не знаю.

вей ін не дуже розділяв радість зі своїм братом стосовно снігу. він холодний, мокрий, а коли тане все перетворюється на багно, і нічого красивого побачити не можна. хоча з яких це пір його подібне непокоїть? він гадав, що звик до бруду, що забив його тіло та думки, а холод землі в якій він лежав роками більше не мусив би приносити дискомфорт.

тяжко та повільно дихаючи, зберігаючи порожнє обличчя, а в серці чи то тривогу, чи то порожнечу. можливо, він справді обманює себе і насправді нічого не відчуває? ніяких думок, жодних емоцій та почуттів.
масивні двері скрипнули. хлопець повернув голову, аби глянути на нічного і неочікуваного гостя, та при всьому бажанні не мій побачити те, що заховано у пітьмі. він нічого не сказав, можливо, просто не було сил? хоча б вночі побути собою, а тут хтось явився, порушивши його спокій.

-вей ін? – а, зрозуміло.. тільки почувши цей голос в голові виникла картинка його далекого образу, трохи розмитого, хоча вони бачились декілька годин тому.

вей у сянь промовчав, сам не знаючи чому. можливо життєві сили зовсім покинули його і він ось-ось помре?
дзян чен вагався. навіщо він тут? можливо, це була жахлива помилка і він зараз просто все зіпсує? йому взагалі тут раді?
але він все одно йшов, не звертаючи уваги на голоси, що мучили. серце стукало, зжималось. у сянь бачив його, його обличчя повернуто да нього, але.. він справді бачить те, що здатні осягнути його очі?

страх здавлював горло, але дзян чен підійшов, та обережно сів, тремтячи від того, що він робить, що буде.
рука ніжно лягла на чужу, таку саму холодну, як і в нього руку. він дивився на нього, стараючись взяти хоча б крихту тепла з кохани очей, але.. цього не було.

про що їм говорити? вони разом, навіть після років розлуки. разом, але такі далекі, як дві зірки, що існують одна від одної за мільйони кілометрів. холод космоса скував у льодані кайдани, прирікши їх на безмежні страждання.

– я тебе кохаю, – донеслося тихе та сумне зізнання, – я.. я просто.. – сльози знову стояли в очах закоханого хлопця.

у сянь піднявши на нього погляд, сповнений сильного відчуття провини та тяжкого суму, поклав свою руку на його. вони опустили очі, знову сидячи в болючій тиші, але слова, що сиділи в ньому так довго вийшли з вуст хлопця.

– я тебе теж кохаю, – прошепотів вей ін. можливо, насправді він щось все ще відчуває? чи слова забутого кохання розшвелили його мертве серце? на душі обох стало так боляче. вони мають бути щасливі, але чому, чому так тяжко дихати? чому так сильно щось болить в середині, чому так хочеться плакати та кричати?
– вей ін.. – він не зміг триматися. він занадто слабкий для цього? – я я тебе кохаю, я тебе кохаю я кохаю, кохаю, я.. – той міцніше обійняв його.

“тільки не плач.. я не хочу, щоб тобі було боляче”.

– пробач мене, – так болить.

ніяких слів. так багато не сказано, так багато того, про що кричало серце, а губи ніяк не могли сказати.. але це почекає. до завтра.
дзян чен захлинався у власних сльозах, міцніше пригортаючи рідне тіло, яке міг торкнутися тільки уві сні чи у мріях. вони чекали цього так довго. так відчайдушно обіймаючи одне одного, наче востаннє, наче більше цього ніколи не буде.
вони тремтять, але міцно тримають. загублені, чомусь покарані долею, навіть не в сили сказати про те, що справді відчувають. здатні лише мовчки кохани.

все ж буде добре, так?..