“Весь це час ним був Мінхо”

Вони стояли посеред коридору, який був наповнений холодним нічним повітрям. Мінхо дивився прямо в такі ж повні серйозності очі Джи Сона, міцно тримаючи його праву руку. Вітер пробирав до кінчиків пальців ніг через шкіряні туфлі, але те з яким настроєм на нього дивився цей кіт – змушувало шкіру покритись тисячами мурашок. Передні пасма здіймались від подиху ночі, немов спеціально звʼязуючись із хвилястим волоссям Хана.

– Ти настільки впевнений, що виграєш цю суперечку? – Мінхо перервав тишу своїм питанням, відпускаючи кістляву руку.

– Тоді чому Ви впевнені, що я не зможу цього зробити? Настільки впевнені у своїй неперевершеності?

– Мене навіть бентежить те, що ти заговорив за те, наскільки я прекрасний, – поправляючи волосся назад, із посмішкою сказав Лі, дивлячись на нього з-під лоба.

– Ви точно не страждаєте від низької самооцінки, Пане Лі.

– Само собою. Якби ти був би на моєму місці, навіть не знав би про існування такого слова взагалі, – махнувши наостанок шовковистим волоссям, він покинув Хана й легкою ходою піднявся на другий поверх. – І ще, не забудь викинути всіх присутніх з казино, робочий день вже закінчився.

Глухий, але такий гучний звук двері в спальню та зітхання з полегшенням пронеслись разом із вітром з головних дверей дому.

– От чорт, чому я все маю робити, га? Цілий день – постійне нещастя… Ащ, я навіть не можу його послати й піти! І якого чорта я взагалі погодився з цим бовдуром? – він махнув вказівним пальцем у повітря, немов намагався показати все своє обурення таким насправді дитячим способом.

– Ромашко, я все ще тебе чую і твої слова завдають мені болю, тому поквапся виконати своє завдання, почув? – раптовий голос Мінхо перервав Джи Сона від його далеко не тихого монологу наодинці із собою і, як виявилось, його ж господарем.

– Вже біжу, Пане Лі! – і пішов у казино, розповідаючи людям те, як сильно його господар за сьогодні втомився.

Він стояв у дверях з мʼякою та розуміючою усмішкою, вислуховуючи всі образливі слова, які лилися тільки в його сторону.

“Чому це він втомився? Він всього на всього один раз зіграв у карти! Подумаєш, програв. Це навіть були не всі його гроші, а тих, у кого вже немає чим платити за квартиру чи оплачувати непогашені кредити або лікування рідних. Великий Пан втомився, а най тебе качка копне”

Голоса людей стали дедалі віддалятись, допоки Хан не приклав всі свої сили, аби зачинити велетенські двері, з яких, ніби останній подих перед смертю, пронісся вітерець з вулиці.

– Гадаю, це все, – потираючи руки, Джи Сон ледве пересував ногами по підлозі, одночасно намагаючись не впасти, як тільки його наздогнав сильний біль в грудях, немов там зібралось багато котів.

Вони ніби розцарапували його тіло зсередини до крові й навіть далі, допоки той просто не зігнеться до смерті. Він впав на коліна, тримаючись руками за груди, і зжимав у руках ідеально випрасувану сорочку, ледве не роздираючи її від болю пальцями. Біль був нестерпним, але розуміння того, що Пан не мав почути й звуку, робило біль ще більшим.

Хан не міг навіть прокашлятись, адже в домі був чутен абсолютно кожен шорох і якщо він захоче прокашлятись, навіть якщо в нього загострена стадія раку легень, йому це не допоможе обійти покарання.

Мінхо залишив на кухонному столі лист із пунктами правил, які треба чітко виконувати. В одному з таких пунктів було правило: “Не будити господаря під час сну”.

