День 1. Друг

Нестримане питання, смертельний ковток потопаючого:

— Що?!

— Він буде жити в кімнаті навпроти твоєї — не зважаючи на мою мерцеву блідність, вів своєї Крепус, меня навіть здалось, що йому подобається бачити мій розпач — Невже ти ніколи не мріяв про молодшого брата? ( ні!) Він буде разом з тобою тренуватись у фехтуванні, їздити верхи, займатись грамотою, історією, літературою, етикетом, ви будете спілкуватись та ходити всюди разом-..

З кожним його наступним словом мій вираз обличчя ставав дедалі жахливішим, наче зараз переді мною був присяжний суддя, що повільно зачитував вирок мого покарання, а я – ні до чого насправді не причетний бідолаха, хибно звинувачений і підставлений всіма.

— ..-Ви станете нерозлучними — завершив він, а я зажадав леза собі в груди.

Зрозумівши, що я не збираюсь ніяк цю чудову новину коментувати, він двічі плеснув в долоні, вираз на йому непомітно зсунувся.

І вже через хвилину, чи може менше, а може не встигло пройти і секунди, бо відтоді я втратив сутність часової матерії: мій слух разив квапливий стук чоловічих підбор об підлогу.

Ще чотири, три, два, один.. Тиша.

— Раджу тобі познайомитись — батьків голос, в ту хвилю я ненавидів його більш за весь цей неіснуючий світ, і водночас хапався за нього, як за останній натяк на минуле життя.

Я мовчав.

— Мене звати Кая. А тебе?

Ось вона, та мить.

Ось тоді, так, саме тоді, я і зрозумів, чого чекав все своє життя, чому з кожним днем нестерпна глуха тривога ширшала в моєму горлі, розпинаючи його зсередини, і чому саме сьогодні я відчував кінець. Я чекав на те, щоб почути цей голос, його голос. Його юний, трохи сипкий, наче крихкий сніг, голос.

Ось тоді я став таким.

Гідно витримавши смерть, я трохи пошарпав свою білесеньку сорочину, і осмілився підняти голову.

— Думаю ти сам знаєш — кинув не досить привітно, насупився тим ще дитячим рефлексом, коли єдине, що залишається – намагатися своїм капризним лицем змусити дорослих розкаятися в скоєному.

Він трохи усміхнувся, і я зміг роздивитись його очі: вони завжди усміхались, але я завжди боявся тієї холодної усмішки, вони були синіми, мов недосяжне небо, і були темними, мов дно безодні, в яку я щойно зірвався і стрімглав летів.

— Приємно познайомитись, Ділюк.

* * *

Того дня ми весь час просиділи за партами (ще одну поставили поруч із моєю), слухаючи дрібне брязжачння історика. Я поводився так, ніби знаходжусь тут сам, не звертав уваги на Каю, і мені навіть інколи вдавалось забути про його появу в моєму житті. Але все з тріском знищувалось, варто йому було подати голос. Маю помітити, що зі мною він не розмовляв, як і я з ним, але він охоче відповідав на різні питання гувернера, цікавився додатковою інформацією з теми “Історія становлення першого короля” і загалом справив дуже приємне враження про себе. Але мені байдуже, чуєш, небоже? Хоч кричи чи лементуй, чи танцюй поруч зі мною – мені байдуже на тебе. Ти просто батькова помилка, випадково потрапив сюди, бо в короля, певно, вже почав їхати дах.

До слова, як він все ж потрапив сюди і чому саме він, а не якийсь інший юнак, і чи приходиться він кимось мені, я так і не довідався. Поки що. Я швидко зрозумів, що мені потрібен був час, аби прощупати його натуру.

Єдине, що інколи лякало – се коли він так, наче мимохідь, поглядав на мене, я бачив в його криштальних очах: він теж прощупує мене.

* * *

Ліниве сонце, нех воно прокляте, почало сковзти вниз по золотому тлі так пізно, що навіть чорне птаство вже давно спало. Спочатку запустило одного рукава за обрій, потім іншого, ще, і так аж поки не ставало майже силоміць темно.

