Картина Морі Огая

Квітень вже добряче припікав верхівку голови й у вічно сирій кімнаті допиту стало навіть якось спекотно, від чого за звичкою вдягнуті у в’язані светри під формою поліціянти зіщулювались від нерозуміння як би їм зараз змотатися в місце дещо прохолодніше та безлюдніше, бо від теплого дихання присутніх у не дуже великій кімнаті задуха мучила ще сильніше. Картина за склом Геззела все та ж сама: сидить якийсь поліціянт за столом, стискає в руках ручку і перебирає папери, якісь із них підсовуючи до співрозмовника – втомленого від нескінченних однотипних питань Достоєвського, який вже навіть не намагався розглядати показані фотографії та звіти, далі гнучи свою лінію про те, що винен. Кладмена не впізнав, нікого з учасників перестрілки з банди Овець теж. Дазай і справді не розумів до чого ця марна трата часу, якщо було очевидно з самого початку, що нічого нового від Федора вони не дізнаються, проте терпляче стояв під стінкою й уважно спостерігав за будь-якою зміною емоцій. Осаму вже декілька днів обдумував усе, що сталося за ці тижні, нарешті сідаючи за написання звіту Фукудзаві для розслідування, де він би розповів усе, про що забув сказати тоді при розмові у кабінеті через утому. Проте він так і не зміг написати про головне – Дазай піймав Достоєвського на брехні. Наразі Осаму стояв і пальцем струшував комірець сорочки, аби хоч якось побороти спеку, а іншою рукою стирав з лоба повільно підступаючий піт, але не міг просто не думати про те все зараз, дивлячись, як поліціянт у кімнаті допиту збирає документи у папку. «Бляха, ну й ситуація звісно. Ще й ці бісові лікарі підтвердили амнезію», – Дазай закусив щоку зсередини ледь не до крові, опускаючи погляд до низу: «Якщо я зараз знічев’я заговорю про це, то підставлю спочатку себе, а потім Акіко. Але якщо промовчу… Ми втратимо той єдиний слід, який знайшли за весь цей час», – кулаки детектива напружено стиснулись, а сам він задумливо нахмурився: «Треба час, аби знайти вагомі підстави порушити це питання, але його просто немає! Бісів росіянин».

За склом почався рух. Допит завершено. До кімнати по той бік був запрошений конвой, який миттю закував руки Достоєвського в наручники й, тримаючи того під лікті, повів до виходу. Осаму подумки хмикнув, нарешті помічаючи якою насправді є чималою різниця в зрості між Федором та тими поліціянтами, хоча вони й не були дуже високими.

– У будь-якому разі, дякую, що покликали, – Дазай почухав потилицю, нарешті порушуючи тишу в приміщенні, яка якось раптово з’явилася після того, як почалася метушня за склом. Працівники наче від трансу прокинулися і почали повільно повертатися до своїх справ під дещо розгублені погляди столичних поліціянтів. Чуя теж був у приміщенні, але стояв у кутку, схрестивши руки на грудях та явно літаючи десь у хмарах. – Вперше ви, пане Накахара, про мене не забули й попередили завчасно. Я вважаю це перемогою.

– Проте саме цього разу Достоєвський нам нічого нового не сказав, – Чуя ліниво нахилив голову і ледь прикритими очима поглянув на Осаму, що стояв відносно нього в іншому кінці приміщення. – Може це ти так на нього впливаєш? От звалив би – він би миттю заспівав, як чайка.

– Порівняння звісно, – Дазай легко посміявся та хитро зіщулився, даючи Накахарі чітко зрозуміти сигнал про наближення тупого підколюючого жарту. – Чайка не співає. Чайка гидотно кричить. Мені здається навіть у тебе більше спільного з нею, ніж у того вічно втомленого росіянина.

– Ну якщо вже й проводиш такі паралелі, то нагадай коли там твій день народження? Спеціально для тебе готовий спіймати на набережній ту крикливу курку й надіслати з Токіо, як подарунок, – Чуя виглядав чомусь абсолютно серйозно, наче і справді не жартував, але Дазай лиш розтягнувся у ще ширшій посмішці. – А то ще сумуватимеш за мною після закінчення справи.

– Не забудь тоді їй ще маленького капелюха купити, аби точно була 100% схожість, – на це в приміщенні вже звідусіль почулися смішки, але на здивування Чуя чомусь не розлютився. Лише втомлено зітхнув і кивнув Дазаю на його черговий тупий жарт, відвертаючись. Осаму може б і продовжив мучити Чую, але справи все ж були невідкладними й треба було йти, поки столичні стоять на місці й куняють, тож у два кроки детектив підійшов до дверей на вихід і впевнено натиснув на ручку, проходячи у прохолодний коридор.

Чомусь бажання сваритися з Накахарою почало повільно зменшуватися і Дазай не те, щоб розумів причини. З моменту гри на автоматах та того, як Чуя люб’язно заплатив рахунок Осаму в кафе і за сьогодні навіть жодного разу про борг не нагадав, пройшло трохи понад тиждень і вони майже не попадалися один одному на очі. Дазай і справді вважав, що взаємний акт доброти був одноразовим, а опісля все стане, як і було до цього, але і сам Накахара став спокійнішим щодо нього. «Невже й справді так хоче побачити Йокогаму?», – Осаму хмикнув про себе і хитро посміхнувся, завертаючи за кут. На підлозі було якесь затемнення, а стінка, до якої Дазай притулився, дещо волога і смерділа цвіллю, – вочевидь раніше тут був кулер з водою, за яким ніколи ніхто не прибирав. «Може краще завести його до нетрів і кинути там? Цікаво, як ця зарозуміла руда макітра б звідти вибралась», – ця думка сподобалась Осаму, але лише на початку – потім він все ж трухнув головою і сам для себе неочікувано дійшов до висновку, що ідея ця ідіотська і його тоді точно викинуть з органів і навіть Фукудзава не врятує, але раптом Дазай знову посміхнувся: «Коли мене взагалі загроза звільнення парила?».

Але зараз попастися за такою витівкою детективу взагалі не хотілося. Особливо, коли він тільки-но натрапив на якийсь слід у справі, яка майже не рухається. Якщо Дазай попадеться, то його якщо не звинуватять у чомусь, то точно запідозрять, а це значитиме, що від справи його відсторонять, а якщо ні – можливо він випитає щось таке, що поверне справу на 180 градусів. Дикий азарт закипав, здавалось, у самих жилах Осаму, а слух наче загострився у декілька разів, аби детектив точно не пропустив потрібний момент. І він настав.

За кутом клацнула ручка дверей і з кімнати допиту конвой нарешті вивів Достоєвського під лікті. Як зрозумів Дазай, таку вдалу фору йому дали через проблеми зі складанням протоколу, на що детектив полегшено видихнув, бо вичікував він потрібну для свого плану заминку лише два допити, а не тижнями. Швидко про щось переговоривши між собою, конвой повів Достоєвського у протилежний від Дазая бік – прямо в арку, де на невеличкій ділянці дороги через відсутність вікон було темно. Якщо Осаму не піде прямо зараз, то з кімнати допиту вийдуть столичні, а місце, куди повели росіянина, детектив непоміченим не дізнається. Дазай закриває очі й тихо зітхає, збираючи всі сили в кулак та виганяючи з голови залишки легкого страху провалу.

Вичекавши ще декілька секунд, Осаму швидкою перебіжкою рушає прямо за кут перед аркою й обережно, єдиним оком, виглядає. Достоєвського повели прямо, вглиб СІЗО при прокуратурі, і це було неймовірно гарною новиною, адже це порожня гілка цієї тюрми, де практично нема вільних камер – усі заставлені якимось сміттям, всіх нових ув’язнених намагаються переводити у новозбудований корпус. Скоріш за все Федіра ізолювали так саме з причини нерозуміння поліцією в чому його справжня мотивація і чому він здався, тож правильним рішенням було відокремити росіянина від інших, бо цілком можливо було, що він хотів просто допомогти втекти комусь з ув’язнених. І це неймовірно добре грало на руку Дазаєві.