– Так, мені це справді дуже допоможе почувати себе краще…

Джи Сон зайшов у маленьку кімнату з ліжком, тумбочкою біля нього й однією білою шафою. Ще там були двері до особистої ванної кімнати. Це була кімната тільки для персоналу, якого в домі Мінхо, схоже по сантиметрам пилу та старому повітрю, вже давно не було. Він відкрив двері й за ними були обережно складені два рушники, у які він, не вагавшись, прокашлявся. Стало хоча б трішки легше, але важкість у грудях з кожною годиною ставало все більше й гостріше.

– І що? Мені тепер прийдеться тут від самого ж себе ховатись? Нісенітниця якась…

Ніч пройшла важко болюче: Хан лежав у ліжку з температурою, відчуваючи кожну гарячу краплю поту на лобі й раз на годину знаходив у собі останні сили дійти до кухні за склянкою холодної води. Вода була просто льодяною, але в його горлі вмить ставала теплою подібно лаві з центру вивергаючого вулкану. Голова постійно кружилась і думки про сьогоднішній день схиляв засипати, але раптовий колючий біль змушував відкрити очі та протирати повіки кісточками пальців. І навіть якщо йому й вдавалося засинати, то це відбувалось тільки на декілька хвилин. Але сни не були спокійними або хоча б “чорними”.

Кожен раз він не розумів, що спить. Його сни подібні реальності, але відрізнялись від тих тільки тим, що в самому кінці перед пробудженням його хтось благаюче кликав.

– Джи Соне… Джи Соне…. Молю тебе, Джи Соне….

 

А потім наступав настільки сильний біль у грудях, від якого він з задишкою відходив хвилини три.

 – Хто він такий? Я цей голос навіть не знаю, та й хто мене буде кликати. Тим паче, так жалюгідно кликати… Цікаво, чому саме зараз я це бачу…

Це була єдина думка, яка була не від болю й від нікчемного стану в крихітній кімнаті на першому поверсі заможного, але такого бридкого Пана. Це все ще здавалось таким нереальним: рак легень у розпалі студентського життя на другому курсі з величезним боргом за розбитий бар по пʼяні.

Відчувалось так, ніби ці події мали припасти якомусь справжньому хулігану, якого покинули батьки, з любовʼю до пляшки спиртного недорогого алкоголю. Але точно не тому хлопцеві, який із самого дитинства зі шкіри був ладен вилізти, аби отримати найменший результат за довгий шлях виконання великої справи та схвалення оточуючих. Якось не сходиться з такою несправедливою долею, чи не так? Хоча, все життя несправедливе й це не виключення хлопцеві з мрією зіграти для талановитого танцора на сцені у великому театрі з яскравим світлом навкруги.

– Як же мені завтра працювати, якщо я навіть виспатись не можу?

Це питання мучило його, поки він не придумав спосіб відігнати їх. Джи Сон просто зібрав всі речі зі своєї кімнати й сусідніх також, відніс їх у кімнату з пральними машинами, закинув у ввімкнені автомати, ті почали крутитись і Хан крутився разом із ними. Це виглядало кумедно, але такі каруселі насправді могли привести його в норму, хоча потім він не міг віддихатись. А коли все доправлось, він виймав речі, приспівуючи собі під ніс пісні, від яких у нього на серці ставало тепліше.

Йому подобалось розкладати хоча б якісь речі в його житті на правильні місця, навіть якщо це проста поличка в шафі під сходами першого поверху.

Він виніс із пральної кімнати гору одягу, через яке навіть не бачив ранкове сонце за обрієм крізь райдужне вікно на кухні. На ньому висіла напівпрозора наклейка з райдугою, від якого білі стіни заливались яскравими кольорами. Ця дрібничка змусила сонного Джи Сона з мішками під очима краями губ усміхнутись, згадуючи свої наклейки на стінах його кімнати з часів дитячого саду.

Речей було занадто багато й, дійшовши до кімнати, вони впали прямо на підлогу, не чекаючи ліжка. Пройшла ще година, й Хан зміг полегшенно впасти спиною на ліжко з приємною втомленістю після зробленої праці.

