Досконалість досягається практикою [Переклад з AO3]

Оригінал роботи за посиланням: Practice Makes Perfect – platonic_boner – Merlin (TV) [Archive of Our Own]

Артур на диво спокійно ставиться до того, що Мерлін володіє магією. Насправді, на думку Мерліна, він трохи занадто спокійно до цього ставиться.

Таємниця була розкрита під час однієї поїздки до лісу (серйозно, Мерлін ненавидить ліси, його життя було б набагато кращим, якби їх не існувало), коли обвал каміння ледве не вбив Артура. Мерлін припустив би, що це іронічно, зважаючи на те, що падіння предметів, як правило, рятує Артура, але в той момент він взагалі не оцінив іронії. Він був занадто зайнятий тим, що відбивав валуни від крихкої голови принца, а потім став на коліна біля ніг Артура, благаючи про прощення та помилування.

— Я нікому не скажу, — відповів Артур, ніяково поплескуючи наляканого Мерліна по плечу. — Все гаразд, Мерліне, усе добре. Я тебе захищу, даю тобі слово, гаразд?

Мерлін, можливо, трохи заплакав і Артур нерішуче сказав йому, аби він не був ганчіркою, а потім відштовхнув, коли Мерлін спробував його обійняти.

Зараз, безумовно, добре знати, що в нього є довіра та захист Артура, навіть не зважаючи на те, що Артур знає про його магію. Мерлін почувається набагато менш самотнім. Іноді він дивиться на Артура та просто починає широко усміхатися, тому що Артур його прийняв, повністю, разом з магією. Це настільки добре, що ви могли б подумати, що Мерлін ніколи в житті не пошкодує про те, що розкрив свою магію принцу.

І ви помилялися б, тому що тепер Артур постійно змушує Мерліна тренуватися з ним.

*****

Артур починає витягати Мерліна до лісу на дедалі частіші «полювання». Щойно вони опиняються достатньо далеко від будь-якої цивілізації, Артур перестає удавати, що він полює на пухнастих тваринок та натомість починає полювати на Мерліна.

— Я думаю це нехороша ідея! — каже Мерлін вперше, ухиляючись від меча Артура.

— Слухай, Мерліне, не всі чаклуни будуть такими ж невмілими та мирними, як ти, — відповів Артур.

(Мерлін вирішує перекласти це як «оберігаючими та відданими» і сприйняти як комплімент).

— Тому, — продовжує Артур, — мені потрібно навчитися захищати себе від магії. Що я зможу зробити, тільки якщо ти будеш нападати на мене за допомогою магії. Тож починай.

— Ні! — Мерліну знову доводиться ухилитися від меча Артура. — В мене не дуже добре виходить її контролювати, гаразд? Я можу по-справжньому вам нашкодити. Перестань, я серйозно! — скрикує Мерлін, коли Артур знову замахується тим дурнуватим мечем.

Артур закочує очі та вкладає меча у піхви.

— Ти мені не нашкодиш, Мерліне. Я цілком здатний захистити себе від твоєї безтолковості.

Мерлін обурено пихкає та зауважує

— У такому разі, навіщо вам зі мною тренуватися?

— Мерлін, — каже тоді Артур. Він робить крок у простір Мерліна та кладе важкі руки йому на плечі. — На поки ми утримаємося від блискавок та вогняних куль, гаразд? Але, — Артур продовжує, ігноруючи гучний вигук Мерліна «На поки?», — я тобі довіряю. Ти мені не нашкодиш.

— Я не зроблю це навмисно, — заперечує Мерлін. — Але…

Артур рукою затуляє йому рота.

— І, — продовжує він, — я не заподію шкоди тобі. Ні випадково, ні задля розваги, ні тому що ти ненавмисно вдарив по мені вогняною кулею. Я буду обережним.

— Це я знаю.

— От і добре, — каже Артур так, наче очевидно, що з усім, що не так у його жахливому плані, вони розібралися. — Починай, з’ясуймо як мені протистояти твоїм вибуховим прийомам.

Вони з’ясовують, що Артур може ховатися за твердими предметами, намагатися відволікти чаклуна (переважно мечем) або ж похитнути його зосередженість («Не можу повірити, що ти повівся на трюк з “Позаду!”, Мерліне, ти справді такий дурний?»).

