Не крадіть у демонів

Спартак. Спартак. Спартак. Занадто знайоме їм’я. Зовсім не йде з голови. Я лежав у ліжку, дивлячись в темну стелю. Намагався згадати, де ще я міг чути це ім’я. Чомусь спогади повертали мене в час, коли я ще навчався в університеті. Але як би сильно я не напружував свої мізки – все одно не згадував. Вирішив заглибитися трохи більше.

Цей «Спартак» дуже наполягав на тому, що він демон. Навіть фокус з рогами продемонстрував. Це дозволило мені згадати один епізод зі студентських часів.

Я був саме тим студентом, якого не так цікавило навчання, як вечірки і алкоголь. Ми в компанії часто випивали і починали творити всілякий безлад. На розіграшах і дебошах все це не закінчувалося. Одного разу в наші п’яні молоді голови трапило зайнятися викликом всіляких потойбічних сутностей. Тобто окрім того, що ми мішали Криваву Мері, ми ще й викликали її за допомогою дзеркала, свічок і помади. Коли вона не виправдала очікувань, якась дівчина з компанії запропонувала викликати щось сильніше. Вибір зупинився на дияволі.

Якщо це звучить занадто дико, то уявіть себе п’яними студентами медичного університету. Нас вже нічого не могло здивувати. Ми робили такі речі, що навіть виклик демона звучав для нас не так страшно. На тому й вирішили. Це звучало цікаво, весело і безумно. А ми таке дуже цінували. Ніхто і не думав, що ми можемо пошкодувати.

Ритуал супроводжувався розпиванням горілки з соком і дурними жартами. Ми малювали пентаграму так, ніби це була просто одна з пар по анатомії. Невимушено і легко. В нас не було і краплі тривоги. Ми просто дурнували і веселилися.

Погасили світло. Всі затихли, уявляючи, ніби ми справді якийсь культ. Одна з дівчат читала якийсь текст з книги, а ми покірливо повторювали за нею. Атмосфера була дивна. Не знаю, на що ми сподівалися але після закінчення ритуалу нічого не змінилось. Кімнату не залило туманом, з пентаграми не вийшла сутність. Ми просто посміялися і продовжили пити. Хоча в серці з’явилося дивне панічне відчуття, ніби щось пішло не так.

І, загалом, все було як завжди. Ми стерли крейдову пентаграму, загасили світло, заховали свічки. Допили залишки горілки і розійшлися по кімнатам. Я засинав неспокійно, мені тоді постійно здавалося, що за мною слідкують. Навіть крізь замкнені повіки я відчував якісь очі, що дивляться прямо в душу. А от мій сусід спокійно заснув і вже бачив п’ятий сон. Я все ніяк не міг оговтатися від параної, навіть чуючи гучний храп сусіда.

О п’ятій ранку в двері постукали. Я все ще не спав, шукаючи прихистку від безсоння у книжках. Побоявся відкривати двері. Хто це може бути? Але все ж таки змусив себе піднятися.

За дверима стояв студент. Молодий хлопець з блакитними очима, якого я до цього ні разу не бачив. Він привітався і спитав, чи немає в мене солі. У відповідь я запитав, що він так рано в ранці збирається готувати. «Біду» – відповів мені він і посміявся.

Після того, як я дав йому трохи солі, перш ніж піти, він встиг спитати ще дещо дивне. «Як ти мене назвеш?». Питання я не зрозумів, тому перепитав. «Дай мені ім’я будь ласка». Все одно не зрозумівши суті, я вирішив відповісти перше, що спало на думку. «Спартак… Суббота» – відповів я.

«Спартак» – тому що читав книгу про стародавніх римлян. «Суббота» – тому що у нас в той день повинен був бути суботник. Я не вигадував нічого мудрого, просто імпровізував.

Але цього студента я більше жодного разу не бачив. І ніхто з мого оточення його не знав. По моєму опису ніхто не міг сказати, що пам’ятає цього хлопця. Тому я дуже швидко про це забув. А зараз довелося згадати.