– Напевно, йому треба приготувати сніданок. Піду подивлюсь у той листик правил, – і ледве піднімаючи ноги, які буквально прилипли до ковдри на мʼякому ліжку, просуваючись занадто повільно в сторону кухні.

На годиннику вже було за сьому ранку. В цей час Хан зазвичай спав, але останні два тижні так само не спав ночами, придумуючи пісні. А зараз думає над сніданком, розкладаючи речі якогось хлопця з нелегальним казино в кінці коридору.

На столі все так само лежав аркуш паперу й в третьому пункті було сказано:

“Ніякого сніданку, тільки чашка амерікано”

– А най його. І як я повинен знати його рецепт, якщо навіть ніколи його й не пробував? Едина кава, що я пʼю – це заварна з цілодобового магазину з трьома ложками міцного порошку й без натяку на молоко та цукор. Блін, треба щось придумати…

Він справді не знав, як робиться амерікано, але за його назвою розумів, що туди точно не треба кидати дешеву каву. В холодильнику були вершки, і він полегшено видихнув, адже це був знак на вдало зроблену каву зранку для свого господаря.

– Сподіваюсь, що вершки не згорнуться, якщо я їх просто заллю.

І, на його превелике здивування, вершки не згорнулись, а плавними хвилями розтікались по напою в чорній матовій чашці, змішуючись із цукровим прошарком пінки. Він трішки спробував напій, губами залишаючи слід на краю, і задоволено усміхнувся. йому ніколи не доводилось думати над тим, аби ранкова кава мала більш ніжний та солодкий смак. Адже на такі маленькі недоліки він просто не звертав уваги, думаючи про щось інше, але точно не про відсутні ложки цукру.

Джи Сон взяв її в дві руки, аби лише в неї було побільше захисту й жодного шансу на проливання на чисті червоні килима на сходах. Піднімаючись, він відчув ту перхоту в горлі, але вже звикнувши до такої болі, встигав ставити кружку на полиці або на підлогу.

Успішно прийшовши до кімнати Пана, він кісточками пальців три рази постукав й приклав вухо до дверей, але відповіді не було.

– Пане, це Джи Сон. Я приніс Вам ранкову каву.

І знову тиша.

– Пане, я можу зайти всередину? Чашка гаряча, я боюсь, що можу розлити Вашу каву.

Жодного натяку на звуки життя в кімнаті.

– Пане Лі, я заходжу, – і він привідкрив двері, за якою його зустріло яскраве сонячне світло, яке пробивалось крізь занадто прозору тюль.

У кімнаті, як і очікувалось, нікого не було, а ліжко не було застелено.

– Куди же він пішов? – пробормотав собі під ніс Джи Сон, обережно ставлячи її на тумбочку.

На ній, окрім чашки, стояла лише рамка з фотографією трьох котів. Вони виглядали такими пухнастими, а хлопець, який обіймав всіх трьох однією правою рукою, усміхався на всі тридцять два. Це був той самий пан Лі, але тут він більш щасливий та безтурботний. Помаранчевий кіт з білим носиком щічкою терся об його шию. Білий котик з помаранчевим носом лапою царапав його ліву щоку, залишаючи маленькі подряпини. І ще один сірий котик з великими очима дивився прямо в кадр, занадто сильно наближившись до камери. Це фото виглядало таким невинним та щасливим, що навіть не повʼязувалось з тим, як себе зараз поводить Мінхо.

“Цікаво познайомитись із його котами. Вони виглядають такими пухнастими та хорошими, що я б їх прямо зараз обійняв і не відпускав би”

– Так, раз його тут немає, то треба пошукати й сказати, що я приготував каву. А то ще скаже, що я не виконую своїх обовʼязків і змусить бути його рабом до кінця моїх днів. Хоча, у мене не так і багато днів залишилось, тому нічого страшного вже не відбудеться.