Ще одна перебіжка й Осаму забігає у поворот наліво, аби сховатися за черговим кутом. За спиною почувся шум – столичні вийшли із кімнати допиту з Накахарою разом, адже Дазай чітко чув його знову на щось злий голос. Серце Осаму гупало так, що пульс віддавав у вуха. Він проскочив буквально за одну секунду перед провалом. Здавалося, наче пройшла ціла вічність, поки Дазай добігав до цього темного місця, а насправді пройшло лише зо 10 секунд з моменту виходу конвою з Достоєвським. Осаму лишалося лише дочекатися конвою та розминутися з ним. Вичекавши декілька хвилин, Дазай уже навіть захвилювався, що тих хлопців давно не видно, як тут почулися кроки. Детектив затримав дихання, вслухуючись у темп крокування тих двох, аби зрозуміти, у який момент йому буде безпечно вийти після них і піти в потрібну гілку. Хлопці точно не поспішали, йшли якимось прогулянковим кроком, щось тихо-тихо, навіть пошепки, обговорюючи. Дратує. Але все ж вони нарешті наблизилися до розвилки й, постоявши та подумавши про щось, повернули прямо в поворот, де ховався Дазай. Все таким же прогулянковим кроком вони пройшли повз Осаму, навіть не думаючи трохи покрутити головою і вглядітися в темряву та кудись під стінку, у яку нервово втиснувся детектив і затамував подих. Коли вони пройшли повз і повернули за якийсь інший кут у світлому коридорі, Дазай полегшено посміхнувся і відклав собі в голові, що коли справа закінчиться, він обов’язково зробить наганяй тим двом за неуважність, проте зараз це як ніколи вдало зіграло йому на руку. Осаму, визирнувши у коридор, звідки він прийшов із конвоєм, і впевнившись, що там нікого немає, впевнено пробіг у потрібну гілку і почав радіти, як йому зараз пощастило, але, пройшовши декілька метрів у старому корпусі СІЗО, відчув на собі злий та напружений чийсь погляд.

– Куди прямуємо, шановний? – пристаркувата повненька бабуся з гидким скрипучим голосом поглянула на Дазая з піднятою бровою і з підозрою скривилася.

– Ой, вітаю! – Осаму аж розгубився від такої раптовості й забігав очима по кімнатці, у якій опинився, і не стримав ніяковий сміх. – Я детектив, що веде справу по вбивству гендиректора Португая, Дазай Осаму. Я б хотів ще дещо уточнити у підозрюваного, а назад скликати всіх на позаплановий допит це занадто довго.

Дазай налажав. По повній програмі. Очевидно, що хтось буде слідкувати за порядком навіть у закинутому корпусі, тут же все ще є один ув’язнений. Як він взагалі міг про таке забути? А тепер Дазай стоїть тут і на ходу імпровізує як би завоювати довірю у цієї бабці, не викликавши зайвих підозр, хоча його план із самого початку був приречений на провал, як він гадав.

– Ну не дивіться на мене так! – Осаму почав награно виправдовуватися, зображуючи занепокоєння і тихо сподіваючись, що такий дурний прийом вдало надавить на почуття жалю бабусі. – Я ще не дуже досвідчений і не подумав, що всі справи потрібно вирішувати своєчасно… Пробачте, це мій прокол, – Дазай гучно зітхнув і ляснув собі долонею по лобу, непомітно озираючись чи не повернувся конвой із нового корпусу. – Але я обіцяю, що такого більше не буде! Я все запишу у звіт, я взяв із собою диктофон, – Осаму дістав із кишені чорного пальта невеличкий пристрій. – Обіцяю.

– Справа може почекати до завтра, – бабуся ж ніяк не реагувала на такі вмовляння і лише продовжувала підозрілим поглядом свердлити Осаму. У того аж мимоволі засіпалась брова. – Ідіть вже, ви заважаєте мені працювати, молодняк проклятущий.

– Це не може почекати до завтра, – серце Дазая знову гупало настільки сильно, що ще трохи й воно б точно вистрибнуло і побігло само на зустріч до Достоєвського. Усвідомлення, що чим довше він тут стоїть, тим більший шанс того, що його спіймає конвой, наче вдавлювало детектива в землю, але потрібно було діяти. – Сьогодні нам потрібно надіслати усі звіти про просування справи в столицю, тож щось додати в них можна лише сьогодні. Ну будь ласочка, благаю вас! Мене шеф вб’є, якщо дізнається, що я не запитав це у підозрюваного.

Дазай був готовий впасти на коліна перед нею, аби вона лиш швидше пропустила його, але вирішив лишити цей козир наостанок. Поки бабуся лиш оглядувала його з ніг до голови й крутила між пальцями ручку, а через декілька секунд вона зняла окуляри та втомлено потерла закриті повіки пальцями.

– Коли ж мені на старість вже буде спокій, – бабця зітхнула, не зображуючи на зморшкуватому лиці зовсім ніяких емоцій, лише сильну втому від цих малолітніх ідіотів, які так і життя своє десь забудуть, не лише важливе питання. – Вперед, але я тебе не пропускала, лише телефон лиши, сподіваюсь не треба пояснювати чому. Нікому про це не кажи. Це не за уставом. Якщо є питання, то потрібно організовувати офіційний допит.

Дазай був готовий заплакати від щастя, чим лише більше справив враження на бабцю, яка вже повністю повірила в історію детектива. Швидко виклавши телефон на стіл, Осаму галопом поскакав углиб корпусу, не вірячи у таку вдачу. Якщо вірити останнім словам бабусі, які Дазай почув перед тим, як зникнути за поворотом, Федір мав бути у самому кінці коридору, прямо перед підйомом на другий поверх. Камера за камерою, гратові двері змінювалися одні за одними, Осаму все ближче і ближче до цілі. Думки раптово почали плутатися, Дазай не знав які слова потрібно сказати й з чого краще почати розмову загалом, аби не викликати зайвих підозр в опонента. Урешті-решт, мотивація росіянина все ще лишалася загадкою, тому потрібно було чітко обдумати з якого боку краще зайти. Тим часом до потрібної камери лишалося близько 10 метрів або ж ще 4 двері. Крок Дазая помітно сповільнився. Чомусь азарт та страх попастися конвою чи комусь зі столиці зовсім приховали собою страх перед цією розмовою. З кожним сантиметром ближче до потрібної камери сумніви наче сторонніми шумами прокрадалися в голову. А чи варта ця розмова того? Що, як Дазай помиляється? Чи варто рухати це кубло взагалі? Тільки-но Осаму почне розмову і шляху назад вже не буде. Тож чи варте все розслідування загалом того, розуміючи з кожною новою деталлю, що те, чого Дазай боявся, готове прямо тут і зараз його наздогнати?

– Добридень?

Відлунням пролунав тихий хрипуватий голос Достоєвського й Осаму застиг на місці. Він вже зо хвилину просто стояв поруч із потрібною камерою, де сидів на ліжку Федір і щось малював на папері, під який підклав якусь дощечку, завертаючи неслухняне довге пасмо собі за вухо, аби не заважало.

– Ой, пробачте, – Дазай ніяково посміхнувся, почухавши потилицю. – Я Дазай Осаму, веду справу, за якою ви проходите, як підозрюваний. Можна я поставлю вам… Декілька питань? Мені здалося, що в обстановці тет-а-тет, а не коли на вас дивляться десятки пар очей, вам буде комфортніше.

– Звісно, – Федір відповів скромною посмішкою і трохи схилив голову. – Ця розмова записується на диктофон, так?

– Все вірно, – Дазай присів навколішки й поклав невеличкий пристрій на підлогу поруч із собою.

– Зрозуміло, – Достоєвський задумливо опустив погляд. – Знаєте, і справді приємніше, коли на тебе не давлять із мільйоном однакових питань і чекають більше Другого пришестя Ісуса Христа якихось змін у відповідях.

– Ви й справді не пам’ятаєте як опинилися в Йокогамі? Чи для чого? Може у вас тут були якісь справи? – Дазай перевів тему й уважно вдивлявся у лице Федора на предмет хоч невеликої зміни емоцій. Той виглядав більше розчарованим таким банальним питанням.

– Я вже говорив, що нічого про це не пам’ятаю, – Достоєвський похитав головою і сперся щокою об лікоть. – Лікарі сказали, що в мене часткова амнезія, я пам’ятаю щось лише з великими пробілами. Все, що згадав, я вже розказав.

– І справді, – Осаму опустив погляд у підлогу і стиснув руки. – Чому ви так впевнені, що саме ви вбили керівника Португая? У вас у крові знайшли наркотичну речовину, яка може впливати на пам’ять, як ви вже сказали, від цього у вас амнезія. Ви не думали, що може таке бути, що ваші спогади про вбивство Морі – підробка?