Коли Артур зрештою переконує Мерліна почати кидати вогняні кулі, Мерлін перед цим витрачає годину на те, аби зачарувати щит та обладунки Артура. Коли він закінчує, обидві речі можуть відбивати вогонь. Та Мерлін усе ще наполягає та тому, аби Артур навчився розпізнавати створення заклинання та міг ухилятися, а не блокувати їх, якщо немає крайньої потреби. Незабаром Артуру вдається «вбити» Мерліна кожного разу, підносячи меч до його горла, водночас не ризикуючи отримати серйозні травми.

*****

— Що далі? — спитав Артур, коли він уже достатньо добре навчився відбивати всі відомі Мерліну заклинання для атаки.

Мерлін пригадує, як він був знерухомлений за допомогою магії, та вивчає це заклинання, аби використати на Артурі. Він очікує, що Артур не матиме великого бажання займатися подібним, все ж є різниця між тим, аби нападати на Артура, але залишати йому можливість захищатися, та тим, аби позбавити його будь-якої влади над ситуацією та лишити повністю на милість Мерліна. Проте Артур лише киває і рухом дає Мерліну сигнал починати.

П’ятнадцять хвилин Мерлін сидить та спостерігає за абсолютною нерухомим Артуром, перш ніж зняти заклинання в районі його обличчя, даючи йому можливість говорити.

— Ви взагалі хоч намагаєтеся? — питає Мерлін.

— Звичайно, я намагаюся, але це неможливо! — скаржиться Артур.

Мерлін постукує собі по підборіддю.

— Можливо, вам потрібна хороша мотивація. Я міг би обмазати вас медом та поставити над мурашником, — пропонує він.

Артур зіщулює очі. Мерліну здається, що смикнувся палець. Він продовжує.

— Я міг би заплести ваше волосся, як у дівчат, та вплести в нього квіти. Я міг би з’їсти всі солодощі, які ви взяли сюди, по одній штуці, поки ви будете на це дивитися!

— Я можу посадити тебе у підземелля! — погрожує Артур.

— Не під заклинанням, — самовдоволено усміхається Мерлін.

Він майже впевнений, що в цей момент Артур виривається з-під заклинання просто заради задоволення штовхнути Мерліна обличчям у багнюку.

*****

Наступного разу, коли Мерлін рятує життя Артура, Артур це справді помічає. Він лише коротко киває Мерліну, оскільки навколо багато людей, серед яких лицарі, охоронці та батько Артура. Проте коли вони опиняються наодинці — по-справжньому, абсолютно наодинці, у безпеці за замкненими дверима Артурових покоїв — Артур одразу ж звертається до Мерліна.

— Скільки разів я завдячую тобі своїм життям?

— Я перестав рахувати, — визнає Мерлін.

Він мовчки знімає з Артура обладунки, готує принца до сну. Артур хапає його, поки той не встиг піти.

— Я знаю тебе, — каже він. — І я знаю, що ти робиш це не заради подяки, хвали або винагороди, але, Мерліне, дякую. Ти найсміливіший та найсамовідданіший з усіх, кого я знаю, і коли я стану королем, ти отримаєш будь-яку нагороду, яку захочеш. Та поки я принц — усе що в моїй владі дати тобі.

Мерлін не може втриматися.

Він обіймає Артура, зариваючись обличчям у його широкі плечі та міцно обхоплюючи свого принца. Нерішучі руки піднімаються та обхоплюють Мерліна, коли він шепоче на вухо Артуру:

— Все що я прошу — це аби ви залишалися живими.

*****

Після того, як Мерлін розповідає Артуру про всі випадки, коли його було зачаровано, Артур вирішує, що він має навчитися протистояти й цьому.

— Я не впевнений, що це взагалі можливо, — каже Мерлін.

— Що ж, це стане можливим, — наполягає Артур. — Я з тролем одружуватися не збираюся.

Тож Мерлін готує любовні зілля, з дією яких Артур боротиметься. За наполяганням Артура, Мерлін готує зілля так, щоб Артур закохувався в нього («Як ще ми їх перевіримо, Мерліне? Я не буду гратися із серцем якоїсь невинної дівчини тимчасово закохавшись у неї»).

Вони відправляються на довге полювання. Дія кожного зілля триватиме добу, тож щойно вони отаборяться в дуже віддаленому місці, Артур випиватиме по одному зіллю кожного ранку та весь день намагатиметься боротися з його дією, поки Мерлін даватиме Артуру можливість вільно обдаровувати його своєю увагою.

— Але, — каже Артур, — якщо від чогось тобі стане некомфортно чи щось тебе налякає, якщо я спробую… спробую проявити небажану увагу, Мерліне — просто вируби мене, поки воно не мине.

