Мокрі цілунки

Літній вечір. Теплий вітер. Хмарна погода. Два чоловіка, що сидять навпроти один одного. Дві протилежні сторони столу. Одна біла скатертина, що встеляє дерев’яне покриття до самого долу. Візуально приємне, затишне кафе. Людей майже немає, багатьом погода здається не дуже сприятливою прогулянці.

В приміщенні тепло, та недостатньо, аби оголені кінцівки не відчувалися наче лід. Холодні, ледь тремтячі. Брюнет не полишав спроби зігріти їх, чи то розтираючи, чи то дмухаючи на них помірно теплим повітрям. Та всі його намагання були безрезультатними.

— Дурнику, не зігрієшся ти так. Який сенс з твого дмухання на долоні, якщо вони продовжують знаходитись у холоді? – Суббота відклав свій гаджет, у якому невпинно з кимось спілкувався і з цікавістю глянув на Євгенія. Склавши руки поперед себе, опираючись ліктями на стіл, він вклав голову на долоні.

— Ти ігнорував мої спроби зігрітися протягом 10 хвилин, а зараз повідомляєш мені, що це було неефективно? Дякую, Спартак. Але мої руки як і раніше лишаються холодними. 

— Я тобі зранку сказав, що куртку ти зарано вирішив не вдягати. Ослухався мене, а тепер сидиш зубками цокотиш? 

Євгеній винувато опустив погляд на скатертину, визнаючи цим жестом свій промах і невдале самочинство. Спартак, всміхнувшись кутиком губ, піднявся зі столу і наблизившись до змерзлого бідосі огорнув своїм пальто. Важка тканина одразу відчулась на плечах.

— Посунься. Жабеня. 

Женя, усвідомивши, що блондин вирішив вмоститись поруч нього, в ту ж мить посунувся, лиш згодом зрозумівши, що поступився тому тепленьким місцем. Та ця думка швидко розчинилась у вирі почуттів, коли молодший притулив того до себе, простягнувши праву руку між диванчиком і його спиною, притискаючи тим самим до себе, а лівою обгорнув спереду, закутуючи в пальто. Тілом приємно розлилось тепло, не тільки у фізичній кількості, а і скрізь душу. Одна лиш думка, що цей блакитноокий красень зараз сидить поруч нього і з турботою обіймає, гріла зсередини найкраще будь яких тканин. Спартак бережно схиляється головою до каштанових кучерів і вдихає їх аромат, блаженно прикривши очі. Затримує дихання. Повторивши цю послідовність дій не один раз, він лишає легкий поцілунок десь в області скроні притулившись щокою до м’якого волосся.

— Зігрівся? 

Янович вже майже повноцінно спав, допоки не почув відлуння голосу десь зверху. Розтуливши повіки, його погляд опинився направленим прямісінько у вітрину. Краплі дощу з шаленою швидкістю летіли прямо з хмар, вдаряючись об усе, що траплялося на їхньому шляху. Вітер вщух, тож дерева стояли непорушно, купаючись у прохолодній воді. Перехожі метушились з парасольками, шукаючи найближче укриття від непогоди. Хитро посміхнувшись, старший підійнявся зі здорованя і з блиском у очах глянув на нього.

— В мене є ідея. Вдягай пальто. – Женя поспіхом схопив свою куртку, що висіла на вішаку і чекав, доки той виконає його настанови. Та чи врятує пальто від того, що задумав кудрявий, він був непевний.

— Мене насторожує твоя імпульсивна ініціатива вдягнути верхній одяг. Ти явно задумав щось, і це щось явно мені недовподоби. – та насправді, крізь всю свою нелюбов до всього, що йде не за планом, він був слабкий перед цим блиском у очах. Він вірив йому. Женя не скривдить його, ні. Інакше це вже буде не його Женя. Не той, хто лащиться до його рук, аби той пропустив м’яке, кудряве волосся крізь пальці. Не той, хто вночі ховає свої вічно мерзлі ступні у теплих гомілках Спартака. Не готує тому вечерю, коли блондин втомлений лекціями приходить в їх спільну квартиру. Не той Женя. Тому він вірить йому. Довіряє. Ладен йти хоч з пов’язаними очима туди, куди той поведе його за руку. Він вдягає пальто і стає поруч Яновича, заглядаючи тому в очі.

— Кажи, що задумав? 

— Навіщо казати? Так не цікаво. – і він вибігає з кафе, стоячи на тротуарі під дощем. Сміється. Споглядає Спартака, що стоїть в дверях. Він злий. Злий, що той звершує вже не першу спробу захворіти. Злий, що грів того, а зараз він стоїть мокне під дощем. Але він виходить. Йде до нього. І плювати, що подумають зайві очі. Його хлопчик радіє. І це в пріоритеті. А наслідки вони потім усунуть разом. З покаранням чи мирним шляхом – про це історія завмовчує. Їхні пальці торкаються між собою, переплітаються. Він підіймає погляд, дивиться тому у вічі. Вдивляється, поглинаючи своєю безмежною блакитю. Посміхається. Промовляє, з ніжністю :

— Задоволений? – простягає руку під розстібнуту куртку, кладе руку на спину. Притуляє до себе так, щоб відчувались подихи один одного. Шукає відповідь на своє питання у карих очах. Знаходить. І цілує. Невагомо, цнотливо. Ледь торкаючи їхні вуста. Крізь волосся вода не затримується, безладно тече струмками по обличчю. Посмішка прикрашає обличчя чоловіків. За комір трапляються холодні краплі по відношенню до температури тіла. Чи то вже чиїсь наполегливі, вимогливі дотики? Такі ж холодні і хаотичні, як дощ. Поцілунки стають більш вимогливими, палкими. Вони сміються. Вони по-справжньому щасливі і вони радіють. Цінують кожну секунду, кожну мить, що не чекає. Вона незалежна, нещадна. Тому вони хапаються за неї, насолоджуються. Беруться за руки, міцно переплітаючи між собою пальці, і біжать. До біса мокрі, але кохані. Один одним. І цього вдосталь.