От звідки я пам’ятаю це ім’я. Невже мій нічний гість, це справді той самий Спартак, ім’я якому я вигадував? І чого він прийшов саме зараз? Чи це дійсно той диявол, якого ми заради забави викликали ще десять років назад?

Я загубився у власних роздумах. Я не хотів би, щоб він повертався. Але він обіцяв, що зможе мені допомогти. І, можливо, мені варто прийняти його пропозицію? Інших варіантів не так багато. Я не зможу знайти гроші так швидко.

Здається, в моїй голові поселилися нові думки. Як тяжко зрозуміти: гарний передвісник це, чи ні.

Робочий день. Тягнеться так довго і повільно, мов мед з ложки. Але, чомусь, повернення додому теж не радує. На душі так кисло. Сумно. І ці емоції переслідують мене день у день. Ніби в житті більше немає сенсу. І я навіть не знаю де його шукати. Може, якщо б існували якісь порадники чи підручники по пошуку сенсу життя, то було б набагато легше. Бо зараз мені здається, що все одно – живу я, чи ні. Нічого в світі не міняється. Може, мені було варто піти працювати в іншу сферу? Де було б не так нудно.

Я йшов додому. З повною пустотою в середині. Мов в мені розростається пустеля Сахара. Вона поглинає у пісок усе хороше, що коли небудь у мене було. І залишає за собою лише нескінченні дюни і біль.

Я сподівався, що зараз доберусь додому і який-небудь серіал мене розважить. Що порину в якусь історію, що дасть мені хоч якісь емоції, окрім апатії і тривоги. Але останнім часом все йшло проти мене та моїх планів. І зараз це трапилося знову.

Темні вулиці завжди мене лякали. Мені здавалося, що зараз хтось вискоче з темряви і перегризе мені горлянку. Цього разу, як і завжди – ніхто звідти не винирнув. Але біда прийшла з іншої сторони. Ззаду мене біжала якась людина. «Не встигає на автобус» – думав я. Та де там. Ця людина вдарила мене по надпліччю, швидко схопила мою сумку з усіма речами і побігла далі, звертаючи за ріг.

На секунду я трохи оторопів, але потім швидко зірвався з місця за цією людиною. Запам’ятав струнку постать чоловіка, жовті кеди, сірий капюшон та блакитні джинси. Біг так швидко, наскільки міг. Але, як там не було, догнати не зміг. І від цього стало так прикро.

Я став під мостом з залізничними коліями. Озирнувся. Розмальовані графіті стіни чомусь робили ще гірше. Як же мені було себе шкода. Як же було сумно.

Хотів дістати телефон. Подзвонити другові. Піти до поліції. Зробити що небудь, щоб не відчувати себе настільки безпорадним. Але в кишенях знайшов лише чеки з «АТБ» та якісь монетки. Ключі і телефон я залишив в сумці. Дідько.

– Сука… Сука… Сука!

Я викрикнув. Закрив очі. Який же жахливий вечір. Як я це все ненавиджу.

Розмова з поліцією видалась не менш стресовою. Я відчував себе так, ніби я – злочинець. Без жодних документів і сумки з’явилося відчуття, ніби я голий безхатько. Ніби в мене більше нічого не залишилося. Вони прийняли показання, але пообіцяти, що знайдуть сумку не змогли. Від цього стало ще гірше.

Попросив у когось телефон, щоб подзвонити друзям, номер яких я пам’ятав.

«Вибач, Жень. Я зараз за містом і не зможу приїхати». «Вибач, Жень. Але сьогодні не можна буде в мене залишитися». «Вибач, Жень, але зможу тільки завтра». Всі ці вибачення застрягли комом в горлі. Вибачення мені не допоможуть. Мені так хотілось, щоб хтось мене пожалів. Щоб щось порадили. Щоб хоч якось допомогли.

По ночі вертався додому. Повністю вижатий. Було відчуття, ніби мене переїхали фурою. Не зміг спинити сліз. Наскільки жалюгідно виглядає дорослий чоловік, який йде весь в сльозах? Напевно, дуже жалюгідно. І навіть в такій ситуації я переймався тим, як виглядаю зі сторони. Яке ж це все таки безглуздя.

