Друга частина

Один крок і ось він уже сидить на дивані навпроти нього звичайно ж Хан, а з боку їх знімає кілька камер і ще стоїть близько десятка людей стафу.
“Оо я пам’ятаю це, можна сказати переломний момент, хоча я затупив тоді знатно але хоча б це було не дарма”
Це були зйомки Two kids room.
– Може я тобі подобаюся не так, як мушу?
” Я не знав на що я сподівався задаючи це питання , та ще й на камери . Але було складно весь час приховувати почуття . Перебуваючи так близько і не маючи можливості що – небудь зробити . ”
– Як ти повинен мені подобається? Ти про що?
У кімнаті зависла абсолютна тиша.
“Оо я тоді подумав що конкретно облажався, що те що я помічав у діях Хана було просто по-дружньому і мені все здалося. Що у нього немає почуттів до мене, а я як ідіот зараз виправдовуватимусь що б він не подумав що я в нього закоханий. Це точно був не найкращий момент у моєму житті.”
– Вибачте я відійду на хвилину.
– Гей ти куди ми ж ще не закінчили?
Голос когось із стаффа було чути коли Мінхо вже виходив у коридор
– Я схожу за ним. Джісон вирушив слідом за Мінхо намагаючись наздогнати його.
Хлопець був швидким і зник десь у коридорі заповненому великою кількістю дверей. За однією з яких була їхня гримерка і за сумісництвом кімната відпочинку, туди і подався Хан, сподіваючись знайти Мінхо.
” І ось я знову стою біля цього столу . Це так іронічно що наш початок настав у цій гримерці і в такій самий почався наш кінець
” Ні . Ні …. Не кінець , я обов’язково зроблю все що б повернути його . Повернути мого Хані Я не можу його втратити ось так.”
Відчинивши двері Хан побачив хлопця, що стояв біля столика візажиста. Зачинивши за собою двері, він про всяк випадок провернув клямку на дверях.
Обернувшись і глянувши на розгублене обличчя хьона, він уже не був так впевнений у своєму плані, але відступати вже було пізно, він наважився і не передумає.
Крок і ще один і трохи боязкий, але такий бажаний поцілунок.
“Я зовсім не очікував що він мене тоді поцілує”
Ці пару секунд не відчуваючи жодної реакції від хлопця, що стоїть навпроти Хана, він уже було подумав, що помилився і більше ніколи не зможе подивитися йому в очі. Але відчувши руки Мінхо на талії і рух губ зрозумів, що це було недаремно.
Хан все більше відчував як руки хлопця стискалися трохи підводячись до лопаток, а поцілунок ставав більш впевненим.
Як би вони не хотіли продовжити цей момент але довелося відсторонитися.
– Така відповідь тебе влаштує? – Хан запитав це лише трохи відсторонившись і дивлячись прямо в очі
-Хах, так це було дуже переконливою відповіддю. Але чому ти ніяк не відреагував коли я питав?
“У мене тоді походу зовсім мозок відключився, це було явно тупе питання.”
– Чувак, ти реально хотів що б я на камеру і в оточенні купи стаффа сказав що ти мені подобаєшся не так як повинен?
– А ну так … Ти правий це було б не дуже добре. Вибач, мене трохи занесло.
– Трохи? Ми і так один із найпопулярніших пейрінгів серед фанатів нашої групи, а тепер уяви якщо в кінцевий варіант відео вставлять це питання.
– Зате Стей порадіють що мали рацію. Або вирішать що це прикол і не повірять що я міг би вимовити таке на повному серйозі.
– Та да. У жодному разі не думаю що це залишать. Пішли дознімемо і додому поїдемо, мені здається нам багато про що треба поговорити.
– Так, схоже розмова буде довгою.
– Гей! Джисон ,Мінхо, ви де? – Голос пролунав десь з коридору
– Ну ось нам точно час.
Як і було раніше, Хан вийшов першим, а за ним пішов Мінхо, пройшовши через двері, він опинився в їхньому гуртожитку.
“Мдааа …. Я схоже до цього не звикну.”
