Розділ другий, в якому Валік полює на пазли минулої ночі і дивується збігам долі

та, у мене кожен розділ починатиметься з похмілля. і що ви мені зробите, га?

Хтось вчора йобнув його по голові. Разів двадцять. І вона, напевно, розкололася навпіл. Точно, він зараз сидить з двома різними шматками голови замість однієї цілої, а його мізки (якщо вони там були) витікають назовні через очі.

Інакше пояснити цей блядський біль просто неможливо – ломить все тіло.

До речі, а де це тіло, власне, знаходиться?

Валік опускає руку вниз (кудись праворуч від себе, у нетрі незвіданого простору) і намацує щось шершаве. Предмет. Шо це. Блять. Щось маленьке, якщо покрутити – крутиться… Блядь, водаааааа, водиииичка! Ковток. Ковток. Сука.

Облився.

Мокро.

Похуй.

Жахливий смак нудоти в роті трохи вгамовується двома ковтками води, а мокра пляма на футболці насправді досить приємно холодить груди. Валік неспішно роззирається довкола – пейзаж знайомий, у цій кімнаті він провів усе своє життя. Слава Богу, він удома. Зі стіни на нього дивиться плакат з Оззі Озборном, і Міхієнку щиро здається, що очі співака сповнені гидливого осуду.

«Пішов ти нахуй. Наче сам не бухав ніколи»

Поступово роззираючись на всі боки, хлопець повертає собі здатність орієнтуватися в просторі. Сьогодні він спокійно прокинувся у своєму ліжку, отже, якось дістався додому. Ймовірно, він зайвий раз нагадав своїй матері про те, яке ж розчарування вона виростила.

Зазирнувши під ковдру, він оцінює свій зовнішній вигляд: не голий, у звичайних трусах, одягнених правильною стороною і належним чином (слава кому-небудь). Інспекція під ковдру також виявила два нових синці – один на гомілці, величенький, і другий біля ліктя. Походження обох невідоме.

Його джинси обережно складені на стільці, футболки немає. Доля цього обʼєкту також невідома.

Гра в детектива трохи забавляє Валіка, але інакше, здається, він не зможе зібрати докупи події вчорашнього.

Питання до знавців – що сталося вчора?

Спогади якісь туманні, наче хтось напустив диму з новенького вейпу Трембовецького. Вони обережно наздоганяють Валіка, і з кожною хвилиною стає тільки гірше. Він не впевнений, що хоче це згадувати. Навіть скоріше впевнений, що не хоче.

Те, що повертається, йому зовсім не подобається. Він все зіпсував. Він наробив хуйні, і не знає, як від неї відмитись.

Рука повертається на підлогу, до телефону, що обережно поставлений на зарядку поруч з пляшкою води. Список дзвінків його дивує. О третій ночі йому двічі дзвонив Костя. Потім він, Валік, власною персоною, опів на пʼяту ранку телефонував Колі, і про щось з ним розмовляв. І ще у нього світиться один пропущений виклик – з незнайомого номеру о другій годині дня.

А зараз котра? Ага, 15:36. Він проспав до четверої дня. Коли ж він ліг? Щось підказує, що краще зовсім не дивитись на себе в дзеркало.

Від Кості він бачить ще й купу повідомлень. Читати не хочеться, але руки бояться – очі роблять, як то кажуть.

«Блять брат я все проїбав, вибач»

Ну буває, що поробиш. Я б теж хотів. За що він вибачається?

«Тільки не йди нікуди, залишайся там».

А де блять “там” о третій ночі?

«Ти сука де блять візьми слухавку їбанат»

«Ми поки хуйові медики, тебе хуй хто відкачає»

«Валік блять тобі пизда»

О тут ти правий брат, йому реально пизда. Тільки чому, пояснень немає.