Зайшов в під’їзд. Сів біля своїх дверей. Опустив чоло на коліна. Невже немає інших варіантів? Піти до сусідів? Нуль шансів, що вони мене впустять. Грошей на банальний хостел немає. Ніхто з друзів допомогти не може. Батьки далеко. Я ніби вуличне цуценя. Жахливо. Невже я настільки самотній? Що навіть в такій ситуації нікого немає поряд. Чомусь я думав, що комусь потрібен. Але кому? В мене навіть собаки немає.

– Чого тут сидиш?

Голос знайомий. Він. З’явився відразу, як я подумав про допомогу. Ніби дійсно читає думки. Але клявся-божився, що не вміє. Якщо ці слова можна використовувати по відношенню до демона.

– А ти нащо тут?

– Я за своїми речами.

– Нічим не можу допомогти.

Від нашого короткого діалогу з’явилося враження, ніби ми пара в розлученні. Питання на питання, сухі відповіді. Я навіть хіхікнув.

– Так чого ти біля дверей сидиш? Жінка не пускає?

– Жартуєш?

– Ні. Я просто хочу свої документи.

– Не треба було їх забувати.

Він подивився на мене зверху вниз так, ніби я його образив. В очах читалося: «Я їх не забував, дурнику». І дійсно. Він спеціально їх там залишив.

– В мене вкрали ключі. Та і все інше. Як би не хотів, я не можу віддати тобі документи.

– Тоді ми їх повернемо. Ключі.

– Як ти збираєшся це зробити?

– Скажи мені, як злодій виглядав, якщо пам’ятаєш. І почекай… – він поглянув на наручний годинник, – півгодини.

– Ти на приколі?

Він знову знущався. Я опинився в такій ситуації, а він жартує. Цю деталь я помічав занадто часто: він любить язвити. Навіть занадто сильно.

– Зачекай трохи і сам побачиш. Але якщо я все таки допоможу – пообіцяй ще раз подумати над сусідством зі мною.

Ми тільки познайомились, а він вже вдруге намагається впихнути мене в якусь авантюру. Йому пощастило, що я достатньо азартний. І, інколи, цікавість стає більша за мене. Ну і ще я в розпачі. Це, напевне, найважливіше.

– Тоді чекаю.

Я описав йому все, що пам’ятаю і він пішов.

Ніколи не думав, що півгодини можуть бути настільки довгими. В мене було відчуття, ніби пройшло годин вісім. Я навіть ледь не заснув, але сусід зверху почав спускатись сходами. Тому довелося встати, зробити вигляд, ніби я шукаю в кишенях ключі і привітатися. Все таки я не хочу, щоб на мене дивно косилися.

Коли чоло сусіда зникло внизу сходинок, я дозволив собі присісти. Якщо цей чудік дійсно принесе мені мою сумку, то нехай живе в мене хоч все життя. Бо це просто неможливо.

– Пів години. Я стримую свої обіцянки.

Він піднімався по сходах. З моєю сумкою. Я встав, навіть не намагаючись приховати здивовання. Таких фокусів я ще не бачив. Якщо в ній ще залишилися мої речі, то я просто його розцілую. Бо навіть поліція так швидко не діє.

– Прошу. Перевіряй, – він простягнув мені мої речі.

– Я не вірю.

Я відкрив сумку, пошарив по ній рукою. Гаманець – на місці, ключі – на місці, телефон – теж. Дивовижно.

– Як ти це зробив? – я стояв настільки здивований, наскільки це взагалі можливо. Як таке може бути?

– Тепер той хлоп більше ніколи не буде красти.

Він посміхнувся так, ніби насправді вбив його. Чи відірвав руки. Чи ще щось жахливе. Я не хотів знати.

– Ну що, пішли додому на каву?

Спитав він і кивнув на двері. Це, очевидно, було риторичне питання.