Він вийшов з кімнати, закриваючи за собою двері, і в останній раз кинув погляд на ту радісну сімʼю, виходячи з легкою усмішкою. Ця фотографія змусила Джи Сона згадувати своє дитинство, коли в нього ще була й своя сімʼя. Ця сімʼя складалась лише з нього і маленької собачки на імʼя Йоль.

Йому тоді не було більше восьми років, коли він знайшов без нагляду промоклу від снігу собаку. Вона тоді закуталась в аркуші  тижневої газети й помітно трусилась від холоду. Джи Сон тоді йшов зі школи додому й ненароком пнув собачку своїм футбольним мʼячем. Він підбіг до неї й забрав на руки. Навіть зараз можуть просковзнути поміж очей ті яскраві моменти з того дня, коли він приніс її додому, а батьки були проти. Хан тоді ледве зміг з криками, потом та сльозами вмовити жити в одній кімнаті з Йоль. З того дня вони всюди були разом. Навіть друзі Соні іноді ревнували Джи Сона до Йоль, адже він став рідше проводити з ними вільний час за відеоіграми в домі когось із хлопчиків. Він став більше радіти найменшим речам, адже вони стали нагадувати йому улюблену Йоль.

Але в один день він повертався зі школи, як завжди, прибігаючи в кімнату в обійми своєї крихітки, але там її не було. Хан тоді перевернув весь дім догори дригом , але так і не знайшов її. Про всяк випадок він вийшов на вулицю, адже вона могла вибігти погратись.

І він виявився правим.

 

Йоль лежала на дорозі в калюжі своєї ж крові. Не рухалась. І не дихала. Її кров була розмазана по дорозі візерунками від колес машин. Ці лінії шин Джи Сон вмить впізнав, але не зміг втримати себе на ногах і впав на коліна прямо перед маленьким тілом, на якому залишилась остання сльозинка в куточку ока. Він тремтячими руками тримав її, але коли згадав про того виродка, що переїхав його дівчинку, злість взяла вгору й він був змушений залишити її недалеко від дороги. Хан тоді з усіх ніг біг на найвищий поверх будинку. Він шукав заховану серед пакунків та іншого мотлоху банку з білою фарбою. Його план був простим, але достатньо справедливим та зловмисним для його віку: він планував вилити всю фарбу до останньої краплі на ту саму яскраво-червону автівку. Фарбу можна було відмити в автосалоні, але це допомогло б Джи Сону заспокоїти своє неминуче бажання помститись за скоєне.

Автівка підʼїхала й хлопчик почав цілитись. Криша автомобіля була видна з найвищого поверху, де жив Джи Сон, і передбачивши точно до секунди, він вилив всю банку на її транспорт. Фарба плюхнула на ідеальний вимитий дах і вмить розтеклась по всьому склу, в яких можна було без жодної пилинки роздивлятись своє обличчя.

Закінчилось все тим, що його батьки відібрали в нього приставку на місяць через якогось там сусіда-вбивцю. Але найголовніше було те, що коли Джи Сон згадав за Йоль, то її вже там не було. Він пробіг кварталів пʼять в її пошуках і навіть не один раз, але так і не знайшов. У ту ніч його без жодних сил та сплячим знайшли під деревом, де він востаннє бачив свою крихітку. більше Йоль ніхто не бачив і тільки Джи Сон міг у своїх нічних кошмарах бачити день, коли його помста стала важливіше за собачку в калюжі крові на дорозі. Цей день зʼявлявся перед ним настільки часто, що він вже став звикати прокидатись посеред ночі в холодному поту від того, що навіть не кричав, а волав їмʼя своєї єдиної померлої сімʼї.