– Я не знаю, – Достоєвський важко зітхнув, але вже більше якось винно. – Я пам’ятаю чітко момент падіння. Пам’ятаю червоний шалик на його шиї, який злетів, коли він провалився униз. Він виглядав наляканим. І, здається, кричав якесь слово… Макрель? Він казав, що вб’є якусь макрель, – Федір підняв округлі від подиву очі на Дазая, який точно чув цю інформацію вперше, від чого аж насупив брови.

Знав би цей росіянин яка буря піднялася в душі Осаму від такого дурного слова.

Як.

Звідки він це знає?

Невже він… Він і справді там був?

Він не міг опинитися у тому кабінеті у робочий час, значить прийшов пізніше. Гендиректор усіх розігнав, а Федір прийшов. Чому?

Чому…………….?

– Ви не розповідали про це раніше, – Дазай спробував не видати свою розгубленість тремтінням у голосі.

– Лише зараз згадав про це, – Федір ніяково опустив голову і, схоже, посміхнувся. – У тиші й спокої пам’ять як ніколи гарно працює. Я ж теж людина.

Хто. Ти. В біса. Такий.

– А ви здаєтеся гарним хлопцем, не дивлячись на ситуацію, в якій опинилися. Не можу повірити вам, що ви кровожерливий вбивця.

Хто. Ти. Такий. Федоре.

– Я сам не до кінця розумію як взагалі в такій ситуації опинився, – Достоєвський сумно зітхнув і відвів погляд у сторону, гладячи своє плече. – Але… Це правда. Це я штовхнув гендиректора Португая вниз.

Відповіді.

Тут.

І зараз.

«Мені потрібні відповіді зараз, або ніколи».

– Але ще одне питання все ж лишилося, пане Достоєвський. У вас у крові знайшли «Рожеву Рябину», – Дазай ледь не до крові стиснув кулаки, підіймаючи серйозний погляд прямо на Федора. – Це слабкий і дешевий наркотик, його не беруть навіть найбільш знедолені. Проте він є настільки рідкісним експонатом для поліції й нормального суспільства загалом, що вони й досі всі дружно думають, що одним із побічних ефектів є втрата пам’яті. Саме тому лиш факт існування слідів цього наркотику у вашій крові не викликає питань щодо вашої таємничої амнезії. Проте лиш невелика кількість людей знає… Що цей побічний ефект є міфом.

Достоєвський помітно насупився і підняв свій погляд прямо на Осаму, емоції на лиці росіянина взагалі не можна було прочитати, він лиш холодно, втративши всю свою приязнь, яка буквально сяяла у фіолетових очах до цього і якою він всіх зачаровував, дивився на серйозного Дазая, який збирався із силами, аби висловити останнє.

– Лиш невелика кількість людей знає, що амнезію викликала лише друга бракована партія цього наркотику. Це було понад 10 років тому, з того часу не лишилося і граму з того браку. Тож, Федоре Достоєвський, – Осаму схилив голову трохи на бік і поглянув прямо тому в очі. – У вас не може бути амнезії. Чому ви брешете?

Мовчання. Двоє сиділи й дивилися один на одного в гробовій тиші, не видаючи жодного звуку. Напруга зростала. У якийсь момент Дазай навіть подумки зрадів, що їх розділяли грати, а не лише два метри. Диктофон трохи потріскував на підлозі.

– Я міг з легкістю обдурити кожного цією виставою з Рябиною. Але б ніколи не обдурив того, хто її й створив, – Достоєвський моторошно м’яко посміхнувся до промінчиків біля очей. – Вітаю, Дазає Осаму. Я гадав, що ти вже ніколи не наважишся скинути свою бридку маску хорошого і доброго детектива. Але важко приховати своє справжнє нутро, чи не так? – Осаму нічого не відповів і лиш далі напружено дивився в очі Достоєвському. – Смішно було чути про «кровожерливого вбивцю» від справжнього кровожерливого вбивці, який вбив стількох людей… Хоча що б ще робила сама права рука Морі Огая? Якби лиш ганебно не втекла від своїх гріхів у святиню, вважаючи, що так вона заслужить прощення…

– Мені не потрібна твоя оцінка мого минулого, – грубо відрізав Дазай, стримуючи свій голос від тремтіння з усіх сил. – До чого цей цирк з амнезією? Чого ти хочеш?

– Я хочу пограти з тобою, – Федір встав із ліжка, відклавши дощечку із папірцем, після чого повільно покрокував до ґрат. – Ти, здається, вважався найрозумнішою людиною Португая, чи не так? Лише ти знаєш про мій маленький секретик, – Достоєвський підійшов ледь не впритул і сів на підлогу у позі лотоса, кидаючи погляд на диктофон. – Нема сенсу показувати комусь цей запис, адже ти підставиш сам себе. А інших доказів у тебе немає. Завтра я пройду поліграф і навіть він підтвердить, що я не брешу. Тож що робитимеш, Дазає Осаму?

– Виродок… – детектив ледь не скреготів зубами від злості на самого себе, що опинився у такій пастці, з якої тепер немає виходу.

– Доведи мою вину, – Федір схопився за ґрати та втиснувся лицем у них, свердлячи детектива поглядом палаючих фіолетових очей і скажено посміхаючись. – Спіймай мене, якщо зможеш, або згори в полум’ї своїх гріхів, пане Макрелю.

Свідомість Осаму повільно пливла геть. У очах темніло, але чітко стояв образ скаженого Достоєвського, який чекав відповіді на його виклик. Дазай ледь на ногах тримався і намагався з останніх сил дихати глибоко і повільно, аби не піддатися остаточно панічній атаці.

«Чого ж я весь цей час боявся? Від чого ж я тікав?»

Кулак на підлозі легко тремтів.

«Від того, що прямо зараз мене наздогнало…»

– Я приймаю твій виклик.

 

«Від свого минулого.»

 

*****

Дазай мовчки сидів на червоному дивані, спершись плечем об спинку і вдивляючись кудись у панорамне вікно. Осінь, Йокогама наче сіра пляма на фоні білого небокраю. Збирався дощ. Якоюсь мірою Осаму навіть радий, що у такий момент не опинився надворі, проте за прогнозом сьогодні сильна злива і хлопець віддав би перевагу бути зараз не тут, а вдома, на краю міста, у його маленькій квартирі з потертими зеленими шпалерами, де підтікає дах і посеред кімнати стоїть великий тазик, у який постійно скапувала вода – нехай так, аби не на новий килим, котрий він всіма правдами й неправдами відвоював у безхатьків, для котрого заплатив за хімчистку і на котрий витратив стільки свого власного часу, що було б і справді легше купити новий, але цей сірий м’який килим здався Дазаю справжньою мрією і найкращим килимом, який він тільки бачив у цілому світі. По вікну почали стукати краплини дощу і місто повільно у цій водяній стіні розчинився. Урешті-решт, це останній поверх величезного філіалу, де часом навіть за невеликими хмарами було важко побачити хоч щось унизу.

– Макрелю, знову ти як підкидько сидиш, – недалеко почувся спокійний низький голос, трішки навіть з хрипотою. Дазай зовсім не хотів повертатися на звук, віддаючи перевагу ігноруванню усіх випадів у свій бік. – Чаю б випив. Просто поклич секретарку і попроси. Пора зовсім нетепла, а це останній поверх.

– Пане, ви ж мене для справи покликали, а не чаювати, – Дазай сперся щокою об лікоть, що був відкинутий на спинку дивана, і прикрив повіки. – Якесь нове завдання?

– Що ж ти такий офіційний, мій малий Макрелю, – голос зітхнув і явно наблизився. І справді, в стороні зашурхали об килим шкіряні туфлі. Чоловік підійшов до Осаму, скуйовдив його волосся, а опісля пригладив на голові. – Ти так рідко заходиш до мене. Посидь зі мною хоч трохи, – чоловік присів поруч і натиснув кнопку виклику секретарки. – Вип’ємо чаю… До речі, ти пам’ятаєш чому я тебе так називаю? Я вже настільки звик до цього «Макрель», що навіть не можу пригадати звідки воно взялося.

