Вступ.Кохання двох.

«-Чи бачиш ти , який сьогодні гарний місяць?

-Бачу , але знаєш , що є гарніше за цей місяць?

-Що?

-Твої очі.»

Чоловіки сиділи на затишному балконі , обговорювали те , як пройшов їхній день та милувалися зорями. Й дійсно , зорі сьогодня , як ніколи яскраві та місяць немов прозорий , шовковий шалик , ледь торкаючись гілля ліг на них.

Лагідний вітерець ворушив крони дерев , кожне листячко тремтіло від ніжних доторків вітру.

-Щось вже прохолодно , ти не змерз?. Питає Спартак

-Трішки. Відповідає Євген.

-Зараз принесу тобі плед , бо ще захворієш.

-Та не захворію , але все одно , дякую.

Чоловік поцілував у щоку свого обраного й пішов до їх спільної кімнати.

Євген у свою чергу зостався спостерігати за зорями далі. Ну такі вони дивовижні були й здавалося , що кожну зірочку , можна було узяти рукою й покласти до себе у кишеню.

-Чому вони так далеко..чого такі недоступні..

Розмірковував парубок , аж поки його думки не розвіяв повернувшийся із пледом Спартак.

-Ось, а то вже весь тремтиш.

-Дякую , любий.

Хлопці сиділи в тиші , аж поки цю мертву тишу не перервала пташка , котра в таку пізню годину , вирішила заспівати своїх пісень. Ще й цвіркуни зацвіркотіли. Євгену здавалося , що вони були схожі на заземлені зорі , такі ж яскраві й дивовижні.

Цю дивовижну пісню природи перервав Спартак:

-Здається мені , тебе щось турбує чи не так?

Євген опустив очі. Й справді , останнім часом йому здавалося , що все йде кудись не туди , що все це жарт й , що всього цього – не існує.

Його бентежать думки , але свому милому розповісти їх не може. Боїться. Боїться , що той не зрозуміє й буде думати , що він як дитина , котра переймається через якусь дурницю.

-Так що? Знов питає Спартак.

-Я..я не знаю..все наче гаразд , але й водночас щось не те..

– Що саме , хочеш про це поговорити?

Євген обернувся до Спартака й подивився в його очі кольору чистого неба. Він бачить , що той хоче допомогти й це йде від щирого серця , тому він наважився.

-Х..хочу. Невпевнено отповів парубок.

-Гаразд , з чого ти хочеш почати?

-Мені здається , що це все не справжнє , що це все відбувається не зі мною й що ти..це лише ілюзія , тебе не існує…я схожу з розуму?

Спартак у відповідь дивиться свому коханому у його зелено-карі очі , які нагадують зачарований ліс , сповнений загадок , котрі Спартаку хочеться розкрити тут й зараз.

-Ні , ти не божеволієш , все гаразд , можливо в тебе просто такий період , якщо хочеш , я можу тобі допомогти із цим , можемо піти разом до спеціаліста , якщо будеш вважати це за потрібним. Головне пам’ятай – я поряд , якщо тебе щось турбує , хочеш проговорити деякі моменті , що тебе бентежать, не мовчи! Я тебе кохаю й хочу , щоб з тобою все було гаразд.

Спартак турботливо поклав свою лодонь на ланіти Євгена , той почервонів.

У парубка покотились сльози , він не розуміє , що із ним відбувається , що з ним не так.

-ти чого , сонечко? схвильовано запитує Спартак

-я..я не розумію.. Хлопець поринув в обійми до свого коханого , той у відповідь міцно обійняв його , таким чином , він намагався перейняти частину всього того болю , тієї печалі на себе , хоча б трошки , щоб його коханій людині було не так важко.

Так вони просиділи хвилин зо тридцять , аж поки Спартак не помітив , як Євген задрімав у його обіймах.

-Й дійсно , схожий на сонечко. З усмішкою каже чоловік. Він обережно взяв того на руки й відніс у ліжко.