Мінхо сидів на ліжку спершись на подушки біля узголів’я ліжка, а на колінах у нього лежав ноутбук, на якому йшов фільм. А поряд так само напівсидя-напівлежа знаходився Хан. Через приблизно 5-7 хвилин від початку фільму Хану набридло тримати голову рівно і найкращим рішенням виявилося покласти її на плече хлопцеві , що сидить поруч , а потім трохи приспустившись ще й обійняти . Мінхо на це лише м’яко посміхнувся і так само спустився вже в лежаче положення паралельно піднімаючи руку, щоб Джісон міг покласти голову на груди і лягти рівно а не в позі “зю”.
“Як же цей момент був приємним, через скільки часу я міг ось так притиснути його, обійняти, це було неймовірне почуття. Я так сильно його любив, та й зараз все ще люблю його. Мій Ханні, моє сонечко, швидше б прокинутися і побачити тебе .”
……………….***……………….
– Вибачте, це ви Хан Джісон?
– А? Що?… А так це я, є якісь звістки про Мінхо? – хлопець і не помітив як заснув сидячи в кріслі в очікуванні будь-яких новин, і це не дивно враховуючи що на годиннику було вже пів на дванадцяту ночі. Батьки мали швидше за все приїхати з хвилини на хвилину.
– Так, операція закінчена і ми зробили все що було в наших силах, але на жаль я не можу дати точних прогнозів що буде далі. Його стан вдалося стабілізувати, але він все ще критичний. Він зараз перебуває в комі.Його перевели в палату тому ви можете пройти до нього. Ця ніч буде вирішальною. Але головне що він дихає сам, це вже великий плюс. Але я б радив сподіватися на краще але бути готовим до будь-якого результату як би жорстоко це не звучало. Далі все залежить тільки від нього і того, наскільки сильно він готовий боротися.
Хан стояв навпроти лікаря слухаючи його слова і не вірячи що це говорять про його Мінхо. Готуватися до будь-якого результату? Що це означає? Невже він може його втратити? Ось так, по дурості, після сварки, не сказавши як сильно він його любить? Як сильно дорожить ним?
– Тобто … він … він може … Він може не вижити? – кожне слово давалося важко, адже озвучувати такі речі було неможливо складно тому що тоді їх треба і чути. Очі були скляними через сльози, що накочувалися, а ноги ватяними.
– На жаль, саме це я і мав на увазі коли говорив готуватися до будь-якого результату.
– Ви… Ви сказали, що я можу його побачити.
– Так, ходімо я проведу вас.
Палата була у хвилині або двох ходьби та вони здавались вічністю. Кожен крок на ватяних ногах був тортурами. А усвідомлення що зараз він побачить свою кохану людину, яку він любив так сильно не дивлячись ні на що, в комі і в невідомо якому вигляді лякало до тремтіння.
Але ще кілька кроків і перед ним відчиняються двері лікарняної палати.
Ліжко, крапельниця, проводи, що ведуть від апаратів, що відстежують стан Мінхо до самого хлопця, що лежить рівно на ліжку. Безліч саден покривають обличчя, бинт на голові, загіпсована нога, очі закриті так ніби він мирно спить і ось ось прокинеться.
– Доброго вечора – жіночий голос, що пролунав з-за спини, був знайомий. Це була мама Мінхо. Як повернутись до неї знаючи що це моя вина в тому, що трапилося з її сином? Як дивитися їй у вічі знаючи що не вберіг його?
…………………***……………………..
Ось так в обіймах хлопці пролежали ще близько 15 хвилин
“Я тоді не міг бачити його обличчя але впевнений що він посміхався так само як і я”
Цей час був настільки прекрасним, не те що вони не дивилися раніше фільми вдвох, але Мінхо ніколи не міг обійняти його ось так міцно, це здавалося б дуже дивним. Але все ж у нього було одне питання, яке хвилювало ще з того часу, коли Хан поцілував його, там у гримерці. Це трохи незручно запитувати, та й чи варто? … Але ж я не заспокоюся, якщо не знатиму відповідь, так? Ай добре або тепер або ніколи. – ці та інші думки були у Мінхо в ту секунду.
