– Пам’ятаєш..?

Чуйки шо, перебью вас від читання: в мене є канал в телеграмі, мій міні-влог та новини про фф. там дуже комфортно та цікаво, ми можемо там спілкуватися про все на світі!!

nastearsvv2

посиденьки в дурної діви.

приємного всім!

Серце забилось швидше від його голосу…

– Що вчора було? Хто це зробив? Я знайду цього негідника! – сварливо вимовив Спартак, дивлячись кучерявому чоловіку прямо в очі. В тих очах не було болю, не було смутку, не було нічого, очі скляні та пусті.

– Знаешь, коли мене нівечили – я з кожним ударом чекав тебе, що ти покличеш мене, що ти відкриєш ті страшні двері і все буде добре..

Коли вони пішли, а я впав на землю вже нічого не мало значення, лише ти, я чекав тебе…

– Зупинись, боже!

У психолога навернулись сльози.

– Я прийшов, але я не встиг, я… я..

– Я тебе кохаю, Спартак..

Він ніби виліз з глибокого сну після цих слів..

– Жень, я теж люблю тебе, ти не уявляєш як сильно.. Пробач, пробач за те, що я не встиг…

– Ти встиг, я живий та тримаю твою руку, це те, чого я хо…

Очі почали повільно закриватися, Янович почав втрачати свідомість, апарати біля нього запищали. Чорт. Пульс, серцебиття, тільки не рівна лінія!

Суббота вискочив в коридор та кликав на допомогу з таким страхом, що його перетрусило.

– Допоможіть, будь ласка, він… він помирає!

З сусідніх дверей запихано вибіг лікар. Відідвинувши тремтячого блондина в сторону, він проскочив в палату. За ним забігли різні люди з персоналу, всі вони бігали, щось шукали, встревожені та в поспіху бігали по коридорам.

Спартак сів на стілець, закривши обличчя руками. Нестерпний біль, тривога, страх, смуток і ще безліч найгірших речей пожирали його зсередини.

“Невже все так закінчиться..? – Ні, точно ні. Моє сонечко впорається, я не зможу без нього. « Я живий » – точно ні, його життя не могло закінчитися цими словами. Я ніколи не пробачу тих, хто зробив це з ним. Ніколи.”

Лікар нарешті вийшов, на його обличчі був ще не минувший переляк.

– Що з ним..?

– Зупинка серця, але відкачали.

На обличчі Спартака виникло полегшення…

– А що з ним? Що з ним зробили? Його життю нічого не загрожує?

Лікар коротко розповів що до чого та відлучився. Суббота залишився віч-на-віч зі своєю забитою головою. Він заглянув у щелинку між шторами. Там був Женя, не рухомий, слабкий, але з посмішкою…

” Ти ще будешь світитися, сонце моє…”

Спартак доглядав за Женею день за днем, його стан покращувався, перші кроки, вправи.

Пройшов місяць до повної реабілітації. Тепер він здоровий, та чи пам’ятає він те, що сказав мені перед тим як мало не помер на лікарняному ліжку…?

Питання мучили психолога, але той розвіював їх перед щасливою посмішкою на обличчі кучерявого хлопця. Нагадати йому? Так, саме час…

– Жень, чуєш…

Вони були в номері, тільки вони та стіни. Янович якось занепокоєно повернув голову і чекав продовження.

– Пам’ятаєш, що ти сказав одразу як прокинувся після нападу?

– Що кохаю тебе? То є так, Спартак..

Не встиг він блимнути, як гарячі губи Жені накрили його. Дотики були впевнені, теплі, ласкаві. Він не давив, не квапив, лише насолоджувався. Диван зустрів їх, Янович опинився знизу, руки полізли під футболку та побігли по торсу Спартака. Їхні рухи були несамовиті, обпікаючі. Мурашки пробігали хвилями по тілу.

“Занадто приємні та гарячі, я зараз з розуму зійду, ох Господи..”

– Тобі не здається, що ти занадто знахабнілий? – З насмішкою промовив блондин.

– А ти маєш щось проти? Я зупинюсь..

– А цього я не казав!

Після цих слів вони знову злились в пристрасно-гарячому поцілунку..

Руки Жені безстримно гуляли по тілу, викликаючи етапи тремтіння…

Спартак трохи ще підніс руки до штанів Жені, але той зм’як та потусклів від цього жесту.

“Він ще не готовий, сподіваюсь не злякав його.. ”

Руки миттю перейшли в теплі обійми, Янович помітно звеселів…

Кімната наповнилась хімією між ними, дихати ставало дедалі важче…