Зустріч під ротондою

– Піду прогуляюсь.

Віддавши помічниці пакети з отриманими подарунками від студентів, Спартак попрямував в сторону парку. Марго хотіла щось сказати, але хлопець вже не чув її.

Сьогодні він у Львові. Студентська колегія Львівської політехніки запросила прочитати лекцію і Суббота погодився. Психотерапевту було приємно, що ВНЗ кличуть його до себе. Ділитись своїми знаннями і отримувати фідбек давало розуміння, що люди прагнуть розвиватись та дізнаватись щось нове.

Атмосфера, як завжди, була приязною. Студенти ставили цікаві запитання, на які науковець із задоволенням відповідав. Суббота любив свою аудиторію.

Після лекції Спартак, хоч і зголоднів, вирішив прогулятись. Після майже двогодинної лекції у душній аудиторії, хотілось подихати свіжим повітрям.

В обідній час у парку було не людно. Лавочки були порожні. Погода сьогодні явно не сприяла тому, щоб сидіти на них.

Де-не-де трава присипана вчорашнім снігом, а на доріжці – невисохлі калюжі після ранкового дощу. Весна досить неоднозначна пора року. Протягом дня може бути і сніг, і дощ, і тепле сонце.

Дивлячись на групку студентів, одягнутих в легкі светри, Спартак здригнувся. Дивна пора ця весна. Не знаєш, хто виглядає більш недоумкувато: той, хто у зимовому пальто і черевиках, чи той, хто у легкому кардигані і кросівках.

Попри тепле сонце, що нещодавно виглянуло з-під хмар, холодний вітерець змушував Субботу по кілька разів піднімати комірець пальта.

Витягнувши з кишені телефон, Спартак, як завжди, набрав повідомлення Жені.

«Щойно закінчив. Сумую»

Кілька секунд дивлячись на набране повідомлення – відправив, стерши останнє слово. Відколи він став таким сентиментальним? Ще б сердечко чи сумний смайлик поставив.

Посміявшись з себе, поклав мобільний назад у кишеню.

Вони з Женею не бачились всього лиш три дні, а Суббота вже почував себе дещо… самотньо.

Спартак настільки звик до компанії Яновича, що відчув легкий сум, коли цього разу його не було поруч. Він розумів, що Женя не міг постійно таскатися з ним по його справах. У того було своє життя, свої проблеми, інша робота… Інші люди. Від думки про інших людей, хлопець скривився. Він ніколи не привласнював собі людей, але чомусь Женьку не хотілось ні з ким ділити.

Про них вже давно кажуть, що вони не можуть піти кудись не разом. Спортзал, кафе, кінотеатр, університети та лекторій, де Спартак читає лекції. Вони завжди разом. Майже 24/7. Хіба що сплять окремо. І то не завжди. Субботі байдуже, що про нього говорять сторонні, але Женя інший. Завжди все сприймає близько до серця.

Телефон у кишені завібрував. У відповідь Янович прислав йому смайлик. Спартак усміхнувся.

Як же йому хотілось, щоб Янович опинився зараз тут. Минулого разу, коли вони приїхали до Львова, чудово провели час. Сходили у цікаві заклади. Прогулялись містом. Женя познайомив зі своїми друзями, які тут мешкають. А в поїзді по дорозі додому – зіграли чергову партію в шахи.

Спартак втомлено видихнув.

В животі заурчало. Хлопець, відкинувши меланхолійні думки, пришвидшив кроки. Слід уже поїсти, бо зовсім розклеїться, сумуючи за товаришем. “Це все весняне повітря так погано на мене впливає”, подумав він.

Спускаючись вниз по доріжці, Суббота побачив розташовану недалеко круглу споруду з колонами. Хоч він ніколи не був поціновувачем архітектурного мистецтва, вирішив зробити фото.

Зробивши декілька знімків, Спартак заховав телефон у кишеню. Ще раз глянувши на ротонду, його погляд привернуло коричневе пальто і знайома курчава голова. Суббота стряхнув головою.

Невже…

Не може бути.

У нього що, від голоду вже галюцинації почались?

Підійшовши ближче до ротонди, Спартак зробив ще декілька фото. Янович стояв спиною і, нічого не помічаючи, продовжував фотографувати споруду зсередини.

– Женька!

Здригнувшись, хлопець оглянувся, ледь не впустивши телефон з рук. Коли вони зустрілись поглядами, широка усмішка з’явилась на обличчі Яновича.

– Привіт, Спартачок, – хлопець махнув рукою.

– Що ти тут робиш? – Суббота піднявся сходинками і підійшов ближче.

– Мені було нудно, – знизав плечима актор, –  і я вирішив приїхати сюди.

– Приїхати за 500 км, бо… Нудно? У двохмільйонному місті? Поруч з друзями і купою всього? – посміхаючись запитав Спартак, підходячи ще ближче.

– Якщо там немає тебе – так, – відчувши теплі обійми, Суббота заплющив очі. – Я сумував за тобою, – напівшепотом сказав Янович.

Спартак, зарившись своїм вже холодним носом у шию старшого, видав тихий смішок.

– Я теж.

Скільки часу вони стояли отак вдвох, обіймаючись під старовинною ротондою, Спартак не знав.

Чи дивились на них перехожі?

Байдуже.

Важливо, що Женя тут.

Поруч.

Цього було достатньо.