– Здається, це була ідея пані Озакі, – Дазай опустив очі, відчуваючи на собі теплий погляд співрозмовника. У середині щось у страху стиснулося. – На званій вечері якийсь офіціант, що проходив повз, перекинув на мене підніс зі скумбрією у місо-соусі. Я смердів скумбрією ще тиждень напевне, – напруга почала повільно відступати від душі Осаму, він дещо посміхнувся, віддаючись спогадам про дитинство та веселі казуси під час офіційних зустрічей. – І вона почала називати мене Макрелем.

– Та-ак, точно, – чоловік тихо засміявся й Осаму відчув, як він відкинувся на спинку дивана. Дазай все ще повернувся до нього і більше дивився кудись у бік, не бажаючи зіткнутися з ним поглядами. – Хотів би я одного дня зібратися всім нашим найпершим складом і згадати, як почався наш шлях. Але всі загрузли в роботі, і ти… – Дазай відчув, як до його щоки торкнулася шкіряна рукавиця, і весь той гарний настрій кудись миттю зник. Хлопець затамував подих і подумки благав серце не вистрибувати з грудей від жаху. Осаму мимоволі примружився, аби тримати себе в руках і не затремтіти, але здається чоловік зовсім не помічав цього всього і далі водив пальцями по лицю Дазая, наче щось оглядаючи: – зовсім виріс. З моменту, як став моєю правою рукою, наче іншою людиною став. Такий серйозний і весь у роботі. Звідки в тебе ці рани? – тема була настільки різко переведена, що Дазай широко відкрив очі й раптово перевів погляд на чоловіка, з німим питанням вдивляючись йому у дещо зморшкуваті сірі очі. – Ну ти глянь на нього, знову влип у бійку якусь. Ти як магніт для всіляких неприємностей.

Тонкі пальці крізь шкіряну рукавичку почали гладити терту рану на щоці, змушуючи Дазая нервово насупитися і прикрити одне око з надією, що цей атракціон раптової турботи закінчиться як можна скоріше.

– Замри, зараз підлатаємо тебе, – чоловік посміхнувся, підбираючи довгі пасма і ховаючи їх за вуха. Потім він підійшов до невеличкої шафи в кутку і дістав невеличку сумочку з червоним хрестом – аптечка, вочевидь. Був узятий пінцет, ватка, перекис, і миттю щока Дазая противно защипала, на що хлопець невдоволено зціпив зуби й потупив свій погляд у підлогу. Прудкими рухами рук був ювелірно відміряний бинт, відрізаний і завернутий ідеально рівно в квадратик, та так, що хоч лінійкою вимірюй, а опісля обережно, аби сильно не зачепити рану, на пластирі наклеєний на ушкодження.

– Д… Дякую, пане Огаю, – Дазай ледь зміг видавити з себе лише це слово, кидаючи обережний погляд на боса, уникаючи прямого зорового контакту, а опісля знову опустив голову.

– Нема за що, синку, – Морі акуратно склав усі інструменти назад в аптечку. Звучало це якось аж незвично ласкаво, що змушувало Осаму лише більше почуватися незатишно, ніж йому було до цього. – Так, ну добре… Перейдемо до завдання, – Огай якось тяжко зітхнув, вже не сідаючи поруч із Дазаєм, а прилаштовуючись на іншому краю червоного дивану. Осаму подумки полегшено видихнув і налаштувався уважно слухати боса. – Близько п’яти років групування Овець підпорядковується Португаю і, вочевидь, за цей час не могло не назбиратися проблем всередині них. Дідусь Тенгу помер, і як би нам всім не боліла ця тяжка втрата, потрібно йти далі. Його сини це, як ніхто інший, розуміють, – Огай закинув ногу на ногу, коли у двері хтось постукався. До кабінету зайшла та сама секретарка і, вислухавши замовлення Морі щодо чаю, вклонилася і вийшла, поцокавши своїми підборами кудись всередину коридору. – Так от: дідусь Тенгу лишив заповіт, за яким бандою керувати мають обидва сини, але за ним банда також має далі підпорядковуватися Португаю. Король Овець був розумним і розсудливим, але не настільки, аби врахувати, що хтось із синів може бути проти. Банда повільно розділяється, між прибічниками братів все більше конфліктів. Наближається війна, у якій навіть Португай може постраждати, – Морі підняв холодні сірі очі на Дазая. – Я не можу нікому довірити настільки важливу місію, окрім як тобі.

– Що я маю зробити? – Осаму повністю зосередився, стискаючи кулаки на своїх колінах.

– Такімацу згоден із батьком і хоче, аби банда лишилась із Португаєм, а Рю – піти з організації, – Морі сперся щокою об лікоть, яким відкинув на спинку дивана. – Нам потрібно допомогти Такімацу перемогти. Але все було б просто, якби не одна маленька деталь, – Огай підвівся з місця і покрокував до свого робочого місця, шаркаючи шкіряними туфлями по килиму, де лишалися чіткі сліди, і на мить Дазай поспівчував подумки прибиральниці, яка щоразу витрачає купу часу, аби розрівняти цей килим на початку робочого дня. Чоловік схопив картину із сосновим лісом і великим червоним сонцем за край рамки й потягнув на себе, після чого у стіні показався сейф. Миттю правильний код був уведений і Дазай чомусь проговорив його про себе, просто згадуючи чи не забув він комбінацію, і швидко був витягнутий невеличкий зіп-пакетик з порошком. За кілька секунд все було повернуто у стан, у якому все було з самого початку, і Морі повернувся до дивану, кидаючи після цього пакетик на чайний столик. – Ось ця деталь. Поглянь, – увага Дазая була неминуче привернута до кинутої речі. – Це «Рожева Рябина». Обмежений тираж, адже це поки проба пера. Але якого ж шуму ця «проба пера» навела у кримінальному світі, – втомлено протягнув Морі, сідаючи на своє насиджене місце. – Я б сказав, що Рю дурень, якби не цей наркотик. Він хоче поставити все на нього і ця ставка, звичайно ж, окупиться, якщо випуск наркотику продовжиться. Сподіваюсь натяк був зрозумілий, – Огай кинув серйозний погляд на Осаму і вони вперше за цей день зустрічаються очима, хоча Дазай одразу ж опускає голову вниз і стискає кулаки. Морі чомусь криво посміхається. – За безпеку не хвилюйся, Рожеву Рябину зробили молоді хіміки, вважай вони ніхто і звати їх ніяк навіть у масштабах банди, тому прибрати їх не буде важко. Головне – зроби це непомітно і так, аби на Португай жодна собака не подумала.

Між ними на якийсь час повисла тиша. Морі терпляче вдивлявся у потилицю хлопця, а той не бажав підіймати свою голову і лише тихо дихав, про щось довго думаючи. Огай не поспішав, але стиснута рука на ручці дивана давала чітко зрозуміти, що терпіння його було не нескінченним і відповідь варто дати якомога швидше. Морі, вочевидь, схоже взагалі не розумів що цього разу було не так і чому його права рука так вагається і довго про щось думає.

– А чи можна якось цього уникнути? – Осаму свердлив поглядом підлогу і втомлено прикрив очі. – Чи обов’язково їх вбивати? Чи не можна просто поговорити з ними?

– Уникаєш зайвих жертв, розумію, – Морі хмикнув десь у стороні й відкинувся на спинку дивана, підіймаючи голову вгору. – За це ти мені й подобаєшся, Осаму. Ти завжди шукаєш найбільш мирний варіант, але я даю тобі це завдання не лише тому, що більше нікому не довіряю, ні. Я б міг довірити це ще Койо, як тій, хто є фактичним куратором банди. Є й інша причина цього, – Дазай відчув на собі пильний погляд, у якому вже не було і краплі тієї доброти, з якої почалася їхня розмова. Тепер Осаму не те, що не хотів підняти голову, він боявся це зробити, аби не зіткнутися зі скаженими очима боса, які зараз ледь не просвердлювали дірку в його голові. Жах повільно наростав усередині Дазая, а руки все міцніше втискалися в коліна. – Я хочу, щоб ти зрозумів, що якщо ти хочеш вижити серед кровожерливих звірів, то потрібно самому стати таким. Я безмежно ціную твій пацифізм, але неможливо уникнути жертв, якщо ти керуєш такою великою організацією, – щоки Дазая знову легко торкнулися. – Осаму, мене не хвилює що ти робитимеш із тими хіміками. Але ти так чи інакше маєш прибрати Рю Тенгу. Своїми руками чи чужими – мене не обходить. Ти маєш це зробити.

– Я не хочу.