І коли всі ці спогади постукали в його голову, Джи Сон важко зітхнув у прохолодному коридорі, стукаючи в двері ще однієї кімнати, з якої доходили звуки зітхань. Важких зітхань. У Хана від таких звуків мимоволі перед очима стали зʼявлятись сцени, якби виглядав Мінхо в тому казино й що б він робив, аби досягти таких зітхань. Він міг би загравати із заможними чоловіками, витанцьовуючи всі можливі в цьому світі танці перед їх ногами, як це робили ті дівчата або ще…. Ні, такі думки не повинні існувати, тим паче, що Пан Лі з ним влаштували суперечку на його ж закоханість. Тому слід тримати себе в руках та не піддаватись таким легким маніпуляціям.

Постукавши в двері, йому ніхто не відповів, і він, попри всі ті записані правила, обережно натиснув на ручку. За дверима він в ту саму секунду побачив Мінхо. Лі був у величезній футболці й широких штанах, але всі ці речі прилипли до прілого тіла, яке можна було ще більш детально роздивитись. Жодний офіційний костюм так не підчеркує стегна та широкі плечі хлопця навпроти і це просто факт, який знову промчався в голові Хана.

Музика була занадто різкою, але в той самий час ритмічною, тому Мінхо відкидав ноги й руки в такт музиці, слідкуючи за кожним своїм рухом через велике дзеркало на всю стінку. Окрім кінцівок тіла, він також не забував працювати обличчям, і через це Джи Сон нервово проковтнув ком у горлі. Від самовпевненої посмішкою до вмовляння в очах – так він танцював. Це було так гарно, що Хан не смів і кроку назустріч або подалі зробити, все так само стоячи в проході. Він стояв із відкритим ротом і стиснув у руках ту зловмисну чашку, яка обпікала всі пальці, але той про це зовсім забув, поки слідкував за пасмами волосся свого Пана. Й ось останній аккорд прозвучав у стінах кімнати, а за ним закінчив і Мінхо, зупиняючись у позі з піднятою в небо правою рукою, яка потім повільно спускалась вниз, ковзаючи від шиї до стегон. Мінхо став важко дихати, поки не впав на підлогу.

– Пане Лі! – Джи Сон підбіг до нього й взяв на руки, заносячи в його кімнату.

Тепер йому стало зрозуміло, чому ліжко було незапарвлене. Всесвіт ніби знав, що Хану буде важко її розкривати, тримаючи в обох руках свого господаря. Він обережно поклав його на ліжко, вкриваючи такою самою ковдрою. Джи Сон вже хотів дзвонити лікареві та, стукаючи пальцями по екрану телефону, набираючи номер швидкої допомоги, він відчув гарячу руку, яка стискала його кисть.

– Нікому не дзвони, – ледве зміг промовити Мінхо, трішки відкривши повіки, щоб подивитись прямо в очі занепокоєнному Хану.

– Чому? Вам же погано.

– На аркуші, який я тобі залишив на кухні написано, що робити в такі моменти. Тому нікому не дзвони й дій згідно з правилами… – він знову впав на подушку, все так само тримаючи руку Джи Сона, немов боявся того відпустити й на крок від себе.

– Добре, тоді я подивлюсь, що треба зробити й допоможу Вам, – він повільно прибрав його пальці зі своєї руки й поспішив на перший поверх, врізаючись у стіни й товсту поверхню столу.

“Якщо я впаду у непритомність або раптово засну, то перевір мою температуру й просто будь поруч”

– Ніби це чимось допоможе, -– але він побіг до Мінхо, аби перевірити його стан.

Температура була й Джи Сон знайшов у його тумбочці всі необхідні ліки, перед тим як поклав на його чоло мішечок з льодом прямо з морозильної камери. І навіть коли температура спала, він сидів біля ліжка та тримав його за руку, постукуючи пальцями по його тильній стороні долоні. Це було схожим на те, коли люди підтримують одне одного, стукаючи по плечу в знак співчуття, але плечі мінхо трусились, і Хан не хотів того будити від сну своїми зайвими дотиками. Він не рахував, як довго так сидів біля Мінхо, але невдовзі він прийшов до тями й втомленим, але навіть вдячним, поглядом подивився на Джи Сона, який навіть встиг поспати. Але коли Лі у відповідь стиснув руку, Хан вмить почав крутити головою, допоки не зупинився на обличчі, очі якого дивились немов всередину його душі.