– Коли я почав тобі подобатися не як просто друг?
Так окей я запитав, чого я так нервую, і чому він не відповідає? Блін може це питання прозвучало тупо, або я тупий, та боже ж ти мій скажи хоч щось і – знову купа думок
– Ти ніколи не подобався мені як просто друг.
– Тобто, ти маєш на увазі щооо, весь цей час.
– Так. Саме це я й маю на увазі – паралельно з тим як він говорив цю фразу він трохи підвівся, повернувши голову до Мінхо спираючись на лівий лікоть. У цей час все що Лі міг це тільки дивитись у його очі не розуміючи як він міг бути таким сліпим що не помітив це.
– А ти ? Коли ти зрозумів?
– Думаю, що ти сподобався мені ще тоді в ліфті, але остаточно усвідомив я це тільки рік тому.
– Тобто весь цей час ми обидва подобалися один одному більше ніж друзі, але обидва не помічали цього і боялися як-небудь зізнатися в цьому?
– Хах виходить що так.
– Тобі не здається що ми трохи тупі?
– Ахах та тепер я впевнений у цьому.
Фільм уже не був важливим і став просто фоновим шумом. Джісон схрестив ноги і сперся на стіну лівим боком. Мінхо послідував за ним сідаючи навпроти.
– За весь цей час, ти не намагався якось показати свої почуття, натякнути чи ще що?- Хан поставив наступне запитання і воно схоже, точно не було останнім на сьогодні.
– Намагався але боявся що якщо ти дізнаєшся і зрозумієш мої почуття то розсердишся або вважатимеш не нормальним і в мене не буде навіть того, що є. Тому я обходився лише випадковими дотиками, або робив якісь приємні дрібниці що б частіше бачити як ти посміхаєшся.
На цих словах Мінхо поклав руку на щоку Хана трохи погладжуючи її. На цей дотик він відповів лише усмішкою.
“Ооо так емоції я теж відчуваю повною мірою, а не тільки згадую. Це було весело, не думав що буду так хвилюватися”
Мінхо набравшись трохи сміливості нахилився до хлопця щоб поцілувати його. Руку яку він тримав на щоці перевів на потилицю, а другу зручно розташував на нозі хлопця, який на щастя зовсім не був проти такого результату.
Але цей момент тривав недовго. За кращими традиціями фільмів у двері увійшов містер Бан Чан, а от Мінхо завжди здавалося не реалістичним у фільмах коли хтось завжди не вчасно входив.
Ці пару секунд мовчання та переглядок здавалися вічними.. Але тиша була перервана винуватцем (якщо його можна так назвати) даної ситуації.
– А я думав що після Синміна що увійшов у ванну коли там Хенджін мився мене в цьому будинку вже нічого не здивує, а виявляється я помилявся.
– Я зараз все поя … – Мінхо не встиг домовити так як був перебитий Чаном
– Аа не треба нічого пояснювати, ви спочатку між собою до пуття розберіться, а коли вважатимете за потрібне тоді і розкажете все.
– Ну чого ти так довго я ж кажу поклич хлопців. Чому це ви такі всі напружені, що я пропустив? – Фелікс лише частково зазирнув у кімнату, просунувшись між Чаном і дверима.
-Так , нічого, говорив якраз що ми смаколиків принесли, вони кіно ставили на паузу.
– А окей, тоді чекаю на вас.
Чан буквально мовчки виштовхнув Фелікса від дверей і зачинив їх за собою.
– Та чого ти мене штовхаєш?
– Хочу швидше спробувати, що ми купили.
Ці фрази долинали вже через двері, що зачинялися.
Переглянувшись із Джісоном вони обоє почали сміятися.
– Це було ніяково
– ахах та так, трохи несподівано.
– А він правий – голос Хана став тихішим і серйознішим.
– Ти про що?
– Хто ми один одному? Ми не говорили про це. Ми все ще близькі друзі або ..
