Знайшлася пропажа

– Ало! Говори голосніше, погано чути!

– Заблукав. . . – на тому кінці слухавки почувся шурхіт, – Навігатор привів в протилежне місце, від зазначеного. . . – останню фразу було ледь чутно.

– Трясця! Скажи мені приблизну адресу, чуєш? – голос піднявся на декілька тонів, що говорило про нервовий стан співрозмовника.

– Тут немає таблички! Інтернет не ловить! Ледь тобі додзвонився з третьої спроби!!!! – кожна фраза звучала все голосніше.

Спартак відчував мерзенне почуття страху. Здавалося, його оточували чудернацькі монстри, котрих він боявся ще з дитинства, після ігор, в які грав у ігровому клубі.

Листя якось підозріло шелестіло. Природа видавала різкі звуки, на які б раніше він не звернув уваги. Але зараз! Він був чорт знає де, і не міг дізнатися адресу!

– Чекай, не нервуй, – безглуздо, але з тривогою.

Женя підскочив з крісла, на якому зручно вмостився, налаштовуючись дивитися футбольний матч. Але ось, бідося згубилася, треба терміново шукати.

Підійшов до ноутбука, який лежав на столі, відкрив, молячись, щоб у психолога не розрядився саме в цей момент телефон.

– Спартачок, чуєш? Я зараз знайду твоє місцеперебування, гаразд? – почав метушливо тицяти курсором на спеціальний додаток, для відстеження телефону, який вони встановили, жартуючи.

В той день вони як завжди проводили обід разом, за чашкою зеленого чаю і фініками, психолог зізнався, що зовсім не орієнтується в місцевості, і йому не допомагають навіть Google-Карти, тому він намагається всюди їздити на таксі. І нові місця також відвідувати в знайомій компанії.

Женя, почувши таке, не відпустив черговий жарт, розуміючи, що проблема серйозна, а запропонував встановити спеціальний додаток, для пошуку телефона, разом з власником, якщо той загубиться раптом.

Сміялися, казали, може знадобитися колись. Ось, тримайте, знадобився!

Ще декілька разів тицьнувши стрілочкою, обираючи потрібні функції, Женя побачив на екрані мапу Києва, і синю точку, яка зазначала геолокацію пропажі.

– Є! Спартачок, чуєш? – голосно, на емоціях, – Бачу твої координати! Нікуди не відходь і не панікуй, я скоро буду!

– Д-добре, чекаю, – Яновичу здалося, наче у Спартака затремтів голос від надлишку почуттів.

Скинувши дзвінок, він набрав номер Антона, який єдиний був з машиною, та добре почував себе за кермом. Молячись, він сподівався, що в оператора телефон не виставлений на беззвучний режим.

– Ало? – здивований, заспаний голос відповів на тому кінці слухавки.

– Тоха! Треба твоя допомога! – Женя вже вдягався, на ходу застрибуючи в кросівки та хапаючи ключі від квартири.

– Що сталося? – шурхіт по той бік каже про те, що товариш вже піднявся з ліжка і почав одягатися.

– Спартак щойно дзвонив, заблукав, дурник! Добре, що в мене був застосунок, щоб знайти його місцезнаходження. Ось, тепер лишилося забрати його! – актор вийшов з квартири, прихопивши з собою про всяк випадок ноутбук, зачинив двері за собою.

Перестрибуючи через дві сходинки, за хвилину опинився біля дверей під’їзду, відкриваючи їх зсередини. Антон пообіцяв, що приїде за 5 хвилин.

Женя сподівався, що той не нарветься на поліцію, через комендантську годину, що може завдати їм ще більше проблем, які зараз непотрібні.

Вирішив дарма не гаяти час, і подзвонити Спартаку, щоб заспокоїти, якщо той нервує.

Обрав інший номер, натиснув на кнопку виклику.

– Спартачку, чуєш? Я вже подзвонив Антону, він буде за 5 хвилин, і ми їдемо до тебе, – голос звучав вже спокійніше, наче намагався передати частину упевненості, що скоро все закінчиться.

– Чую! Дякую тобі! – тихий видих в слухавку.

– Як ти там опинився? Це ж за пів години пішки від твого дому, га? – йому треба було про щось говорити, аби не зійти з розуму, поки чекав Антона.

– Та я. . . Вирішив подихати свіжим повітрям, думав, що повернуся додому до комендантської години, а потім зрозумів, що заблукав, – в голосі відчувалися нотки розпачу і наче сорому.

– Т-ш, нічого, скоро ми приїдемо. Краще скажи, ти там один?

– Так. Але тут так моторошно, трясця! То листя шелестить надто гучно, то сова над головою закричить, або по траві щось пробігає швидко.

– Ох, бідося ти наша. Більше нікуди сам не підеш, добре? Або зі мною, або з Антоном чи Миколою, добре? Я від таких нервів посивію скоро, – Женя намагався трохи пожартувати, щоб знизити градус напруги.

– Добре, добре, без вас більше нікуди не піду, – наче клятву промовив психолог.

Янович побачив, як за 10 метрів різко зупиняється машина. Він впізнав авто оператора, тож кинув у трубку Спартаку, що Антон приїхав і вони вирушають по нього.

– Поговорити ще з тобою?

– Ні, не відволікай Антона від дороги краще, щоб ви швидше дісталися до мене, – відповів Суббота.

– Гаразд. Але прошу тебе, не рухайся з місця, щоб ми не шукали тебе ще пів години, домовилися? – просить актор.