– Пане Лі, Ви в порядку? Вам вже краще? Я зробив все, що Ви мені записали в тому списку, тому ні про що не переймайтесь…

– Дякую.

Це було єдине, що він зміг сказати, але й того здавалось достатнім для Джи Сона, який у відповідь лише усміхнувся. Одне, таке просте, слово варте всіх тих годин очікувань, безумовно варте того.

– І багато ти побачив?

– Ви про що?

– Я бачив, як ти зайшов у кімнату перед танцем, тому й питаю, як багато ти встиг побачити.

– Чи бачив я, як Ви танцюєте?

– Так ти бачив?

– Так, я бачив увесь танець.

 

– І як?

– Повне враження?

– Було б цікаво послухати, – в очікуванні зітхнувши, Мінхо схрестив руки на грудях.

– Як на мене, музика занадто різка й ріже слух. Мені подобається ритм, але не на моменті приспіву та в кінці такт втрачається. Коротко кажучи, музика не дуже.

– І станцював я так само? – і Джи Сон замислився. З одного боку, він міг би сказати, що справді так і думав, але цей бовдур міг подумати, що Хан програв суперечку, тому вирішив просто ввічливо відповісти без зайвих емоцій.

– Це було дуже круто. Дуже, дуже круто.

– І все?

– Я можу розказати все, що я думаю про Ваш танець, але нічого не підходить більше, ніж просто “круто”. Не дивлячись на погану музику, Ви змогли зробити цей танець чарівним і мені хотілося додивитись його до кінця. Ви дуже сильно віддавалися танцю, що мене дуже здивувало й, певно, тому Ви виглядали як професіонал. Ось, що я думаю.

– Ого, дякую. Ніхто раніше не говорив настільки відкрито про те, як я танцюю і під яку музику. Ти перший. Мені це подобається.

– Справді? Невже Ви більше ні перед ким не танцювали?

– Танцював, але ніхто не дивився на мої вміння. Я один раз прийшов на проби в підтанцовку однієї групи, але після виступу судді говорили тільки про те, що в мене миле личико та гарне тіло. Ніхто тоді й слова не сказав про те, що вивихнув ногу під час сальто назад або про те, як я почав танець з “мостику”. І ще багато чого іншого, але всі тоді дивились тільки на мої руки, пресс та обличчя. Це навіть на секунду мене розізлило, але я з цим змирився.

– З чим?

– З тим, що нікому діла немає до того, що мені подобається і в чому я добре розуміюсь. Всі бачать тільки те, що їм подобається й не більше.

– Значить я не всі.

– Значить ти не всі, – повторив за ним Мінхо, переводячи свої чорні очі зі стелі на Джи Сона, який і справді був першим, хто побачив в ньому більше, ніж просто тіло та личико.

– І що, пане, Вам принести каву?

– А ти впевнений, що я захочу її пити? – запитав він, але Джи Сон вже був за дверима.

– Я Вам зараз принесу ранкову каву. Якщо Вам щось ще знадобиться, то Ви мені відразу скажіть, – йдучи в коридор, пролепетав він, на що Мінхо тільки зі смішком усміхнувся.

– Ти розбив дорогу мені річ. Думаєш, я так просто про це забув? Такий наївний. Занадто наївний, аби додуматись до такого.

Джи Сон із віддишкою прибіг на кухню й прийнявся робити свій ранковий рецепт. Але в один момент він не був впевнений, що слід робити із вершками.

– Їх взбити чи просто залити? А може взагалі не додавати? Чому в правилах немає точного рецепту, якщо це так важливо?