Про що він говорив з Колею о четвертій ранку? Хто дзвонив йому з невідомого номеру? Питань відчутно більше, ніж здатна витримати його похмільна голова. Силою змусивши себе підвестись, він бачить на столі пачку аспірину і бутерброди з ковбасою. Яка ж ахуєнна в нього мама, Господи, за що ти дав їй такого довбойоба.

Плямкаючи витвором кулінарного мистецтва, Валік остаточно вирішує розібратись з подіями вчорашньої ночі. Першою чергою треба подзвонити Костяну, він же ж був на вечірці. Можливо, розмова з ним проллє світло на його туманні спогади. Натиснувши на контакт «Балаболка» Валік дослухається до коротких гудків у слухавці.

* * *

Костянтин Трембовецький, 1:23 ночі.

Вечірка ахуєнна. Бухло непогане, музика стильна, люди сміються з його жартів.

Але якщо бути вже зовсім чесним, то Костя конкретно вже заїбався від цих пʼянок, порожніх балачок і дівчат з надутими губами.

Його остання дівчина, Христина, після брейк-апу лишила йому купу екзистенційних питань. Зазвичай Костя не сильно переймався з приводу невдалих стосунків – ну не вийшло, то й шо тепер, вішатись? Але цього разу все було якось інакше, і він ніяк не міг вигрести з цієї ями.

Вона йому подобалась, але деякі питання лишились без відповідей. Було б непогано колись їх отримати, але це точно станеться не сьогодні.

Костя стоїть у самому центрі кімнати, травить якісь жарти і безчесно стібе одногрупників. Христя стоїть зі своїми дівчатами і потягує «Мартіні» прямо з пляшки. Йому хочеться до неї підійти, поцікавитись тим, як у неї справи, але він фізично не може змусити себе цього зробити. Тому з головою втягується у вир соціалізації.

Краєм ока помічає Валіка Міхієнка: от з ким він справді хотів би зараз поговорити. Валік хороший друг, і Трембовецький завжди відчуває, що з ним може не прикидатись і не намагатись грати якусь роль. Хлопець проходить повз гурт, в центрі якого стоїть Костік, ніби зовсім його не помічаючи. Намагаючись подавити легеньке розчарування, що спалахнуло в грудях, він відвертається спиною до Валіка і спонтанно цілує якусь першокурсницю. Вона начебто симпатична, а Костя начебто достатньо для цього пʼяний.

Дівчина, чийого імені він навіть не пригадує, розтікається у нього в руках, ніби вершкове масло, заривається пальцями у волосся в нього на потилиці. Вона класно цілується: але всередині у Кості знову це нищівне «нічого». Він нічого не відчуває, нічого не хоче, діє якось на автопілоті, тому що знає заведений порядок.

Від потреби розвивати випадкове рандеву його рятують звуки якоїсь незрозумілої метушні, на які цілком виправдано можна відволіктися. Із задоволенням він відривається від першокурсниці, і дивиться туди, звідки лунає шум.

Хтось лежить на підлозі, і апатично, без супротиву, приймає удари по обличчю від невисокого (і дуже злющого) молодика з темним волоссям. Костя відчуває, що ніби десь його бачив, але не може пригадати де.

Він підходить ближче, і з подивом помічає, що це на підлозі розпластався його друг, Валік – з абсолютно ахуєвшими, розплющеними, ніби 5 копійок, поки його гамселить якийсь азіат.

Що, блять, сталося за цю хвилину?

– Валік! – рефлекторно гукає Костя, не до кінця розуміючи навіщо.

Це певним чином працює, і Валік, у свою чергу, наче оговтується, починає брикатися на підлозі, і коротким рухом пробиває нападнику щелепу у відповідь.

Не на такий розвиток подій він розраховував, але Міхієнко хоча б постояв за себе трохи. З натовпу вибігає якась дівчина, теж азіатської зовнішності, і підбігає на безпечну відстань до хлопців, що починають кататися брудною підлогою з боку в бік, прописуючи один одному рідкі удари.

