Розділ 7

Від лиця Марії

По закінченню пари травології, я відразу побігла до Стефанії. Не можу перестати думати про неї з моменту, коли дізналася про смерть Кая. Пам’ятаю, як вона хвилювалася через його зникнення, до цього я зовсім не бачила її такою.

Знайшовши її кімнату, ледве не загубившись у коридорах гуртожитку, я постукала. Як же тут все ж було гарно. Іноді заздрю їм через це все, хоч і сама одна з хорсовців.

— Заходьте.

Я відчинила двері. Спершу мене охопило захоплення від цих кімнат, але далі я побачила Стефанію, яка лежала на ліжку зовсім одна. Мабуть, відправила Юрія відпочивати. По його словах, хлопця розбудили приблизно о п’ятій.

— А, це ти. Щось сталося?

— Я просто зайшла. А, ну і журнал.

— Проходь. Журнал залиши на столі.

Стефанія сіла. Її червоні очі розповідали про те, що вона плакала. Я поклала журнал на стіл і сіла біля неї.

— Вибач, що без гостинця, як ти до мене приходила. Але обіцяю до вечора виправитися.

Вона слабо усміхнулася.

— Не потрібно. Але якщо прямо хочеш, то щось з фруктів.

— Обіцяю тобі принести найкращі фрукти, які тільки знайду. Ну, екзотичних не буде, правда. Точно все добре? Я хвилююся за тебе.

— Ні, все добре, справді. Я можу це пережити. І надавати Даниїлу по пиці за ранок.

— Що сталося?

Стефанія коротко розказала, що сталося зранку, до моменту, поки їй не сказали про смерть Кая. Вона знову стала сумною.

— Навіть не уявляю, як тобі. Давай так. Ти зараз трохи поспиш, а я якраз збігаю на базар. На щастя, за межі академії виходити можна.

— Добре.

Я обняла Стефанію і вийшла з кімнати. Мій шлях зараз буде до базару в селі. Даниїл говорив, що там все свіже. От зараз і перевірю.

В селі  неначе нічого не сталося. Цікаво, хоча б хтось з них знає, що неподалік померла людина? Нарешті знайшовши базар, я почала блукати серед рядів в пошуках чогось смачненького. Що ж, Даниїл правду говорив. Мені тут головне не витратити всі гроші від батьків, а то весь наступний місяць буду харчуватися фруктами та овочами. Це не погано, але все ж без якогось гарніру я зненавиджу цей місяць.

Набравши всього, що я могла з собою винести з цього базару, і квіти, я хотіла вже йти до академії, коли побачила невелику крамницю з книгами. Єдине, перед чим я не можу встояти, щоби не зайти. І я дуже сумувала за бібліотекою у себе вдома, яку могла б забрати. Ну нічого, ніхто мені не завадить зробити ще одну бібліотеку у своїй кімнаті в гуртожитку.

Поставивши важку сумку і ящичок для зберігання речей, я пішла вибирати. Цікаво, хтось з моїх нових друзів любить читати художню літературу? Стейсі, можливо, читає драми. Єсен не читає художню літературу. Даниїл з Юрою комікси скоріше за все. Соломія багато не читає, з Аланом взагалі нічого не зрозуміло. Саші, мабуть, подобаються трилери. Лев 100% історія, сумнівів немає. А Стефанія? Хм, може психологічні романи?

Я задивилася на книжку Мері Вестмакот. Звідки тут взагалі психологічні романи Агати Крісті під цим псевдонімом? Я ніколи їх не зустрічала у книгарнях. Ще й такі дешеві. Хм, але мене цей жанр не цікавить. Добре, все ж куплю. Я також взяла ще детектив від іншого автора і пішла розплачуватися на касу. Плюс книгарень в селах та невеликих містах – низькі ціни.

Я взяла фрукти й побігла до академії. Вже третю годину в селі, Стейсі з Даниїлом декілька разів дзвонили. Було приємно, що вони хвилюються, але це набридає з часом. Я швидко знайшла кімнату Стефанії й постукала. Тихо. Я відчинила двері. Вона спокійно спала. Мені не хотілося її будити, тому я робила все дуже тихо. На столі, який я впізнала за підписаним гримуаром, я побачила вазу та кошик для фруктів. Другий я відразу наповнила тим, що купила. У вазу я налила води та поставила нарциси. Я знала, що ці квіти осипаються, тому встигла в Агнети попросити щось, щоби продовжити їхнє життя. Вона наклала на них заговір, як і на багато інших рослин в академії. Через маску я не могла відчути їх аромат, тому зняла її. Він був прекрасний.