Все ж він їх просто взбив й обережно виклав на поверхні кави, яка ледве не виливалась за краї нової чашки. Вона була гарячою, але Джи Сон був занадто схвильованим, аби думати про такі малі речі, й схопив її двома руками, обпалюючи шкіру.

Глухий стукіт й маленькими кроками він пройшов до ліжка, де, вже оцінююче спостерігаючи, лежав Мінхо.

– Зробив? – і Джи Сон усміхнувся, підносячи тому чашку.

– Так, тільки-но зробив. З нього навіть пара не встигла вийти, тому Вам точно сподобається, – і мінхо в ту саму секунду від кави й Хан ледве встиг зловити чашку, поки та була занадто близько до білосніжної ковдри.

– Занадто гаряче. Ти хочеш, аби я обпікся? Таке ти робиш зі своїм господарем? Дуй на нього давай.

– Звичайно, – і він, згорнувши губи в трубочку, став дмухати й навіть махати рукою на каву, аби так якнайскоріше охолола. Горло вже стало пересихати, а пильний погляд ставав дедалі суровим й менш терплячим з кожною секундою очікування.

– Чого такий повільний?

– Ось, – вмить протягуючи чашку, говорить Джи Сон. Тепер він був впевнений в його позитивному відгуку, але відповідь була зовсім іншою.

– Ти зовсім тупий чи як? Чому ти збив вершки? По твоєму, я пилосос або як інакше я маю зʼїсти цю пінку? Їх треба заливати разом із цукром, ідіоте!

“І чого він збісився? Ніби там написано було”

– Мені її переробити? – винувато опустивши голову, запитав Хан.

– Звичайно ж і скоріше, моє терпіння не вічне і скоро закінчиться.

Джи Сон забрав філіжанку й вилив вміст в рукомийник. А далі все було так само й навіть із краплею абсурду: вершки занадто змішані із цукром, смак кави занадто сильний й недостатньо. То занадто гаряче, то занадто холодно. В якийсь момент мінхо впихнув чашку в груди Хану, коли сказав, що взагалі хотів зелений чай, а Джи Сон його, як завжди не слухає. Він був вже готовий вилити ту кляту каву на голову й присипати ванільним цукром для присмаку, але постійно стримувався, адже відчував провину за ту розбиту вазу. Як ніяк, це його сімейна реліквія і якщо якийсь хлопець її розібʼє, буде справді дуже неприємно. Тому, він тримався до самого кінця, поки мінхо просто не викинув його з кімнати, адже той “його дістав своєю недоробленою кавою”.

“Хто тут ще кого дістав, набридливий недоумку”

І от вже стало темніти і Мінхо знову прийшов до Джи Сона, забираючи того в перевдягальну за новим костюмом.

– Невже сьогодні знову всі люди прийдуть? – у відчаї запитав Хан, поки Лі приставляв до його грудей різноманітні сорочки.

– Вони будуть приходити з понеділка по пʼятницю, з сьомої вечора і до девʼятої. Вчора було виключенням з правил, тому сьогодні закінчуємо пізніше на одну годину, раз вчора ми все зіпсували.

– Мені обовʼязково надягати ці костюми? Вони мені горло стискають, я постійно думаю, що задихаюсь, – і тут Мінхо різко й міцно схопив того за горло, дивлячись на те, як його губи застигли в повітрі.

– От так тебе здавлює?

– Так, – видавив Хан, відчуваючи, що тільки-но витратив останні запаси кисню.

– Тоді прийдеться трішки потерпіти, ромашко, – і Мінхо відпустив, а Джи Сон почав важко дихати, тримаючись пальцями за тремтячі коліна.

Більше він нічого не казав й приміряв все, що Мінхо йому казав. І от він стояв перед ним в темних брюках з червоною сорочкою, одна частина якої була недбало заправлена всередину. Мінхо не подобалась така ідеальна зачіска Хана, і він занурив свої пальці в його пасма, роблячи їх обʼємнішими й трішки хвилястими.