– Андрюша! – верещить вона писклявим голосом. У повному ахуї, і без жодного розуміння того, що коїться, Костя разом з ще якимись тіпами біжить рознімати імпровізованих бійців мма. В голові стріляє якась абсурдна думка: «Сука, якщо він влізе в чиюсь ригачку, я його відмивати не буду».

За нею раптово стріляє ще більше абсурдна: «Кого найобуєш? Звісно будеш».

– Я вбʼю його нахуй! Заїбали! Расисти їбані! – кричить азіат, коли його відтягують від Валіка.

– Скажений блять! – не мовчить Валік, коли Костя смикає його за плече і тягне на себе.

* * *

Костянтин Трембовецький, 1:50 ночі.

Вони сидять з Валіком у його кімнаті в гуртожитку, і вже десять хвилин Костя зазнає нищівних поразок у спробах отримати якісь пояснення.

– Що, блять, на тебе найшло? Хто перший почав?

Валік бурмотить щось невнятне і прикладає пакет з льодом до ока. З губи у нього юшить кров.

– Я тебе сам зараз відпизжу! – Костя не витримує, і стукає по столу рукою. Валік сіпається усім тілом, кашляє, і нарешті видає щось зрозуміле для людського вуха:

– Я прифітафся.

Що це блять має значити? Хто цей чувак взагалі? Так багато питань, і так мало відповідей. Але схоже, що найближчим часом він навряд отримає якесь розбірливе пояснення, тому Костя здається і просто вкладає Валіка на диван.

– Дякую, брат, – бурмотить Валік, вкладаючись прямо в одязі (у ригачку він, на щастя, таки не вліз) на ліжко Трембовецького.

Груди заповнює щось тепле і приємне, витісняючи злість і роздратування від нещодавньої сцени. У всіх буває, з усіма трапляється, Костя справді радий бути поруч і допомогти.

У двері раптом стукають.

– Не відключайся, довбойоб, я повернусь зараз.

Костя відкриває двері, і на свій подив, бачить там Христю. Вона стоїть у червоній міні-сукні, з напівпорожньою пляшкою «Мартіні», легенько хитається і вперто намагається дивитись йому прямо в очі. Навіть зараз вона неймовірно красива – звісно, до біса нещасна і трохи підпухша, але все одно вродлива до непристойності.

– Костя.. Гик! Нам треба поговорити. Гик!

«За що мені це…» – проноситься в голові думка.

– Звісно. Можна? – він галантно забирає у дівчини пляшку, ставить на стіл в кімнаті, і повертається назад. Хлопець причиняє за собою двері і жестом пропонує Христі сісти просто на килим в коридорі – зараз усі на вечірці, а хто ні, то вже їбеться у себе по кімнатах. Ніхто не буде їх підслуховувати. Притримуючи її, щоб не впала, він сідає поруч і звертає на неї очі.

Вона очевидно набагато пʼяніша за людину, що може дозволити собі серйозну розмову, але Костя не може її прогнати. Нехай вона зараз усе йому вискаже, доки має необхідну мартінівську відвагу, а завтра, якщо пощастить, і не згадає цієї розмови.

Хто він такий, щоб забирати у неї право відчути себе краще?

– Про що ти хотіла поговорити?

Погляд Христі блукає коридором, руки трохи тремтять. Гикавка заважає промовити слова розбірливо, але вона все одно це робить, ледве стримуючи підступаючу істерику.

– Чому-у-у ти ме-е-ене-е-е не хоче-е-е-еш?

Стомлено видихаючи, Костя готується заплямувати свій улюблений піджак соплями. Яка ж блядь хуйова була ідея сьогодні піти на вечірку.

* * *

Валентин Міхієнко, 2:00 ночі.

Він обісрався. Так сильно, що штинити буде не один день. Мрії про щасливе сімейне життя з чарівною азіаткою тільки що розтанули в повітрі, як освіжувач зі смаком лимону. Як іронічно, що сморід його пройобу вже нічим не запшикати.