Дазай настільки стиснув нігтями коліна, що не міг не відчути, як під пальцями потекла кров. Осаму примружив очі й ледь змушував себе дихати прямо зараз, але виходило лише з хрипотою. Стало спекотно, неймовірно спекотно, проте ніякої реакції від Морі не було, лише тиха легка посмішка і видих кудись у стелю.

– Ми навіть не спробували домовитися. Ми навіть…

Зненацька рука з щоки ковзнула прямо на шию, а сам Осаму був потужним ударом повалений на спину. Морі, здавалось, зовсім не напружувався, але Дазай одразу ж почервонів від тої сили, з якою його горло зараз стискалося. Від страху сили неначе враз і покинули тіло хлопця, тож єдине, що він міг, це стискати руку, яка його душила, нігтями й намагатися хоч трохи послабити захват. Різниця у силі була настільки відчутною, що Дазай відчував себе мурахою, на яку наступили кирзовим чоботом, і лиш трохи бив ногами об підлогу, сподіваючись, що секретарка зайде до кабінету прямо зараз і зупинить це. Але її цокання її підборів за дверима так знущально не вчувалося, що Осаму вже почав прощатися зі своїм життям. Перед очима почало темніти, а хватка його власних рук слабшати, пальці заніміли.

– Схоже виховував я тебе недостатньо, – хмикнув Морі, виблискуючи палаючими в злості сірими очима. – То що? Що думаєш тепер? – Осаму настільки сильно стискали горло, що він не міг і крику з себе видавити на останньому кисні, яке ще пробивалося в легені. – Чому мовчиш? А, точно, ти ж моя тварина, яка повинна мене в усьому слухатися. Чи мрієш, аби тебе тоді все ж продали на органи?

– «Саме цього я б і хотів», – серед усього шуму, який виник у свідомості, що вимикалася, промайнула лиш одна тиха самотня думка, після чого сили боротися остаточно покинули руки Дазая і пальці ледь трималися за зап’ясток Огая.

Раптом Морі відпускає Дазая і той робить настільки глибокий зляканий вдих, що він нього ледь одразу не втрачає свідомість, але все ж якимось чудом витримуючи таке різке навантаження на легені. Темп дихання Осаму поволі сповільнюється, стаючи більш спокійним і рівним. До кабінету нарешті стукається секретарка і Дазай поклявся б, що якби мав сили зараз, то прибив би її на місці за те, що вона так довго десь ходить. Морі поправляє свій костюм і сідає рівно, запрошуючи жінку всередину. Вона майже ігнорує картину лежачого на дивані хлопця, ставить підніс із красивим білим сервізом з грецькими богинями й виходить, кидаючи співчутливий погляд на ледь живого Осаму, що зараз просто дивився мертвим поглядом у стелю. Тим часом Огай спокійно розливає чай по чашках, наче він не намагався вбити Дазая лише дві хвилини тому.

– То що, Макрелю?

Його голос знущально ласкавий і спокійний, від чого Дазай ледь стримує свою істерику. Так сильно хочеться закричати, вилити чай цьому виродку на голову чи викинутися з вікна, аби більше не терпіти цих знущань, але він може видавити з себе єдине лиш:

– Я візьмуся.

Огаю подобалося, як тліла надія в очах Дазая, як він дув у її шматочку вуглю, розпалював гарним ставленням, а потім присипав піском, раз за разом. Морі подобалося дивитися на те, як Дазай його ненавидить, маючи якусь власну високу мету у цих всіх емоційних гойдалках і знущаннях, хоча хлопцю більше здавалося, що тому просто подобається задовольняти свої садистські потреби за рахунок меншої й слабшої 15-тирічної дитини. Осаму навіть не був упевнений чи справді Огай так хотів його чомусь навчити цим завданням і чи не хотів він банально побачити, як він тремтить у страху й огиді до самого себе через порушення власних принципів і переступлення межі після вбивства когось. Морі був рідкісним садистом.

 

Осаму був рідкісною терпілою.

 

– Добридень, мене звати Макото Мікосі, я консультантка. Можу порадити вам найкращі тури по Європі та Північній Америці. Куди бажаєте поїхати?

Молода дівчина, ледь старша за самого Дазая, яка явно просто підробляла тут. Може вона студентка? Чи школярка? Враження непогане про неї, але кому, як не Осаму, знати, ким вона насправді працює.

– Мені потрібен пан Асахіто, я б хотів… Попити мандаринового чаю, – трішки підзадумуючись про правильність сказаного, Дазай потім все ж впевнено проговорив це і вичікуючи поглянув на лице дівчини, емоція на якому чомусь миттю змінилася.

Ще секунду подумавши, молода консультантка визирнула за спину Дазая, помічаючи там величезну чергу із клієнтів, потім зітхнула, дістала з кишені невеличкий папірець, а потім швидко начеркала щось у ньому.

– Сьогодні пан Асахіто зайнятий, проте завтра у цей час він вільний, – дівчина обережно увіткнула папірець між пальців Осаму, після чого підняла недовірливий погляд на хлопця, але все ж вказавши правильний напрям легким кивком.

– Як шкода, – після секундної паузи Дазай посміхнувся і встав, поправляючи своє сіре потерте пальто, опісля киваючи й полишаючи приміщення турагентства. За старезними дверима, явно з якогось фанерного листа, на яких вже почала облізати біла фарба, зовсім не в тему нанесена поверх ще якоїсь, стертої часом, відкрився сходовий проліт, що був подоланий швидко. Легкий поштовх інших дверей і почувся легкий шум вітру, що ганяв пожовкле листя вулицями, піднявся з розмаху фурін. Дазай навіть трішки підзавис від цього, вслухаючись декілька секунд у прекрасний «спів» традиційного японського дзвіночка, але охоронці, що наздогнали його позаду, змусили одразу ж продовжити рух. Вулиця сьогодні була як ніколи людна, чи то через свята, чи через дощ, що знову насувався на місто. Відділок поліції через дорогу теж перебував у повсякденній метушні. Якщо Дазай не помилявся, то це взагалі місцевий відділ прокуратури. Не довго оглядаючи будівлю, Осаму із зітханням пішов у провулок – так званий перехід між вулицями. Подолавши зірвану з петель подобу воріт з ґратами, Дазай обережно переступив шприц, що валявся на землі, із якоюсь невідомою рідиною, що явно була не до кінця видавлена у вену чи то з відсутності сил, чи то зі злочинного марнотратства. Пройшовши далі й слідкуючи за тим, аби ніхто не пішов за ними, Осаму дістав із кишені папірець, який віддала консультантка, і, ще раз уважно прочитавши написане, завернув за кут, прямо в спальний район. Тихе, але від цього не менш небезпечне місце, здавалося чомусь навіть привітним: на клумбі ще росли якісь квіти, що вже засихали, проте все ще гарно пахнули, перекриваючи собою запах помиїв із переповнених смітників, що оточували двір, росла навіть обгороджена якимось чорним парканчиком сакура, за нею декілька дерев вишні дещо менші, але однаково густих – схоже восени тут і справді гарно. По правий бік показалися іржаві двері й тріснутий замок, що з далеку наче був просто накинутий на ручку, але, як потім виявилося, він надійно утримував важезний шмат гниючого металу. Поглянувши ще раз на папірець, Осаму став невпевнено стукати: один гучний стукіт, два тихіше, і потім знову ще один гучний стукіт, далі… Пауза? Пауза, і в кінці стукіт замком об двері. Дазай слухняно повторив усі вказівки й знову звірився із папірцем. Здається все зроблено у правильній послідовності. Осаму, як і охоронці, став очікувально дивитися один на одного у нерозумінні до чого цей цирк і чи впустять їх зараз узагалі, проте через декілька секунд почувся низький голос по той бік.

– Хто? – запитав їх голос і замовк. Осаму вдихнув і видихнув, після чого відповів:

– Я прийшов на чаювання… Блять, мандаринове, – навіть якось розгублюючись від ніяковості й безглуздості ситуації, у яку потрапив Дазай, він кинув нервову смішинку і стер з лоба піт, який почав повільно проступати від хвилювання.

Секундою пізніше по той бік зашаркали чимось металічним у намаганнях відкрити схоже намертво забарикадовані двері. Довго і з муками це робилося, від чого охоронці почали мимоволі озиратися чи не слідкує за ними хтось взагалі, бо вони просто стоять перед дверима вже доволі довго. Проте ще декілька секунд і прохід відкрився, перед ними стояв захеканий, весь вимазаний у мазуті хлопець, ледь старший за самого Дазая.