– Так ти правий, не говорили … Але про те, що відбувалося кілька хвилин тому, не думаю що це схоже на відносини друзів.
“Ну ж бо чувак зберися, таке відчуття що дивлюся кіно знаючи що буде далі”
– Та напевно ти маєш рацію. – Хан кивнув у відповідь і трохи відвів очі відчуваючи якусь незручність.
– Ти згоден бути моїм хлопцем? – голос Мінхо пролунав приблизно через хвилину тиші і його точно не можна було б назвати спокійним.
– А ти як думаєш ?
– Чесно мені здається я зараз взагалі не можу думати, я лише сподіваюся, що ти погодишся.
– Звичайно згоден – Хан притягнув хлопця у міцні обійми підкріплюючи свою відповідь.
Єдине, що Мінхо міг це обійняти його, слова були б не доречні.
“Тоді я обійняв його так як ніколи до цього, не знаю чи була різниця в самих обіймах але вона точно була в емоціях які я відчував, була в усвідомленні що тепер я можу робити це так часто як захочу, не на камеру звичайно але все ж таки . Це був чудовий початок ”
– Я зараз такий щасливий, обіймати тебе і нарешті показувати свої почуття. – Тепер голос Мінхо був абсолютно спокійним.
– Спасибі тобі
– Мені, за що?
– За все це.
– Думаю дякувати тут треба тобі, якби ти не наважився сьогодні, ми б ще довго не дійшли б до цього. Так як я й далі б боявся зруйнувати нашу дружбу, боявся б що після того, як я зізнаюся, ти вважатимеш мене жахливим або ще що.
– Повір я думав так само, рівно до того питання. Воно наштовхнуло мене на думку що потрібно ризикнути. Хоча до останнього сумнівався в тому що я роблю.
– Що ж, я радий, що ти ризикнув.
– Як думаєш, нам варто розповісти хлопцям?
– Так, думаю варто. Вони наші друзі та колеги, буде краще якщо вони знатимуть.
-Так ти правий . Може, тоді завтра? Якраз у всіх вихідний зможемо спокійно зібратися поговорити.
– Так ,давай завтра, тоді може на вечерю?
– Так давай
– НУ ДЕ ВИ ТАМ? МИ ВЖЕ ВСЕ ПРИГОТУВАЛИ! – Голос Фелікса точно не можна було сплутати з чиїмось іншим ,крики долинали з кухні
– Думаю нам час іти. – Мінхо просто констатував факт
– Точно – після цих слів Хан відліпився від вже свого хлопця, вставши з ліжка, пішов до дверей теж саме зробив і Мінхо ось тільки зупинився перед самими дверима.
“А що далі, новий спогад? Чи цей продовжиться… А що якщо просто залишитися в цій кімнаті і не йти далі? І того яскравого світла з вікон уже не було, там було тьмяно. Коли воно зникло? Але я все ще не розумію … Якщо це сон то чому я не можу згадати як лягав спати. Скільки не намагаюся я не можу згадати як заснув, може потрібно прийти до цього?
Пройшовши через чергові двері хлопець опинився сидячи на дивані з телефоном у руках у якійсь квартирі.
“Окей і що це за день?”
Погляд хлопця опустився на екран телефону, коли той видав звук нового повідомлення.
“Ні … Ні ні ні тільки не це. Я не хочу знову це відчувати, не хочу згадувати, навіщо??!?!?!?! Я знаю що тоді було насправді чому я знову повинен відчувати це, якого чорта!?!? Як мені вийти звідси , з мене вистачить, і чому бляха такий стрибок у часі, хіба не повинно бути в хронологічному порядку?
Мінхо хотілося встати і піти, хотілося розбити телефон об стіну, хотілося відкрити чергові двері і потрапити в інший спогад хотілося нарешті прокинутися зробити хоч що небуть. Але замість цього він міг лише спостерігати, проживати те, що вже було, і знову дивитися на фото в телефоні яке прийшло від його милого Хані на якому зображений той же Хані але напівголий і в ліжку з якимсь придурком.