Він бачив її очі, коли їх рознімали. Сповнені бридкої зневаги, огиди, чарівні блакитні очі дивились на нього зверхньо, як на використаний презерватив у смітнику. Як на реального гандона. Турбота, з якою вона прийняла брата після бійки, різанула ножем по його серцю ще більше.

І найгірше, блять, те, що вони обоє говорили чистою українською. «Андрюша»? Не Чінгачгук, не Намджун, не Кім Чін Хуй якийсь, а, блять, Андрюша?

Він просто в пизді.

Дякувати Костіку, що він привів його сюди і сховав від усіх на тусовці. Але від власного сорому не сховатись, на жаль. Він їбуча сопля, що налипла на пальці.

Краще б він не шмаркався.

На столі якимось дивом опинилася недопита пляшка «Мартіні».  Останні пів години у Валіка паморочилось в голові, бо його, здається, добряче приклали по голові, і лише зараз світ почав набирати різкість.

«Який у мене ахуєнний друг, – подумав Валік, викидаючи лід, що тримав біля ока, прямо в пляшку, – вклав, виходив, приніс бухло, і з’їбався».

Мама колись йому сказала, що клин клином вибивають, тому пекучий сором терміново треба було задушити пекучим спиртом. Коли рятівна гіркота прокотилась від горла до шлунку, Валік відчув, що хоче забути цей вечір назавжди.

Андрюша їбать.

Ну пизда.

* * *

Микола Зирянов, 4:23 ранку

Високонебезпечні, якісно обладнані окупанти-прибульці з фаллосами замість голів наздоганяють загін Рятівників Всесвіту. Їхній очільник, генерал Миколаус Зирьанусус, завдає нищівних ударів по ворогу зі спермомету, врізаючи смертельні білі набої в тіла чужаків. Огидні рожеві тільця шкварчать, коли зустрічаються з його зброєю, дірки від них багровіють і збільшуються. Напруження люте, відчувається навіть у спертому повітрі.

Небезпека шалена, планета от-от вибухне, тільки він – один він, і ніхто більше у всії існуючих галактиках – спроможний врятувати Всесвіт.

Миколаус підлітає вгору на своєму космольоті, дістається охоронної башти, вмикає спікерфон, щоб донести важливу інформацію до свого загону, і звідти лунає:

«Па-па-паааа-па-па-па»

Якого біса?

Коля сідає в ліжку, і розуміє, що на Всесвіт на смерть тільки що прирік дзвінок його телефону. На телефоні горить напис «Не питати про брови», і Коля усвідомлює, що о четвертій ранку йому телефонує Валік.

Нахуя?

Для того щоб дізнатись, Коля приймає зважене бадьоре рішення взяти слухавку і ввічливо поцікавитись метою візиту в його сон.

– Ти, блядь, їбанувся там, Валік?

Не розрахувавши силу ввічливості, Коля, очевидно, дещо промахнувся. Подумки скинувши це на різницю у віддачі порівняно зі спермометом, хлопець щільніше закутується в ковдру.

На його подив, з того боку відповідає зовсім не Валік, а якийсь незнайомий голос:

– Вітаю вас. Пробачте, але ваш номер був у швидкому наборі Валіка. Я його друг, Костя, і мені треба знати його адресу. Він нажрався і нічого не каже. Ну як, каже. Якби я міг зрозуміти, шо саме…

Кліп. Кліп-кліп.

Костя швидко кліпає очима, щоб остаточно змиритися з тим, що вже не спить. Усвідомлення поступово торкається його мозку: Валік нажрався. Дивовижно. Ніколи такого не було, і от знову.

– Ах та, а ще я не можу підняти його сам. Я розумію, що ймовірніше за все розбудив вас, але не можу нічого вдіяти.

Коля був би радий щось відповісти, але він тільки що здав Всесвіт прибульцям з хуями замість голів і в повному ахуї від дзвінка о четвертій тридцять ранку.

