-Нужбо, сонце моє…

21:28

Вечірня столиця. Спартак працював біля вікна та чекав поки в номер повернеться Женя. Той вийшов у магазинчик поруч, але все не повертався…

“Та де ж його носить, ну що за гівно?” – подумав психолог та прийнявся міряти кімнату кроками. З кожною хвилиною тривога зростала.

23:39

“Через 20 хвилин комендантська година, ну де ж він?!”

Більше 100 повідомлень на номер Яновича. Але ні на що не було відповіді.

01:33

Спартак почав одягатися та йти шукати до магазинчика. Сходи були холодні, слабо підсвічені, в коридорах стояв холод, мурашки пробігли по спині. Ступор. Спартак зупинився за 2 метри від дверей. Прямо посеред них стояла поліція… Що це? Найбільший страх? – так. Це він.

-Суббота Спартак Олександрович? – звернувся один з поліцейських, тримаючи у руках документи.

– Так. – суха відповідь, тремтячий голос.

– Зникла людина, Євгеній Янович. Жінка викликала спецслужби до одного з ближніх ларьків, вона чула заглушений крик та як двоє людей забирали кучерявого чоловіка. За опитом, декілька людей та працівники магазину чули той самий крик, приблизно об дванадцятій ночі. На місці знайшли телефон, останній дзвінок був адресований саме вам.

Сльоза, кристалічно прозора та наповнена всім смутком цієї планети…

– Ви його шукаєте?! Де?! Скільки вже йдуть пошуки?? Я поїду з вами! – посиливши тон Суббота викрикнув та почав рухатися до дверей швидким, впевненим кроком.

– Так.. Зв… – не договорив поліцейський, як повз нього шурхнув блондин. Всі вони рушили до машини.

Шипіння рації

– Гей, старший, ми знайшли сліди крові по одному з закинутих шляхів.

– Їдемо.

Біль та страх сковували зсередини. Чого чекати? Що робити? Хто це зробив? Питання мучили голову психолога.

Всі на місці, машини, ліхтарі, кров.

Погляд Спартака одразу був спрямований на підвал, вже руді, старі двері були нібито відкриті. Він кинувся до них, поруч лежав шмат арматури, але двері були вже кимось привідчинені. Понівечивши залізну , вхід відкрився. Суббота проліз туди. Тускле світло та тіло, під ним чорно-червона пляма, що розтікалася. До болі знайомий плащ. Це він. Женя, нерухомий, з рота видніється кров’яний слід.

Спартак окрикнув медиків та ринувся на підлогу, підхопивши голову до себе на коліна, почав дивитися на наявність зовнішніх поранень, але їх не було. Яновича побили, та він ще живий… Очі починають закриватися..

-Ні! Ні! Ні, ні, ні!! Тільки не це, Господи, тримайся… Сльози капали до низу, розбавляючи буру кров на обличчі.

Тіло на його колінах більше не придавало ознаків життя…

Спартак почав шукати тиск, слухати дихання, трусити..

-Нужбо, сонце моє, я не хочу тебе втрачати..

Допомога, нарешті вони пролізли сюди.. Та чи не пізно? Метушня, Психолога відігнали в сторону. Швидка під сиреною поїхала до реанімації. Копи залишилися на місці.

Холодне повітря. 02:00

“невже це кінець..?” – думки рвалися одна за одною. Що буде далі?

Через 20 хвилин Суббота був вже в лікарні, він тримав телефон з його фото та тремтів. Через дві години двері операційного відділу розпахнулися. Під крапельницею на каталці вивезли Женю та попрямували до реанімації..

“Він живий!! Чорта с два, я б його на той світ не віддав би!” – радісний момент, ніби бомба, що взірвалась. Спартак був занадто щасливий, що й пропустив лікарів…

Перебравшись до реанімації, блондин, склонивши голову заснув.

Зранку його розбудив черговий лікар.

– Ви чекаєте Яновича в реанімації? Він прийшов до тями та хоче бачит… – не договорив лікар, коли в двері вже шурхнув чоловік, який тільки но сидів на стільці.

-Женя! Як ти? Щось болить? Я поруч…

– Як прокинувся, боліло серце, але тепер ти поруч…

– Я так злякався вчора за тебе…

– Твоє сонце впоралось, ти його не втратив, Спартак…

Чуєте, може завітаєте до мене на канал? там ми зможемо обговорювати всі новини, спілкуватись, будуть також новини про мої фанфіки та взагалі усе на світі! Буде цікаво, обіцяю.(телеграм)

залітайте: nastearsvv2

посиденьки у дурної діви.

P.s. авторка буде дуже рада вподобайкам та коментярям 😀