Кам’яні стіни починали засинати на ходу. Я прожив між них достатньо, аби розуміти по малим їхнім шорохам пилюки, коли ті лише прокинулися, а коли – зівають од сну.

Ми йшли поруч, доки не настигли своїх дверей. Моя, і навпроти розташована інша (я раніше якось не помічав її), його. Малесенька мить – він обернувся побажати доброї ночі, а я просто слідкував за ним зкоса, наші погляди збіглись, і я відчув, чітко і ясно: тепер не буде “вчора” і не буде “завтра”, лише сьогодні. І зрозумів, що він теж відчув це.

Ми розійшлись.

* * *

Місячне світило гойдалося кімнатою, намагаючись розбити скло у вікні і заскочити до мене. Але я чекав його, тому не боявся.

Уже давно звичним стало замість сну роздивлятись всих тих мар, що вночі повзають по стелі і стінам, вертячи своїми блискучими очима і клацаючи довгими зубищами, бажаючи відкусити мені ногу чи руку, або ще краще – голову; але їх я теж перестав боятися, чи просто прийняв за данність їх неодмінну присутність зі мною, не важливо.

Інколи ввижається день: я біжу синім дивним полем, згинаються під моїми ногами тонкі шиї колосся, і так собі біжу, біжу, розкинувши руки, так добре стає, любо, що я не пам’ятаю ні свого імені, ні свого образу, лише блідненька тінь біжить безкраїм полем, та й годі, і тут раз, з наступним кроком земля хитко вислизнула з-під ніг, я почув що падаю, тіло стало невагомим, крикнув і – прокинувся. Але не від падіння, я прокинувся, бо за мною хтось пильно стежив.. Не ворушачись, обвів поглядом кімнату. Стелю, стіну, темний стіл, слизнув на підлогу, і повернувся до ліжка, на мене іноді позирали відповідно мари, але це були не вони, точно не вони, їх погляди мов лоскотні пір’їни, їх не відчути так просто, а цей був.. тяжким.

Трохи заспокоївся, бо мабуть те наснилося, я вже хотів знову поринути в епізодичність свого нетривкого сну, і тут таки похолонув. Коли насупроти, наче з невідомої прірви у просторі, вигулькнув чийсь людський силует.

Він підійшов ближче, зупинився, і безпечно дозволив себе впізнати.

Я підвівся на ліжку, судомно підібгав ноги до колін і шарпанув рукою під подушку (там лежав ніж).

Але силует похитав головою та лише сів на край постілі, стиха промовивши:

— Ти все одно погано володієш ножем. Якби я хотів, то міг би тебе задушити.

З цих неоднозначних слів я трохи заспокоївся, але руки не забрав, й мовча стежив за тим, як за мною стежить Кая.

Ось так, стежачи, мов ті звірі на полюванні, один за одним, ми просиділи так довго, що я відчув потребу змінити положення ніг, бо їх почало низати мілкими голками зсередини.

Тож я першим порушив належну тишу, сідаючи біля нього на край ліжка:

— Нащо ти прийшов сюди?

Але замість відповіді почув інше питання:

— Як думаєш, чому я прийшов саме в цей час?

— Бо саме зараз це крило замку понурене в найглибший сон, а вартова змінюється з правим крилом.

— І я так вирішив.

Ми знов замовкли, тепер сверлячи очима чорну-пречорну підлогу, лиш трохи торкаючись один одного плечима.

На цей раз я вирішив мовчати, аж поки він сам не заговорить, і Кая мабуть зрозумів це, бо одразу після такої моєї думки промовив:

— Я не хотів тебе лякати — хоч я не бачив його обличчя, але відчував хитрющу посмішку — Просто інакше ти б не підпустив мене до себе.

Я обурився:

— Звідки ти знаєш?

— Знаю — він пожав плечима і вів далі — А ще я знаю, що тобі дуже кортить почути історію мого недоречного появлення в твоєму житті, але ти занадто гордий, аби спитати про це.

Хотів знову заперечити, але стримав себе, адже в його словах була якась, нехай дуже іронічна, правда.

Отримавши німу згоду, він набрав повні груди повітря, як це звичайно роблять перед довгою розповіддю, і почав:

— Народився я майже шістнадцять років тому назад..