Афімія

Як часто ви озираєтесь назад? Запам’ятовуєте? Пригадуєте? Забуваєте…

Шукаючи речі, знайомі запахи, погляди, доторки, мурахи по шкірі від кожної посмішки… Тихий шепіт на вушка, обійми і слова, які так потрібні саме зараз.

Як часто ви озираєтесь назад?

Двері зачинилися. Дзвін ключів, недбало кинутих на полицю, лунає непристойно голосно в порожній квартирі. Тут завжди було тихо і спокійно, але затишку місце позбулось вже давно, щодня втрачаючи по одній частинці.

Спочатку це було щось незначне — улюблена чашка та крихітні прикраси, при погляді на які в душі таїлося тепло.

Потім зникли речі, що завжди були темним елементом, контрастуючи та виділяючись на тлі яскравого одягу.

Слідом не стало запаху. Шлейф від парфумів запам’ятався рецепторам, засідаючи десь глибоко глибоко в підкірках пам’яті, а свіже повітря почало здаватися надто задушливим.

Квартира здавалася порожньою, кава — несмачною.

Не стало й людини, що була так нестямно важлива…

Скинувши взуття чоловік проходить на кухню, хапаючись обома руками за стіни, наче холод мармуру міг упоратися з тривогою. Все такий же слизький і крижаний матеріал, але від цього бажання притулитися збільшувалося в рази. Голова розколюється… Мігрені мучать вже давно, але ні препарати, ні діагностика не надали належної допомоги. Здавалося, ніби біль переслідував все життя, настільки їдким він був.

Хочеться до холоду… більше холоду. Тіло сповзало по стіні, повільно осідаючи на підлогу. Хвилину. Лише хвилинку відпочити, це так було потрібно… Повіки прикрилися самі собою, відключаючи свідомість і тягнучи у темряву.

***

— Жень, просыпайся, я тебе кофе сделал.

— М?

— Не треба так пити, алкоголік.

— Заткнися. — Руки наосліп намацали край чогось м’якого, схожого на подушку, і щосили шпурнули навмання.

Слідом за кректанням, куточки губ швидко поповзли вгору.

— Ты меня чуть не убил!

— Так тобі і треба… — останнє слово вийшло змазаним, а голос став на порядок тихішим. Сон вчепився міцною хваткою, погрожуючи не відпускати, поки вигадані сюжети, пережитих днями ситуацій, не закінчать свою виставу.

Секунда.

Дві.

Три.

Приглушений удар.

Та ж подушка повернулася до відправника, ось тільки у жорсткішому виді.

— Ти що здурів? — Сон як рукою зняло.

— По заслугам.

— Я тобі зараз..! — Ноги плуталися в ковдрі, не даючи змоги погнатися вершити мстиве-правосуддя. Допомагаючи собі руками, чоловік відкинув на підлогу річ, що заважала, маючи намір вже бігти, ось тільки двері зачинилися перед самим носом.

— Спартак, відчини!

— Подумай над своим поведением.

— Я ж до тебе ще доберусь! Падло!

Смикання дверної ручки і нецензурна лайка, у явно вираженій агресивній вимові, не увінчалися успіхом. А тихе хихикання по той бік стіни виводило з себе ще більше. Адже він знущається!

— Спартак Олександрович, відчиніть двері!

— Нє.

Стукнувшись декілька разів лобом об дерево, ніби перевіряючи його на міцність, чоловік відступив на три крока назад, завалюючись на м’яку постіль. Нехай він сьогодні і програв, але помста обов’язково відбудеться! Просто трохи пізніше.

Посмішка з губ так і не сповзала, рум’янець фарбував щоки, наче натякаючи на всю абсурдність ситуації, а темні кучері розкидались на білій наволочці. Повертатися до сну не хотілося, але якщо не дуже сумлінним чином йому було подаровано таку можливість, то чому б її не використати? Прикривши очі чоловік сильніше укутався у м’яку ковдру, що не втратила свого тепла за ці кілька хвилин.

***

Руки заповзають у кишеню штанів, шукаючи серед чеків та дрібних грошей пачку цигарок. Він же кинув палити, правда під наглядом і вмовляннями, але тоді легкий дофамін заміняли поцілунки, зараз же в нього залишилися лише дві сигарети, недбало прим’яті, що лежали на самому дні кишені.

Такий поганий стан…

Не було злості, коли залишали в порожній квартирі, недбало слідом кинувши ” – Разберись в себе, Янович.”.

Не було тривоги, коли зникали останні ниточки, і без того обривчастого, — зв’язку.