Але він генерал космічних військ, тому має бути зібраним, стресостійким, і застосовувати критичне мислення у незвичних ситуаціях. Він впорається і з цим завданням, проявивши вищий пілотаж у справі рятування свого найкращого друга.

– Шо бля?

* * *

Валентин Міхієнко, 5:43 ранку

Миготить. Блимає. Крутить. Коля. Костян.

Шо? Вони ж не знайомі між собою. Не Коля. І не Костян.

Великі плями з довгими пазурами замість рук.

Кричати. Відбиватись. О, він кудись поцілив. Ахуєнно.

Єбать, так це «Андрюша». Гамселити!

Упс. Світ перевернувся. Голова знизу. Тепер треба ходити на голові.

Ходити не виходить. Земля від нього тікає. Усі від нього тікають, бо він гандон.

Сльози підступають до горла. Ой. Не сльози.

У роті гірко.

* * *

Валентин Міхієнко, наш час, 15:49

– Ага, а потім ти заригав мені одяг, ми з Кольою тащили тебе на собі додому пішкарусом, бо ніхуя ж не ходить зранку, розбудили твою маму і ледве вклали тебе, їбаната, спати.

Валік в ахуї. З усього він памʼятає тільки те, як отримував по їбалу від Андрюші. Він не знає, що відповісти Кості. Пекучий сором душить його горло.

– Блядь… Пробач, Костян. Я тобі винен до кінця життя.

– Пфф, ловлю на слові, – відповідає Костя з іншого кінця слухавки. – Я сам винен, що лишив тебе в кімнаті. Хто ж знав, що ти зʼїбешся по пожежній драбині і побіжиш бити вікна.

– Я що?…

– Та у тебе не вийшло ніхуя, сидів під дверима гуртожитку просто і дожирався далі. Але побігав я за тобою нормально – тебе поки знайти, зловити, єбєйше кардіо вийшло.

Ніхто й ніколи ще не витримував його настільки довго і терпляче. Окрім мами, звісно (бідна жінка, треба поцілувати її у чоло). Валіка переповнює подяка – за всю цю розмову його навіть не вистібали жодного разу. Дружба – це диво.

– Брат. Ти ну. Брат. Тупо брат.

Костя регоче, але незмінно оцінює всю красномовність похмільного Міхієнка, і відчуває його справжню вдячність крізь ці слова.

– Ага, я в курсі. Проспись, довбойоб, і набери Колю. Привіт передаси від мене.

– Домовились.

На тому порішивши, Валік набрав Колю. Коля підняв слухавку буквально на тридцять секунд, щоб сказати: «Пішов нахуй, дай хоча б зараз поспати» і вимкнути двзінок. Міхієнко щиро сподівався, що він не ображається.

Лишалася одна нерозгадана містерія: що за незнайомий номер дзвонив йому вдень?

Напевно, зараз він перебуває не в найкращій кондиції для розмов з незнайомцями, але щось підказує йому, що требе передзвонити. І Валік збирає залишки яєць в кулак.

Гудок. Гудок. Гудок.

– Алло! Міхієнко, ти там спиш чи шо?

Міхієнко реально досі спить, а похмільний розум очевидно не готувався до дискретної математики усю ніч.

– А це хто?

– Ставлю сто гривень на те, що ти вчора бухав. Звучиш жахливо. Володимир Олександрович, твій викладач латини.

Соромно, але не так, як перед пацанами. Ну бухав він, і шо тепер? Незалік поставить? Хоча чекайте, нахуя він телефонує?

– Ігноруйте будь ласка. Що ви хотіли? – прозвучало дещо грубо, але оскільки вони вже з самого початку завели тенденцію цілковитої чесності, то Володимир Олександрович все чудово розуміє.

– Сказати, що завтра збір команди КВН нашого ВУЗу. Ти маєш бути в аудиторії номер 108 завтра на шосту вечора.

Блять. Точно.