– Жетон.

Осаму й секунди не чекаючи закинув у простягнуту невелику руку 1 цент із намальованим маркером якимось фруктом, точно поспішаючи, і пройшов усередину.

– Пробачте, хлопці, розмова тет-а-тет, – Дазай гучно проговорює це, дивлячись своїм підлеглим прямо в очі. – Вам доведеться лишитися тут.

– Добре, босе, – поправивши чорні сонцезахисні окуляри, той, що був вище, трохи послабив поставу, дозволивши собі трішки згорбитися. І хотів би він ще щось запитати, але перед двома одразу ж закрилися іржаві двері, лишаючи охоронців у мовчазному здивуванні, а опісля й прийнятті, що все ж не все їм можна чути.

Приміщення здавалося простою… Майстернею. Широкий дерев’яний стіл, накритий якимось залізним листом, був усіяний найрізнішими інструментами і настільки великою кількістю деталей на ньому і у всіх площинах, що здавалося, наче цей хлопець збирав тут двигун вантажного літака. Сам цей трудяга виглядав якось втомлено, але все ж із якимось запалом в очах і цією трохи кривою ніяковою посмішкою.

– Пробачте за офіційність, босе, я одразу зрозумів, що це ви, – хлопець ніяково почухав потилицю і покрокував вглиб майстерні. – Але правила не я придумав, тож все це було необхідно.

– Не запарюйся так. Я розумію у яких ви… Умовах працюєте, – Осаму очевидно натякав на прокуратуру буквально через дорогу, якось підозріло підіймаючи брову.

– Хе-хе, – хлопець не стримав смішинку, підходячи до столу і згрібаючи всі інструменти купу, а опісля знову їх розставляючи у якомусь хаосі на столі. – Як говорить давнє правило: хочеш надійно щось від когось заховати – сховай у нього під носом. – Дазай не зрозумів спочатку що ж робить ця малеча, але через декілька секунд все ж дійшов до висновку, що він це робить періодично і якщо все ж поліція вирішить перевірити це місце, то вона точно не помітить пил на предметах і вважатиме, що тут майстерня і справді. Але питання деякі щодо такої системи безпеки все ж виникли. Тим часом хлопець підійшов до якоїсь шафи, відкрив її, витягнув з неї всі інструменти та ящики, після чого постукав. Тиша зберігалася десь зо хвилину, доки хлопець знову не постукав. – Та відкривай, придурку! Свої!

На подив Дазая, із шафи раптом визирнула зовсім поки незнайома голова якогось юнака, що спочатку із німим запитанням в очах поглянула на нього, а потім знову сховалася десь у темряві. Осаму би вже повірив у таємний прохід у Нарнію, але секрет такої споруди був до жаху простим і очевидним: по той бік були невеликі двері, які маскувалися за залізним листом стінки, через котру можна було потрапити в підвал. «Нічогенька така ідея», – хмикнув про себе Дазай і пройшов ближче до шафи. Вниз вже почав спускатися знайомий хлопець і подав руку самому Осаму.

– Як вам наша система безпеки, босе? – самовдоволено посміхнувся трудяга, спостерігаючи, як Дазай відмовляється від руки й просто, спершись ліктем об стіну, спускається, проходячи повз.

– Непогано. Але як ви обдурите навченого пса? – хмикнув Осаму, але за спиною одразу ж заперечили, закриваючи дверцята шафи з середини й ставлячи металеву перегородку назад.

– Обдуримо, цей момент продумали теж, – Дазай зістрибує з останніх сходинок і його швидко наздоганяє той хлопчина, якого тепер, у білому світлі лампи на столі, вдалося роздивитися краще. Русе кудряве волосся, зав’язане за потилицею у хвостик, зелені палаючі очі, мішкуватий фартух, накинутий поверх потертого светра. Його друг же був повністю чорнявим і з ластовинням на лиці – схоже має європейське коріння. Він усівся на диван біля робочого столу, знімаючи фартух.

– Добридень, босе! – хлопець із ластовинням привітно посміхнувся, знімаючи окуляри й обережно вкладаючи їх у футляр на столі. Приміщення було невеликим, але доволі затишним: стояв диван, біля нього робочий стіл із лампою, по кутках натикані невеличкі стільці, а на стіні, поверх відкритої цегли, висіла картина моря, що зовсім не вписувалася в інтер’єр, але додавалася якоїсь своєї атмосфери. Під стінкою, поруч із маленьким віконцем, стояв як раз той стіл, на ньому були розкидані маленькі листочки й брудна попільничка у формі русалки. А вдалині, у протилежному куті, була якась арка, прикрита чимось схожим на пакети – очевидно, куди цей прохід вів. – Ми дуже раді, що ви вирішили нас навідати. Нам як раз є що вам показати. Рожева Рябина – справжнє відкриття століття! Це революційний-

– Хлопці, я по справі до вас.

Дазай виглядав чимось сильно стурбованим і напруженим, що миттю почало гасити запал в очах хлопців. Під здивовані такою заявою погляди Осаму вхопився за спинку найближчого стільця, підійшов до стола і кинув його там, всідаючись зверху.

– Я з приводу… Вашої Рябини.

– Щось не так? – зеленоокий хлопець помітно напружився, підходячи до стола і спираючись об нього руками, повертаючи свій повний нерозуміння погляд прямо на Дазая. – У нас… Проблеми?

– Можу закурити? – Осаму одразу ж запримітив попільничку і, отримавши схвальний, але з явною недовірою, кивок, підпалив кінчик цигарки, яку він щойно дістав із невеличкої упаковки. – Зараз доволі важкий для всіх нас час. Керівник вашої банди помер і я хотів би висловити вам свої найглибші співчуття, проте потрібно тверезо дивитися в майбутнє, – Дазай закинув ногу на ногу і відкинув лікоть на спинку стільця, після чого видихнув цигарковий дим. – Найближається внутрішньобандова війна і її ніяк не уникнути.

– Ми не ліземо в цей конфлікт відкрито, – сказав, як відрізав, хлопець із ластовинням і схрестив руки на грудях. – Ми, так би мовити, аполітичні в цій справі, і виготовляємо зілля тим, хто його замовив.

– Я розумію, але схоже ви не розумієте всього становища банди. І вашого становища, зокрема, – Дазай зробив ще одну затяжку, трохи потримав цей їдкий дим у себе в легенях, а потім повільно видихнув у бік прочиненого віконця. – Я безумовно чув про те, що ви вивели ідеальну формулу з мінімальними побічними ефектами й сильною дією. Всі чули. Ви здійняли такий фурор, що за одну дозу Рожевої Рябини, я впевнений, люди билися. Ви зірки, панове, – Осаму це сказав настільки помпезно, що вогники мимоволі знову запалали в очах хлопців, проте Дазай не міг не продовжити свою розповідь: – проте поки ви купаєтеся в промінні слави, Вівці повільно тріщать по швах. Війна вже почалась, ми вже маємо сутички за ресурси та гроші між прибічників тієї чи іншої сторони. І до чого ж я це веду, – ще одна затяжка і Дазай знову її видихає, проте вже в підлогу: – ваш наркотик може стати останнім цвяхом у кришку труни банди й дехто небезпечний це добре усвідомлює. Настільки, що йому більше потрібна сама формула, ніж ви.

– І з чого б це нам боятися чогось? – зі скепсисом хмикнув чорнявий хлопець. – Ми-то тут до чого?

– Чи чули ви колись про систему контрактів банди із хіміками? – тема була настільки різко переведена, що хлопці ледь не підстрибнули на місці від зростаючої напруги. – Можливо й чули, проте хочу розповісти як це працює: від продажу наркотиків у кожного хіміка є свій відсоток, а за договором, який з вами уклали, це десь 40%. Звичайний відсоток для новачків, на чиїх наркотиках заробляють не так багато, – Дазай струхнув кінчик сигарети в підсунуту попільничку. – Від цих копійок банді однаково ні холодно, ні спекотно, а новачкам заохочення. Все одно він них ніхто не очікує чогось якісного у перший час. Але ви… Ви інший випадок, – хлопці не розуміли до чого зараз ця розповідь, тому нервово переглядувалися у моменти, коли Осаму затягувався. – Ви талановиті. Навіть занадто, я б сказав. Могли б з легкістю розбагатіти на такому прорахунку тих, хто цю систему вводив, і вам би можливо навіть позаздрили… Але в цьому і криється проблема. Ви ж розумієте, про що я?