Не було смутку, не знаходячи колишнього спокою та ласки в обіймах та слабких посмішках із живим блиском очей.

Не було жалю, коли холод самотності захльостував до верху, а прив’язана до ноги ноша тягнула все глибше в яму.

Життя застигло одним днем, а стрілки годинника зрадницьки не рухаються.

Запалив цигарку, чоловік робить одну затяжку. Клекочучий білий дим піднімається до стелі, розвіюючи по кухні нестерпний запах гару. За кілька днів цей сморід ніби в’ївся в стіни та меблі, ним просочилося все. Сигара тліє в пальцях, а дрібний попіл осідає на колись охайному костюмі, зараз же тканина зім’ята та обвуглена. Чоловік оглядає свій зовнішній вигляд, струшує залишки “злочину”, а бичок викидає в попільничку, що поруч стояла.

— Вибач, сонечко, це був твій подарунок.

***

Губи стуляються на шиї, орудуючи поцілунками залишають багряного кольору мітки. Поступово короткими кроками піднімаються до вуха, чіпляючи зубами мочку. Волога доріжка зводить з розуму, а гаряче дихання розпалює ще більше.

— Ты такой красивый у меня.

Господи… Цей шепіт звучить одночасно і всюди, і немов тільки тут.

Язик вилизує раковину, потім переходить до місця за вушком. Ерогенна зона була розкрита і на гарячому спіймана.

— Спартак…

Ноги зрадливо тремтять, змушуючи сильніше вчепитися в чужу сорочку. Хотілося близькості. Ще більше близькості. Щоб лопатками відчувати холод стіни, носом втикаючись у чуже плече, щоб простір між тіл скоротився до мінімального.

— Тримайся за мене, кошеня. Добре? — Вдихаючи на повні груди, чоловік ніби намагався відкласти десь у пам’яті аромат свого партнера. Ці кучері так і манили заритись пальцями в шовкові пасма, відтягуючи до болісного схлипу, а солодкий запах шампуню залишався лише приємним смаком.

— Я вже не можу, — руки безладно ковзали по чужій спині, впиваючись короткими нігтями в тканину, немовби це допомогло уникнути падіння. – Спартак, будь ласка…

— Який чуттєвий хлопчик… — У голосі можна було розпізнати смішок, але ні, не в поганому відношенні. Психолог завжди ставився до слів і дій свого партнера з усією серйозністю, чи то було щось незначне, від вибору закладу в якому вони планують повечеряти, до чогось вагомішого — розкриття бажань та переваг. Яновичу у всьому потрібне було розхитування, чому чоловік, активно, потикав. — Ти ж не хочеш, щоб усі цікавинки закінчилися прямо тут? — Руки бредуть нижче, знаходячи своє законне місце — на сідницях, стискаючи та підтягуючи партнера ще ближче до себе. Вечір обіцяє бути приємним, а яскравість фарб запам’ятається надовго.

***

Підніматися з підлоги було болісно, ​​кожен м’яз тіла затік, а ноги здавалися ватяними, не здатними втримати. Брючна тканина розрівнялася, залишаючи після, колись набридливі, зараз же до страху байдужі, — смуги. Струшуючи пил, що назбирався, і осілий попіл чоловік побрів до раковини. Води… Потрібно обов’язково протерти пляму на піджаку, інакше річ буде брудною, а так з подарунками не можна, вірно?

Кран повернений убік, вода біжить невеликим струмком, омиваючи тонкі пальці і худі зап’ястя, забирається під рукави, і так само швидко стікає до ліктів. Просочуючись, і без того сіра тканина стає ще темнішою. Холод неприємно саднить шкіру, а мурахи з’являються як по слідах.

Відсмикнувши руки, немов рефлексом при опіку, чоловік дивився в незнанні. Кінчики пальців дрібно дрижали. Тремор… Він ніколи не помічав за собою подібного, було хвилювання, був страх, але не на порожньому місці.

— Ти дуже зациклюєшся, Янович.

Біль це ж теж відчуття? Фізичне страждання буває нестерпним, воно служить сигналом реального або передбачуваного пошкодження тканин, активність у чутливих нервових волокнах нервової системи, яка збуджується стимулами, що мають пульсуючу інтенсивність.

Але що на рахунок психогенного болю? Коли ти кидаєшся з боку в бік, не здатний локалізувати характер болю і надати собі в належній допомозі, а воно все шкрябає і шкрябає, не даючи набрати в легені більше свіжого повітря. Стан душить, але легше не буде.

Провокуючих факторів так багато… але відчуття не з’являється. Воно притупилось, сховалось десь у засіках.

***

Я віддав би все, щоб знову що-небудь відчути…