– Угу, – і в телефоні все замовкло, вказуючи на те, що співрозмовник поклав слухавку.

Спартак стояв, опираючись на високе дерево, наче ховаючись від навколишнього світу. Льодяні руки сховав в кишенях пальто, сподіваючись хоч трохи зігріти холодні пальці.

Природа навкруги наче знущалася, і саме сьогодні вирішила порадувати психотерапевта різноманітністю звуків. Йому здавалося, що за ним стежать. Наче хтось пропалював в його спині дірки зіницями.

Тому він час від часу крутив головою на всі боки, озираючись. Але нічого не помічав. І це так дратувало! Трясця! Він же психолог! Має заспокоювати й лікувати психологічні вади людей!

А натомість стоїть зараз невідомо де, труситься як осінній листок на сильному вітру, і молиться, щоб його нічого не з’їло, поки сюди не приїде Янович з Антоном.

І, здається, виробляє в собі страх темноти, і різких звуків. Дідько! Доведеться декілька ночей спати тепер з увімкненою лампою!

Почув, що у нього над головою щось зашурхотіло. Схрестивши пальці, він сподівався лиш на те, що то не змія. Не хотілося б вмерти від якоїсь гидкої, слизької, пластуноподібної тварюки.

Він хотів підняти голову, і якщо вже на те пішло, гідно зустріти свою смерть, дивлячись їй прямо у вічі. Але не так сталося, як гадалося. Саме в цей момент йому в голову прилітає щось, від чого психолог просто сповзає вниз по стовбуру дерева.

– Дідько! Ну що за день!!!! – роздратовано, переполошивши всіх жителів цієї місцини.

Здавалося, йому в потилицю втрапила цеглина, так він перелякався. Руки тремтіли, і не хотіли слухатися власника, але він змусив ті піднятися до голови, перевіряючи наявність крові.

Ніц. Нічого не було. Проте, опустивши очі, він побачив звичайну шишку, якої раніше під ногами не було.

– Шишка?! – протягнувши тремтячу руку, він відкинув її трохи далі, і змусив ослаблі ноги підвестися, щоб відійти подалі від цього клятого дерева.

Покружлявши навколо своєї осі, він упевнився, що поруч немає ніякого дерева, зупинився, вже вирішивши так і чекати на допомогу.

Потер замерзлими пальцями шоки, ніс, щоб трохи зігрітися. Але це було марно, тож він сховав руки в кишені, і почав тупотіти на місці. Пам’ятав, що від переохолодження допомагає рух. Щиро сподівався, що товариші не запізняться і не знайдуть тут його вже мерзле, бездиханне тіло.

Щось він зовсім скотився до паніки. Намагався згадати хоч одну цитату стоїцизму щодо такої ситуації. Чи може він щось змінити тут і зараз? Ні. Отже, доведеться просто чекати. Навряд чи своєю панікою він допоможе собі.

Вдихнувши морозне повітря, він відкинув голову назад, розглядаючи темне небо, на якому виднілися мільйони зірочок і місяць, який наче володар, наглядав за своїми володіннями, спостерігаючи, щоб ні одне небесне світило не втекло.

По піщаній дорозі зашелестіли шини від автомобіля. Сподіваючись, що це по нього приїхали чоловіки, він глянув прямо. І з полегшенням видихнув, розуміючи, що правий.

Одерев’янілими ногами попрямував назустріч рятівникам. З боку пасажирського сидіння відкрилися двері, і до нього підлетів Женя, міцно притискаючи до себе.

– Спартак! Я так злякався! – видихнули йому десь в маківку.

Спартак відчув, як в носі закололо, очі почало пекти. Якого біса! Ну які сльози?! Шмигнувши носом як хлопчисько, він притулився до актора, дихаючи тому в шию. Вдихаючи такий рідний запах.

– Ходімо. Ти геть холодний, – торкнувшись руки психолога, актор потягнув того до теплого салону автомобіля, усаджуючи того на заднє сидіння. Трохи подумав, і обійшов авто з іншого боку, сідаючи поруч.

– Антон, зроби тепліше трохи, будь ласка, – попросив товариша, який вже тис на педаль газу, розвертаючи транспорт у зворотний бік.

– Добре, звичайно, – оператор хутко натиснув декілька кнопок, і в салоні стало помітно тепліше, – Куди вас везти? – поглянув на товаришів через дзеркало заднього вигляду.

Чоловіки переглянулися, наче намагалися вгадати думки один одного щодо цього питання.

– Відвези нас до Спартака, гаразд? – актор все ще дивився на психолога. Антон кивнув, повертаючи кермо ліворуч.

Женя, трохи нахилившись назад, взяв ковдру, яка завжди була в цій машині на випадок, якщо хтось засне під час переїзду в інше місто для запису подкасту.

До цього моменту вона не дуже мала попит. А ось зараз була доречна. Розправивши м’яку пряжу, Женя нахилився до Субботи, вкриваючи того поверх пальто, щоб швидше зігріти товариша, і не дати тому захворіти.

Спартак з вдячністю посміхнувся помічнику. Женя підсів трохи ближче, наче хотів передати від свого тіла частинку тепла. Психолог знесилено поклав тому голову на плече, тулячись холодним носом у високий комірець улюбленого гольфа Жені.

– Вибач, що змусив тебе нервувати, – пошепки, щоб ніхто не чув вини в голосі.

Женя лише просунув руку під ковдру, знайшов долоню психолога, і стиснув її, переплівши пальці. Повернув голову, шершавими губами притулився до холодного чола, цілуючи, і даючи часточку тепла своїх уст.