Погляди і почуття

  Нарешті мрія втілилась у життя. Він вступив до того університету, до якого хотів.

  Посвята в студенти. Важливий момент, коли колишні абітурієнти дізнаються хто буде їх куратором і які будуть предмети. І найголовніше – знайомляться зі своїми одногрупниками. Чонхо мав гарний настрій. Разом з іншими студентами він йшов до аудиторії, де повинна була відбутися перша в його житті пара. Чхве не помітив як йому на зустріч хтось йшов, несучи при цьому коробку.

  – Ой! – вигукнули обидва. Чонхо встиг швидко відреагувати. Студент не лише зберіг рівновагу сам, а й зміг втримати хлопця який в нього врізався. Він схопив його за руки, потягнувши легенько на себе. Як результат – коробку, яка притислась до грудей Чонхо, тримали вже двоє. Проте хлопець зосередив свою увагу на іншому – його руки накривали тильний бік долонь незнайомця.

  – Вибачте, я вас не помітив. Я тільки вступив до цього університету, тому розглядав все навколо, а не дивився під ноги… Моє ім’я Чхве Чонхо, – сказав першокурсник, прибираючи свої руки і почісуючи потилицю. Коли його долоні доторкалися до доволі м’якої шкіри незнайомця, він відчув неймовірне тепло. Через що тепер йому було ніяково. А піднявши погляд вище, помітив ще одну цікаву деталь. Волосся помаранчевого кольору.

  – А, то ти першокурсник? Зрозуміло. Тобі краще поквапитись, а то твоя група вже пішла далеко вперед, – озирнувшись назад, промовив той. А Чонхо закляк. Розглядав хлопця, що стояв перед ним. Новий знайомий виглядав мило, але при цьому відчувалась сильна аура, певний внутрішній стержень. Помаранчеве волосся виділялося серед, переважно чорних, маківок інших студентів. Хотілося ще хоча б хвилинку постояти ось так, роздивляючись його. Чхве не міг пояснити, чому в нього з’явилося таке бажання. Вийшов зі своїх думок лише тоді, коли той вже хотів піти.

  – Зачекайте, а як вас звати? – запитав першокурсник. Хоча б його ім’я він має дізнатися. Студент зупинився, повертаючись обличчям до Чонхо.

  – Третій курс. Ім’я – Кім Хонджун. Я задовольнив твою цікавість? – відповів той, усміхнувшись. Після чого просто пішов. А Чхве до кінця дня згадував цього третьокурсника з помаранчевим кольором волосся. Хотілося дізнатись про нього більше.

  І схоже, що сама доля допомагала Чонхо. Адже після того зіткнення у коридорі вони почали бачитись частіше. Особливо після приєднання хлопця до університетського клубу з вокального мистецтва.

  До чого ж тут Кім Хонджун? Він був частиною ради студентського самоврядування і відповідав за організацію різних свят, урочистих заходів та університетських ярмарків. Тож з вокалістами бачився доволі часто. Чонхо радів цьому, адже час від часу міг спостерігати за Хонджуном. Спочатку це були односторонні погляди та звичайні вітання, коли вони зустрічали один одного в коридорах. Іноді вдавалося обмінятись парою слів про майбутнє свято, де Чонхо мав виступати. Потім почалися постійні пошуки в натовпі помаранчевої маківки. Ставало тепло на душі, коли знаходив.

  Згодом, Хонджун почав робити те ж саме. Задивлявся на спокійного, ввічливого першокурсника й іноді ловив його погляд на собі. І доки молодший знаходив його по кольору волосся, він подумки порівнював студента з іграшковим ведмедиком. Великим і м’яким на дотик, якого можна було б обійняти руками і ногами.

  Їхні стосунки були незрозумілі навіть для них. Просто студенти одного університету? Ні, набагато більше. Знайомі чи друзі? Ні, все ще щось більше. Почуття? Так… Вони мали найсвітліші почуття один до одного, були закохані. Проте жоден з них не був готовий зізнатися в цьому.

  Це продовжувалось певний період часу, доки Чонхо не вирішив зробити крок на зустріч почуттям. На одному з університетських фестивалів він дізнався, що Кім вміє читати реп. Ця інформація допомогла йому проявити сміливість першим і сказати: «Хьон, чи не хотів би ти на наступному святі виступити разом?»

  Цим святом виявився випускний Хонджуна, який обоє сприймали як останню можливість зізнатися у коханні. І жоден з них не проґавив свій шанс…