Валік шось проугукав у відповідь, і викладач, очевидно усвідомивши, що більш розгорнутої відповіді не дочекається, додав:

– Благаю, не похмеляйся сьогодні.

Кінець виклику.

Міхієнко відкинувся на спинку ліжка і простогнав. Цього тільки не вистачало. Хоча зрештою, він зараз майже кваліфікований клоун, тому кращого заняття йому і придумати важко. Вирішивши ще трохи поспати, він накрився ковдрою з головою і задрімав.

                                                                           * * *
Як виявилося, Валік ніколи не був у 108ій аудиторії свого університету. Не те щоб він, звісно, був дохуя експертом  з приміщень ДМА і примірним студентом, але він в душі не здогадувався навіть про приблизне її місце розташування, і це трошки поскладнювало ситуацію.

За це сакральне знання Міхієнко щонайменше мав продати дияволу душу – щонайбільше перехопити ніндзя-тітку-Оксану між прибиранням туалету на першому і другому поверхах.

Кабінет знаходився в самому кінці першого поверху, у такій нірці, що туди, здавалося, навіть не добивало ніякого світла. Навколо були тільки технічні кімнати і ніяких нормальних аудиторій. На секунду Валік навіть задумався, чи не вирішив Володимир Олександрович зробити з нього посміховисько і влаштувати якийсь пранк гімном.

Номеру на дверях, звісно ж, не було. Можливо, його там в принципі ніколи не було – навіщо цю кімнатку тут в принципі побудували?

Хлопець раптом відчув себе героєм хорору.

Ну, принаймні, він завжди може бути тією блондинкою, яку вбивають на початку фільму. Зрештою, не така вже й погана перспектива.

Не встиг Валік потягнутися до ручки, як двері відчинились зсередини. Дуже галантно йобнувши його по лобу, хтось вигулькнув з кімнати.

– Ауч! – Потираючи голову долонею, Міхієнко примружив очі, щоб бігло роздивитись нападника.

Якась низенька дівчина здивовано зойкнула, усвідомивши, що накоїла:

– Ой, ой, пробач! Я ж не знала, що ти тут.

Вона стрімко зачинила за собою двері та підбігла до нього.

– Сильно болить? Сходити за льодом?

Валіку, якщо чесно, не болить, але дівчина така мила і така занепокоєна, що він вирішує, що трохи драми ще нікому не нашкодило.

– Болить! Я думаю, у мене струс мозку, – хниче він стражденим голосом.

Хлопець картинно закриває лоб і очі рукою, кривить обличчя і відіграє на всю соточку –можливо, його вчитель латини був правий, коли вирішив залучити його до КВНу.

– Божечки, пробач… Мені збігати за кимось з професорів? Чи може швидку одразу?

Валік кряхтить і стогнає, відчуває себе невизнаним генієм театрального мистецтва.

– Швидку…

– Ой-ой, прям так все погано?

– Д-а…

– Пізда, актор хуйовий. Припиняй театр і пішли всередину.

Неочікувано.

Міхієнко повільно віднімає руку від голови. Перед ним та сама дівчина – тільки на її обличчі ні тіні минулого занепокоєння. Вона саркастично посміхається куточком вуст і дивиться на нього з викликом.

Тепер він може її роздивитись – русява, з красивими синіми очима, по-простому одягнена у світлі джинси та картату зелену сорочку. На носі розсип веснянок, і якби не цей нахабний вираз обличчя, він би міг визнати її дуже симпатичною.

– Що вилупився? Кажу: бери свою неіснуючу совість і пішли на репетицію.

У голосі не чутно злості чи обурення, хіба що легеньке невдоволення. Боятись нічого, вона не тримає на нього зла. Не дочікуючись відповіді, дівчина розвернулася і зникла за дверима без номеру.

“Як то кажуть, у тихому омуті…”, – подумалось Валіку, і він увійшов за нею слідом.

Приміщення, яке було аудиторією номер 108, справило на нього різко контраверсійне враження. Маленька кімната буквально була ілюстрацією до слова «комірка» у Великому тлумачному словнику української мови.