Кондиціонер в кімнаті трохи бентежив. Я вкрила дівчину пледом на її ліжку. У двері постукали. Сподіваюсь, це не її сусідки, які виженуть мене тут зі скандалом. Та, на щастя, то був Юрій. Коли він побачив мене, то здивувався. Я жестом показала йому мовчати й вивела на коридор

— А ти що робиш?

— Фрукти принесла їй, які обіцяла. Ну і квіти, щоби трохи настрій покращити.

— З квітами не прогадала. Нарциси її улюблені. У нас в саду вони ростуть.

Я усміхнулася.

— Ти з нею будеш? ‒ запитав хлопець.

— Так. Слухай, а який вона жанр книг любить?

— Вона по психології та психологічним романах. Подзвониш, коли вона проснеться. Мене там Кайда кличе.

— Добре. Удачі.

Хлопець пішов, а я знову зайшла до кімнати й дістала книгу. Прочитавши анотацію, я зрозуміла, що психологічний роман не для мене. А от для Стефанії якраз. Я поклала книгу на стіл, залишивши невелику записку на наліпці всередині.

Я пчихнула. Не голосно, але цього вистачило, щоби розбудити випадково Стефанію. Я відразу сіла біля неї на ліжку.

— Вибач, прошу. Я випадково.

— М-м? Нічого. Ого, три години пройшло.

— Я квіти принесла. Ну і ще дещо. Он на столі.

Дівчина обернулася і здивувалася.

— Нарциси? Що ж, у плані сусідки Стейсі точно перемогла.

— В сенсі?

— Ти – чудо. Дякую велике. Мої сусідки навіть не з’являлися сьогодні у кімнаті.

— Чому ти зі Стейсі ворогуєте?

— Терпіти її не можу з самого дитинства. Так вийшло, що у нас у двох однаково жахливі характери. Ми вічно змагалися. А батьки ще цією битвою неначе тішилися. Ще й при кожній моїй невдачі говорили: «А от Анастасія має вищі результати». Це також посівало ненависть у моєму серці до неї. А зараз я тішуся через те, що її батьки так розчарувалися в ній. І не смій мене судити. Я знаю, що вона твоя подруга і що тобі може бути неприємно, але я звикла бути чесною. Що б мені цього не коштувало.

Вислухавши розповідь, я задумалася. Ні, вона мене не ранила.

— І не стану. Не потрібні великі знання з психології, щоби зрозуміти, чому ти так її ненавидиш.

— Дякую за розуміння, ‒ грубо відповіла вона. Тему зі Стейсі не чіпати. Що ж, я розуміла з самого початку, що подружитися з нею буде не легко.

— Не злися.

— Це важко зробити, коли хтось згадує Стейсі.

Глибокий вдих і видих. В кожного є свої підводні камені.

— Все вибач. Обіцяю, що не буду її згадувати.

Вона все ще була зла. Я підійшла до столу, взяла книгу та показала її Стефанії.

— Ти її не побачила.

— Мері Вестмакот? Та ця книга всюди закінчилася, ти де її відкопала?

— В книгарні у селі. Вона твоя.

І хоч вона все ще була зла, але нотки радості я бачила. Правило №1 при спілкуванні зі Стефанією:ніколи не згадуйте Стейсі.

— Дякую.

— Я, мабуть, піду. Соломія скоро вб’є мене. Та і Юрій попросив зателефонувати, коли ти прийдеш.

Я одягла маску, встала і підійшла до дверей.

— Маріє.

— Так?

— Чому ти так добра до мене? Хочеш заслужити мою довіру, щоби використати?

Я подивилася на неї.

— Навчися довіряти людям, Стефаніє. Я це роблю тільки через те, що ти мені подобаєшся, як подруга. Ти брехню не любиш, як і я. Тому говорю правду  тобі. Нехай для нас це буде правило №1 ‒ ніколи не брехати одна одній.

Я вийшла з кімнати.