Прийнявши на себе проникливий погляд з-під лоба хлопець із ластовинням відчув, як по спині біжать мурахи. Витримавши паузу декілька секунд, хлопчина все ж сумно кивнув.

– Як я і казав, ви отримуєте аж 40% прибутку з продажу. Це будуть настільки великі гроші, що буде просто злочином віддати їх кудись на сторону. Ці гроші, ці 40% можуть бути вирішальними у цій війні, тож вам їх ніхто просто так не дасть – це я хочу донести, – цигарка, як на зло, вже дотліла повністю, а нової запалювати не хотілося, тож Дазай просто викинув її у попільничку, придавивши перед цим кінець, після чого сперся щокою об руку і просто роздивлявся нажаханих хлопців, тихо про себе їм співчуваючи. – Новий контракт вам зараз пропонувати ніхто не буде у таких умовах, тому вас легше вбити й підлаштувати все, як нещасний випадок, а формулу вручити іншим хімікам, з якими контракт важить менше. Так буде всім простіше…

– І що ж ви пропонуєте нам робити з цією інформацією? – подав голос зеленоокий, що, судячи з погляду, щось довго і напружено обдумував, опісля сів на диван і сам дістав цигарку. – Знищити Рябину?

– Ні, звісно ж ні, – Осаму похитав головою, пропонуючи запальничку, а потім підпалюючи кінчик паперового згортка хлопця. – Я не прошу вас знищити її. Я пропоную вам лише залягти на дно на якийсь час, поки не стихне. Я не хочу ні знищення вашого творіння, ні вашої, як його авторів, смерті…

– Тільки не говоріть так, наче робите нам послугу, – чорнявий сказав це зовсім понуро, опустивши голову вниз. Осаму на це лише сумно видихнув, але вмить став знову серйозним. – Яка у вас від цього всього вигода? Чи не легше б вам нас просто вбити й знищити Рябину, аби вона не заважала Португаю отримати той результат цієї війни, який йому вигідний?

– Акі…! – від таких слів зеленоокий ледь не впустив з рук цигарку, проте Дазай не барився з відповіддю.

– Чесно кажучи, спочатку це я і хотів зробити, – Осаму був чесним. Він відвів погляд кудись у бік і стер з лоба піт, проте ледь подав виду про те, що нервує, лишаючись все таким же до жаху серйозним і холодним. – Я б міг зараз застрелити вас пістолетом, що лежить у моїй кишені, і знищити цю лабораторію до біса, підробивши все так, ніби у вас сталася пожежа, але, як бачите, я сиджу і курю зараз з вами, спокійно розмовляючи. Вважайте це жестом доброї волі.

Хлопці тихо сиділи й лиш злякано дивилися на Дазая – це він точно відчував. Осаму поглянув на вікно, за яким трохи проблискувало сонце. Напруга у приміщенні, здавалося, вже не могла зрости більше, але якось продовжувала пробивати стелю. Дазай нібито випадково зачепив рукою пістолет у кишені, який клацнув характерним звуком металу, від чого ті двоє так взагалі забули як дихати й лише з жахом переглядатися, наче зоровим контактом щось обговорюючи. Здавалося б ще трохи та у будівлі дах зірве від тієї напруги та паніки, яку зараз відчували на собі хлопці, поки Осаму спокійно роздивлявся щось за вікном і чекав відповіді. Дазай не поспішав, він знав, що тим двом просто треба час, аби змиритися і погодитися, а останнє вони зроблять неминуче – занадто ще юні та молоді, аби зберегти спокій та мислити розсудливо, щоб прийти до думки, що в цьому підвалі вони, взагалі-то, у виграші й перемогти в бійці свого боса вони б точно змогли, як би той їм не погрожував.

– У вас є план? – це зітхання було настільки переповнене відчаєм, що Дазай все ж повернув свій співчутливий погляд на хлопців. – Ми ж не можемо просто взяти та кинути все. Нас знайдуть і заберуть всі напрацювання.

– Вам потрібно розчарувати людей, – Осаму знову сперся щокою об долоню. – Зробіть декілька помилок у формулі, аби дія Рябини стала простішою, можливо навіть щоб були якісь невеликі побічні ефекти. Всі думатимуть, що вам просто пощастило першого разу, адже ви новачки, а ваш замовник прогорить і втратить вплив, у чому фактично сам буде винен. Щодо можливої помсти – не хвилюйтеся, я організую вам охорону і ваші дупки будуть у безпеці, – Дазай вже знав що хлопці скажуть на його наступне питання, тому мимоволі переможно усміхнувся. Ну то що?

І знову мовчання. Зеленоокий важко дивився на Дазая, тримаючи між пальців тліючу цигарку, у намаганнях чи то щось сказати, чи то придушити 15-тирічного хлопчака, який прийшов до них без попередження, а діловито сидить і погрожує їм. Брова у чорнявого затремтіла, він прикрив рот і опустив погляд з Осаму кудись у підлогу, довго й старанно щось обдумуючи.

– Я все ще не довіряю вам, – зеленоокий обізвався, роблячи нарешті затяжку. – Але… Вибір між життям і смертю, – хлопець тяжко зітхнув, кидаючи істеричну усмішку. – Схоже у нас нема вибору.

– Радий, що ви прийняли правильне рішення, – Дазай вперше за цю розмову все ж по доброму усміхнувся, встаючи зі стільця і підходячи до хлопців, після чого запропонував рукостискання. Ті ж спочатку мовчки декілька секунд вдивлялися в силует Осаму, але, вочевидь, опиратися більше не могли, тож кожен по черзі потиснув тому руку.

 

Заскрипіли іржаві двері, випускаючи Дазая. Його вичікуюче зустріли два охоронці, що вже дожовували свої пиріжки, але потім поспіхом пхали їх у кишені, бо негоже при начальстві таким займатися. Осаму ж скуйовдив своє хвилясте волосся, а потім відправив руки у кишені грітися, коли здійнявся холодний вітер, що, здавалося, ставав навіть морозним. Двері за спиною закрилися, а Дазай спокійним, навіть радісним якимось, кроком, попрямував геть із двору. За ним одразу ж поспішили охоронці.

– Пане, ви справді з ними домовилися? – з якоюсь розгубленою невірою в голосі, поправляючи свої сонцезахисні окуляри на носі, сказав один з охоронців.

– Вони діти. Не вбивати ж їх, – Дазай опустив погляд в землю, сповільнюючи крок, як тільки вони зайшли за поворот і відійшли достатньо далеко. Після сказаного чомусь на душу навіяло якимось дивним сумом, але від усвідомлення того, що він сказав, Осаму одразу ж вирівнявся і промовив більш впевнено. – До того ж це не вигідно. Ними можна скористуватися пізніше.

Лиця тих двох хлопців були туманні в голові Дазая, він занадто мало на них дивився, аби запам’ятати щось, окрім ластовиння на лиці одного та великих зелених очей в іншого. Мало, бо не хотів знову стикатися з дійсністю: цим двом було не більше 16 років, але вони вже займалися таким. «Який же цей світ жахливий», – Осаму опустив погляд на землю, аби не дивитися на своїх охоронців, що, вочевидь, тихо охали й розхвалювали розум та розсудливість хлопця зараз, аби не показувати, що він готовий прямо тут і зараз впасти та заридати від безсилля. Дазай не міг нічого більше, окрім як дістати із пачки цигарку і швидко її підкурити, заштовхуючи собі між зубів. «І я цього світу вартий», – Осаму затягнувся і підняв очі догори, прямо на небо, по якому ліниво пливли темні дощові хмари.

 

Дазай мав рацію: удару по Рябині було достатньо, аби економіка Рю Тенгу рухнула, як тільки продаж наркотику провалився. Більш того: нова партія засвітилася в поліції якраз через те, що призвела до нещасного випадку через свої побічні ефекти. Молодий юнак під дією Рожевої Рябини забув, як керувати машиною, і врізався в дерево, після чого загинув. Новий виток переслідування поліцією, проблеми з грошима, втрачений вплив – відділена частина банди неминуче почала руйнуватися з середини, а конфліктів ставало все більше. Криза настала й в іншій частині банди, але вона активно отримувала допомогу від Португая і лише завдяки цьому вистояла. Влада Рю Тенгу не те, що ослабла, вона руйнувалася на очах, поки його прибічники все активніше переходили на бік брата. У цей момент відповідь на питання чим закінчиться ця війна стала очевидною.

