Ти справді мертвий?

Перемога над Дияволо. Бруно, Джорно, Міста та Тріш одразу ж після останнього бою повернулись до свого “штабу”. На жаль цей смак перемоги не обійшовся без жертв. Аббакіо та Наранча покинули їх відправившись у ліпший світ. Світ спокою та гармонії, вічного блукання пустотою в пошуках свого місця, в цьому безтолковому просторі, і сенсу існування впринципі.

Поки інші намагались змиритись з смертю товаришів, відпочивали морально та фізично стараючись допомогти одне одному з цим тягарем, Буччелаті не знаходив собі місця. Його днями і ночами мордували свої ж думки, вони все кричали:

–Ти винен в їхній смерті!

–Ти не виконав свого головного обов’язку – захищати дорогих тобі людей будь-якою ціною! Слабак.

–Ти чортів вбивця!

Звісно напарники Бруно старались зі всіх сил допомогти чоловіку, але той не підпускав їх до себе і тільки посміхаючись відмахувався фразами типу “Не переймайтесь, мені не потрібна допомога“. Брехня.

Буччелаті з кожним днем все більше і більше закривався в собі сходячи з розуму. Відколи він з командою повернулись, його переслідував чи то дух чи галюцинація в образі Леоне. Високий, худорлявий, з шкірою яка світилась в місячному сяйві та скляними бездушними очима які так і сверлили своїм поглядом Бруно, без слів просячи допомоги, довге волосся яке на дотик було наче солома від постійних висвітлювань і те, що не могло не кидатись в очі. Отвір в черевній порожнині. З нього виднілись залишки органів які постраждали внаслідок атаки Кінг Крімсона. Від одного виду тягнуло блювати, але водночас це настільки заворожувало, було цікаво доторкнутись до залишку хребта, легень та кишечника. Натомість Бруно намагався ігнорувати цю “галюцинацію” спираючи все на перевтому та свою хвору фантазію. Він спав, а Аббакіо далі сидів на його ліжку мимолітно поглядуючи на капо, так прожовжувалось ще деякий час допоки Буччелаті зовсім не зневірився і не з’їхав з розуму. Він закрився в своїй кімнаті перед тим попередивши Джорно про те, що ніби буде працювати над якимось дуже складним завданням тому його ліпше не турбувати. Джованна хоч з сумнівом, але все таки прийняв рішення не заваджати чоловікові. “Можливо дійсно йому стало легше і тому вирішив зайнятись чимось” промайнуло в думках підлітка. Чергова брехня.

Нарешті залишившись наодинці з Леоне, Буччелаті тяжко видихнув та розплакався розповідаючи духові його коханого, якому він так і не встиг зізнатись в почуттях, які явно були взаємними, про те, як йому важко змиритись з втратою дорогої людини і впоратись з думками в голові які навіть зараз наполегливо вказували капо на його безсилля та слабкість. Чий це голос так надокучає Бруно вже здається вічність? Його ж самого. В один момент Буччелаті все таки заспокоївшись озвучив всі думки про почуття до Леоне, останній ж просто сидів дивлячись на брюнета своїми мертвими очима в яких відзеркалювався скорчений силует Бруно, який зараз здригався від величезної напруги в тілі. Піднявши погляд на свого милого, Буччелаті здалось, що випираючі кістки з тіла Леоне буквально кликали його своїм солодким голосом, благаючи доторкнутись. Цікавість перемогла. Точка неповернення.

Обійнявши Аббакіо, брюнету почало здаватись, що зараз він тримає в руках справжнє тіло. Насправді так і було, тільки от його психіка вирішила замовчати про цей незручний момент, тому він не придав цьому значення просто насолоджуючись тим, що може прямо зараз відчувати тіло коханого, хоч від нього і віяло холодом. Білосніжний костюм місцями заграв багряними плямами крові, руки не по своїй волі подались вивчати невиліковну рану, яка навіть після смерті болить. Леоне ж навіть з місця не рухнувся, а що ще трупові робити? Звідки він взагалі там взявся? Скоріше всього стенд Бруно був настільки скалічений його душевним болем, що потайки переніс блондина в спальню капо. Це і призвело до смерті Буччелаті. Бажаної смерті в обіймах хоч і мертвого, холодного, бридкого до тошноти, але такого рідного тіла, з п’яним розумом та передозом обезболючими.

Розплющивши очі Бруно помітив перед собою Аббакіо який щось говорив тримаючи брюнета за плечі. В вухах дзвеніло, він не чув ні єдиного слова тому закричав про це, що було сили. Леоне ж терпеливо чекав поки капо скаже бодай слово, щоб нарешті розповісти йому, як він сумував за ним весь цей час. Їх не лякала тюрма безкрайньої пустоти і вічного блукання нею, важливо те, що вони тепер існують майже як єдина душа та ніщо не зможе їм помішати.

Що ж сталось з їхніми трупами? Після двох днів Джорно все таки наважився зайти в кімнату Буччелаті де його чекала бридка картина написана кров’ю, сльозами та болем. Два бездиханних тіла лежали в обнімку, одне з них вже давно почало розкладатись, інше ж настільки побіліло, що злилось з яскравим костюмом, вкритими чорними цятками в перемішку з засохшими плямами крові. Джованна повідомив про це Місту та Тріш, після чого достойно поховав обидвох.

Смерть – це тільки початок їхньої історії.