Хтозна, якою була задумка того генія, що створив цей райський закуток. Шляхи Господні несповідні…

Валік не вірив у Бога і не збирався починати сьогодні. Однак лише згадавши Господа подумки (і, звісно, у своїй грішній манері, всує) його погляд напоровся на мальовничу чи то ікону, чи то просто картину, яка висіла на стіні навпроти входу. Погляд вперся, зупинився, і трошки ахуїв.

Мʼяко кажучи, кімнатка сама по собі була дивна. У ній не було жодного столу – тільки купа стільців, більша частина з яких була розставлена хаотично, а інша пів колом, праворуч від вікна. Попід стінами тулилися горщики з різноманітніми вазонами – якісь були вже напів мертвими, і їхня доля очевидно мало цікавила тутешніх прибиральниц. Там, куди були звернені стільці, був невеликий помост – виступ, просто одна велика сходинка, що впиралася в стіну. Щось на кшталт маленької сцени, десь в чотири кроки шириною і сім кроків довжиною.

Похмура осінь заливала Дніпро дощами, тому без штучного світла ця чудова кімната лишалася похмурою і тьмяною. Надлуплені стіни з фотографіями невідомих Міхієнку людей, пошарпана підлога – майже президентський номер люкс.

Ідеальна гримерка для майбутніх зірок комедії.

Ну і ця картина. Описати емоції, які вона у нього викликала, було досить складно.

На ній було зображено якогось мученика, прошитого стрілами вздовж усього тіла. Кров стікала по ньому вниз, на сиру землю якогось пагорба. Гілки напівзасохлих дерев вкривали горизонт, важке небо було затягнуте хмарами, а з кутку картини на стражденого дивився янгол, що купався в контрастних сліпучих промінях світла.

Шо бля?

Сама присутність цього експонату в університеті, з очевидних причин, здавалася дещо дивною. Але тут вона знаходилась не випадково – вона спеціально була розміщена на найбільш козирному місці, як трофей, яким варто пишатися, прямо навпроти вхідних дверей. Кожен, хто заходить в кімнату, неминуче зустрічається з картиною очима, і, як насмілився припустити Валік, виходить з цих дивоглядок з нічим.

– Ага, я теж ахуїв.

Міхієнко так завис на цій картині, що й геть забув за людей в кімнаті. Він прийшов на репетицію номеру для КВН, і він тут, щоб гнати тупі жарти з якимись незнайомцями.

Хлопець, що з ним заговорив, сидів на одному зі стільців, розвернених до імпровізованої сцени. У нього було темне скуйовджене волосся, примружені карі очі і легка “брутальна” щетина. Він виглядав як типовий “крутий хлопець” навколо якого завжди впадали дівчата. Валік про себе відмітив, що якби він був дівчиною, він би теж за ним впадав. Однак з точки зору існування в соціумі, найкращим рішенням було з ним подружитися.

– Це єбать шо? – не розвертаючись, запитав Валік.

Він більше здогадався, ніж побачив, як дівчина закотила очі. Вона стояла біля “крутелика”,  усім своїм видом даючи зрозуміти, що вона не планує ні за ким бігати і виражати нікому захоплення.

– Ти, якби продовжив з мене стібатись, – з посмішкою кинула вона.

Це було смішно, тому Валік щиро загиготів. Можливо, цей напряг з КВН виявиться не таким вже й жахливим, як він думав. Можливо, ці люди навіть стануть йому друзями.

Нарешті він вирішив роздивитись своїх співкомандників як слід, відірвався від картини і повністю розвернувся до вікна.

Дарма.

За “крутеликом” ззаду сидів Андрюша.

Той самий Спаситель, що дав йому животворчий ковток води з бадуна.

Той самий кореєць, на чию сестру він запав.

Той самий чувак, якого він сильно образив, і отримав від нього по їбалу.

Пизда.