Початок

Повстання закінчилось, тиран нарешті був скинутий і в цей день який пропах димом і кров’ю народилося нове божество.

–Як же так…

Це були перші слова нового архорта.

–Пробач, мені треба було бути уважнішим. Якби я тільки знав що так станеться.

Мовляв хлопець до того чиє обличчя було таким самим я у ного самого тільки набагато блідіше.

–Венті досить, він вже не зможе тобі відповісти.

“Венті” ім’я яке йому дав той хлопець колі вони тільки познайомились, від спогадів стало ще важче його відпускати.

–Регвіндер правий, ми не можемо змушувати його і далі тут лежати.

Тихо промовила дівчина з очами кольору неба, підходячи до нового архорта її земель.

–Відпусти його.

Додала вона обережно поклавши руку йому на плече.

–Так.

Коротко сказав хлопець. Тонка рука лягла на очі вмерлого закриваючи їх.

–Відпочивай мій любий друже, хай вітер вкаже тобі дорогу на ту сторону.

Після цих слів тіло хлопчика що лежав на його колінах розпалося на тисячі ліхтариків та розвіялося по вітру.

***

З того дня минуло вже три місяці, мешканці Мондштата все ще відбудовують місто, після зникнення стін минулого диктатора одразу налетіли холода а за ними й його заклятий ворог але на щастя новому архонту вдалося з ним домовитися. Хоч з новим божеством людям і стало легше жити але йому треба було ще багато чому навчитися. Будуючи елементалем Барбатос не міг ані читати ані писати, користуватися зброєю він також не міг, все що він наразі мав це свій кмітливий ум та пару білих крил які зникли одразу після його друга.

Зараз він знову сидить на поляні у лісі де зазвичай коротає вільний від занять час.  Сьогодні він знову намагається використати свої сили але після того дня вони наче зникли.

Він вже в котрий раз підіймає руки до неба збирає енергію на кінчиках пальців, і різко опускае їх до долу.

–Ну давай!

Вітряні потоки збираються під його руками і одразу розсіюються, знову нічого.

Ну чому!?

Він не знав що робить не так вже три місяці намагається зробити хоча би щось але раз за разом результат був один. Не утримуючи образи до цієї несправедливості він опустився на траву. Зайнятий своїми думками та образами він не одразу помітив тінь що нависла над ним.

– Як не подивись у тебе проблеми пташечко.

Здригнувшись від несподіванки він підняв очі, на нього з верху вниз дивився незнайомий чоловік на вигляд років тридцяти його довге світле волосся хвилями спадало з плечей а золоті очі дивилися на нього з ніжністю та цікавістю.

– Пташечко !? Ти взагалі хто!?

Майже прокричав хлопець відскокуючи  від підозрілого типа.

–Не питай хто, питай навіщо.

Посміхаючись відповів він.

–і навіщо?

З недовірою спитав хлопець.

-Я тут щоб надати тобі дозвіл.