Дазай слухав цей звіт і курив, вдивляючись кудись вдалечінь, за панорамне вікно, між великих хмарочосів на фоні сірого, такого невеселого неба. Чергове завдання практично завершене. Лишалося лише зробити те, чого Морі так сильно жадав.

І цей момент настав.

– Пане, термінові новини! – у кабінет Морі залетів помічник, тримаючи в руках телефон і з нажаханими очима бігаючи поглядом по офісу. – Автомобіль Рю Тенгу підірвали! Кажуть, що він загинув миттєво. Швидку викликали, туди вже поїхали наші, проте скоріш за все він не вижив…

– Яка сумна новина, – хмикнув Морі, кидаючи самовдоволений погляд на понурого Дазая. – Якщо це так, то прошу виразити від мого імені найглибші співчуття пану Такімацу.

– Я теж вирушаю туди, – Осаму встав з місця і демонстративно кивнув Огаю, на що той лиш кинув загадкову посмішку і відвернувся до своїх паперів. – Я спостерігав за справами Рю Тенгу і маю деякі підозри. Хочу перевірити дещо.

– Мені повідомити пані Озакі про ваш приїзд? – розгублено сказав помічник, коли Дазай пройшов повз нього, накидаючи своє пальто на плечі.

– Не треба. Я однаково з нею там побачусь.

 

Вся невразливість частини банди Рю сипалася на очах. Дазай навіть не думав, що Вівці й справді як картковий будинок, як говорив колись дідусь Тенгу, що й справді був непоганим хлопцем. Чоловік був дуже мудрий, спокійний, кмітливий, достатньо хитрий, аби навіть Дазая обіграти в шахах. Осаму зі всією чесністю міг заявити, що той дідусь йому справді подобався, як людина… І так шкода, що його зараз тут немає. Він би точно похвалив Осаму за таке прекрасне розігрування партії, прямо як він його навчав. Хто ж знав, що вся потужність Овець на ньому і трималась.

– Так он хто за цим стоїть! Як же я не здогадався, – із награним захватом у голосі викрикнув худий чоловік, тримаючи в руках пістолет і направивши його дуло прямо на голову Дазая, що з якимись емоціями, які зовсім не можна було прочитати, дивився тому прямо в очі, і вичікуючи гарного моменту, аби віддати наказ людям за своєю спиною, аби ті відкрили вогонь зі всього свого широкого арсеналу. – Пан Асмодей – друга найрозумніша людина Португая! А, точно, – істеричний сміх залунав у павільйоні, а після нього важкий лязкіт рукою об лоб. – Тепер перша. Старий Тенгу мертвий.

– Пане Міямото, ми маємо неспростовні докази вашого порушення фундаментального закону організації – заборону на вбивство свого боса, у вашому випадку – Рю Тенгу, – Осаму дивився на нього із всією лякаючою серйозністю на чоловіка, який знову почав істерично сміятися. – За цими ж законами, мірою покарання вважається страта на місці.

– Як же ви все продумали, Дазай, – скажено посміхнувся помічник Рю Тенгу, прикриваючи лице рукою і спираючись об стіл, що стояв поруч, перед рядами полиць складу. – Не дарма мій бос вас так боявся! Не дарма Тенгу старший вами так захоплювався… Як же шкода, що він не побачив вашого тріумфу!

– Ви підклали вибухівку у машину Рю Тенгу, аби вбити його і перебрати владу на себе, бо вам не подобалось те, у що він завів організацію, чи не так? – Дазай удавав, що не чув усього того, що говорив Міямото в істериці, і лиш з максимально холодним голосом далі промовляв вирок. – Ми знайшли ваші відбитки пальців на вибухівці, у вас нема алібі. Все скінчено.

– Який же неймовірний хід! – Міямото теж гнув свою лінію, розмазуючи сльози по своєму лицю і продовжуючи скажено сміятися. – Просто-

– Вогонь.

Автоматна черга пронеслася павільйоном відлунням одразу ж із декількох дул, наче в перехресному вогні кулі пронизували тіло чоловіка, змушуючи його корчитися від сильних поштовхів летючого заліза. Крики були настільки несамовитими, наче вони зараз забивали поранену тварину. Махнувши рукою, Осаму змусив стрільців зупинитися, а потім повільно, оминаючи бризки крові, підійшов до лежачого на животі тілу і поглянув прямо у все ще широко розкриті його зелені налякані очі. Він ледь дихав, явно вихаркуючи при спробах вдихнути нормально кров, аби не захлинутися. Дазай дивився на нього абсолютно неживо. У чорній безодні його очей не читалося ні злості, ні співчуття – нічого, Осаму просто пусто, зовсім беземоційно дивився на помічника. Щось у цих очах лякало, у цій ядучій порожнечі… Якась жахаюча невідомість зіяла в них. Він його не пожаліє, ні. Не збирався. Лише забарився із виконанням останньої дії цієї трагікомедії.

Без зайвого поспіху Дазай витягнув із кобури пістолет і зняв його з запобіжника. Під лакованими туфлями розливалася калюжею кров. Міямото вже навіть не вихаркував нічого, просто затамував подих від жаху. Наставивши дуло прямо до скроні помічника, Осаму так само повільно закрив очі й глибоко вдихнув. Холодний метал змусив шкіру помираючого чоловіка затремтіти…

…Востаннє. Пістолет клацнув.

 

До павільйону почали з’їжджатися машини. Хтось поспішав, хтось не дуже, проте забитий всіляким мотлохом двір став поступово заповнюватися людьми, які метушливо бігали зі сторони в сторону в спробах знайти у розкритій базі частини Овець Рю Тенгу хоч щось незвичне. Дазай курив уже третю цигарку, безжиттєво дивлячись кудись у землю. Він глибоко затягувався, довго тримав дим, а потім повільно його видихав, струшуючи попіл з кінчика. Вільна рука в кишені пальта ще трохи тремтіла, але Осаму здається почав нарешті заспокоюватися.

– Гарна робота, синку, – здалеку почувся голос. Останній, який би Дазай зараз взагалі хотів почути. Він не хоче підіймати голови, аби побачити цю пихату пику. Ні. Рука почала тремтіти ще сильніше. – Я тобою пишаюся.

– Дякую, па… Батьку, – Дазай ледь зміг виплюнути ці слова, ховаючи свої очі за довгим волоссям і кидаючи недопалок кудись якомога далі, під ноги. Миттю голос Морі біля вуха став м’якішим, у ньому не чулося тієї сталі, що була раніше, наче її взагалі ніколи не було. Огай щось говорив йому, гладив волосся та намагався його на свій лад укласти, але Осаму просто нічого не чув, не бачив. Світ довкола наче зник у цій стіні дощу, де через неї не пробивався жоден звук, жоден образ. Лише гидкі відчуття власної мерзенності та огиди. Нарешті Морі пішов, не дочекавшись реакції, і Дазай хотів би зараз завити в небо. Як же хотілося зараз бути десь далеко…

Осаму взяв руку, що наче сходила з розуму у приступі тремтіння, і зціпив зуби. «Я так хочу додому», – сльози повільно набиралися в очах Дазая: «Як же я сука сильно хочу додому».

 

– Ти в порядку, Осаму?

 

До руки Дазая хтось торкнувся і він злякано підняв свої очі на того, хто звернувся, хотів вже відскочити, виставити руки вперед, захиститися, але погляд миттю наткнувся на настільки потрібні йому зараз сині сумні очі.

 

– Це ж… Ти зробив, так?

 

Злива стояла стіною, але Осаму якось зміг розгледіти те, на що він показував. З павільйону поспіхом виносили труп помічника принца з простреленою головою. Дазай одразу ж відвів погляд і після невеликої паузи кивнув. Він кинув недоречну, але таку потрібну Дазаю смішинку, переповнений щирим співчуттям і розумінням.

 

– Якось занадто це для 15-ти років… Не знаходиш?

 

– Напевно, що так, – Дазай і сам понуро посміхнувся, ледь стримуючи потік сліз і тримаючись лише заради того, аби не виглядати перед ним таким слабким.

 

– Ходімо додому, – Осаму приобійняли за плечі. – Досить із тебе на сьогодні.

 

О…а…са…у