Вони спустились і, як і очікувалось, знову стали зʼявлятись люди в коридорі, наповнюючи його своїми вигуками та занадто гучними голосами. У Хана навіть народилась така швидкоминуча думка перерізати всім горлянки, аби вони більше ніколи так голосно не розмовляли.

– Добрий вечір, шановні відвідувачі… – але Джи Сон більше нічого не чув, коли помітив в кінці тієї черги одного дуже схожого хлопця, але не надав тому значення, адже вже треба було відчиняти двері в азартне місце, яке може, у прямому сенсі, з розуму звести.

Відчинивши ворота спокуси, люди злетілись до ігрових автоматів та більярдні столі, як пчоли на тільки-но відкриту банку меду. І знову стало чути звуки барабанів, що безупинно крутились; голоса людей, які розмахували в руках тисячі доларові купюри й слова привітань, коли хтось зміг зірвати “джекпот”. Але в один момент всі ліхтарі вимкнулись, не залишивши жодного джерела світла. Звук підборів й ніжки стільців, що терлись по деревʼяному покриттю. Всі сиділи у повній тиші, немов разом зі світлом, вимкнули і їх голоси.

І от увімкнулись дві лампочки: тепла біла й криваво-червона, і обидві були направлені на хлопця, який сидів з роздвинутими ногами за спинкою стільця посеред сцени. Він схилив голову вниз, закриваючи обличчя спавшою на чоло волоссям, поки не почала грати музика.

Саксофон. Піаніно. Й клацання пальців.

Цього було цілком достатньо, би шкіра Джи Сона заповнилась мурахами, а танець ще навіть не почався. Але це все було таким знайомим, немов Хан вже десь бачив цей танець, і того хлопця із розкритою сорочкою, і в своєму житті танцюючи пасма волосся, і музика була для нього не новою. І коли хлопець прогнувся в спині назад, дивлячись на всіх догори дригом і тримаючись руками за стик між двома балками, ніби зараз впаде, Джи Сон все зрозумів.

Він вже бачив цей виступ в барі, який розгромив два дні тому. Цей хлопець був тим самим геніальним танцором.

Ним же був Мінхо. Той самий пан Лі.

 

Він рухався так само витончено й своїми рухами полонив увагу інших. Все було незрівнянно, поки музика не зупинилась.

Посеред виступу зупинилась музика. Нічний кошмар для будь-якого танцора.

Мінхо зупинився й розгублено став шукати проблему в центрі залу, де були ті самі музиканти, але їх вже не було. Вони зникли і залишили Мінхо абсолютно одного навколо сотень людей при увімкненому тільки на ньому світлі. Він вже збирався піти й більше ніколи не повертатись на сцену, як тут почув ту саму музику, але тільки на піаніно. Мінхо перервав погляд і побачив, що перед сценою за інструментом сидить Джи Сон. Він підбадьорливо подивився на нього і мʼяко усміхнувся, немов хотів цим його заспокоїти та привести в свідомість.

Що ж тоді відчув Мінхо? Він не знав, як себе поводити, але піддався звукам й зміг гідно закінчити виступ, навіть якщо і не так, як планував.

Джи Сон зміг за один раз запамʼятати те, як саме має протікати музика та, почувши знову той мотив, зміг відтворити його фінал і подарував Мінхо врятовану мрію танцора.

Мінхо намагався повернути дихання, але зовсім забув про все, коли разом з іншими, Джи Сон встав зі стільця й приєднався аплодувати йому. Вони помітили саме його танець. Саме його. І Мінхо подивився на Джи Сона з таким щасливим поглядом, поки Хан без слів промовляв йому:

“Бачите? А я казав, що всі ще побачать те, наскільки Ви добре танцюєте. Ви цього варті, пане Лі”

“Дякую тобі, Хан Джи Соне. Дякую тобі, моя ромашко, за те, що вже вкотре мене врятовуєш”.