Мерлін погоджується, вони потискають руки та Артур випиває вміст першого невеличкого флакона.

— Це жахлива ідея, — пробурмотів Мерлін.

*****

Вперше, Артур під дією зілля дуже приставучий.

Щойно він оговтується від початкового шоку від зілля, Артур притягує Мерліна до себе.

— Мерлін, — щасливо каже Артур, закопуючись носом у волосся Мерліна прямо за вухом та глибоко вдихаючи.

— Артур, — звизгує Мерлін. Він думає, що, можливо, дуже скоро пошкодує про все, на що погодився. Якщо Артур вже такий… закоханий… яким він буде через кілька годин? Сьогодні ввечері? Вночі?

Але протягом наступних декількох годин Артур просто обіймається. Його руки обхоплюють Мерліна навколо талії та плечей, він достойно лишає їх на талії або вище і скаржиться щоразу, як Мерлін піднімає голову від його голови. Коли Мерлін жаліється, що йому незручно та що його зад уже болить від сидіння на твердій землі, Артур затягує його собі на коліна. Він гладить Мерліна по волоссю майже цілу годину.

Щойно Мерлін розуміє, що Артур не збирається на нього кидатися, він розслабляється в його обіймах. Мерлін ніколи цього не визнає (не те щоб у нього колись буде, перед ким це визнавати, бо Артур ніколи не дозволить це обговорювати), але це дуже приємно. Він вмощується трохи ближче до грудей Артура та дозволяє собі насолоджуватися погладжуванням.

Зрештою шлунок Мерліна починає бурчати, тож він наполягає на тому, аби Артур дозволив йому приготувати їжу. Артур зразу ж заперечує і відпускає Мерліна лише за умови, що він насправді не має його відпускати. Коли Артур його обіймає, приготування рагу йде набагато повільніше. Мерлін намагається утримувати ніж подалі від рук Артура, нарізаючи м’ясо, яке не зачарований Артур вполював раніше, та Артура — від гарячого горщика та вогню. Це дратує, проте стояти в обіймах Артура та відкинутися йому на груди, помішуючи кипляче рагу, виявляється на диво приємно.

Мерліну вдається переконати Артура відпустити руку на той час, аби самостійно зачерпнути та покласти рагу до рота й Мерліну не довелося б його годувати.

Коли сонце починає сідає, Артур питає:

— Ми вже можемо піти спати?

Артур не дозволяє Мерліну взяти окрему підстилку для сну, натомість він зариває Мерліна в обіймах та накриває їх обох своїми покривалами.

— Тобі зручно? — турботливо питає Артур.

—… Все нормально, — каже Мерлін і вони засинають притиснувшись одне до одного, дихаючи одним повітрям та торкаючись носом до носа.

*****

Як і очікувалося, коли Артур прокинувся, дія заклинання вже закінчилася. Мерлін, який, можливо, не спав уже декілька хвилин, а можливо — годину, і насолоджувався цими останніми тактильними проявами прихильності, очікує, що зараз його грубо відштовхнуть. Але вочевидь Артур усе ще сонний та розморений, тому що він дивиться на Мерліна — чиє обличчя знаходиться на відстані лічених сантиметрів — та каже:

— Я так розумію, в мене не вийшло.

— Не особливо, — Мерлін також не може приховати усмішки.

— Я… гідно з тобою поводився? — Артур уточнює.

— Дуже, — запевняє Мерлін. — Я наче був вашою улюбленою м’якою іграшкою.

На превелику радість Мерліна, Артур червоніє.

— Я впевнений, ти добре впорався з роллю неживого предмета, — каже він.

— Чудово, — погоджується Мерлін.

Артур нахмурюється.

— Спробуємо ще раз?

Мерлін протягує йому маленький шкіряний мішечок, у якому лежать флакони всіх форм та розмірів, кожний наповнений рідиною різного кольору. Артур без жодних вагань обирає маленький зелений. Артур жахливий.

Артур випиває вміст другого флакона одним ковтком та повільно кліпає очима декілька разів.

— Отже? — питає Мерлін.

— Отже… — протягує Артур. У його погляді читається бажання. Він робить великий крок у простір Мерліна. Мерлін швидко відступає.

Артур знову наближається, поки Мерлін не впирається спиною в дерево та Артур опиняється на відстані лічених сантиметрів. Його руки по обидва боки від Мерліна не дають відступити.

— Що ж, ти сьогодні напролом, — нервово каже Мерлін.

— Справді? — питає Артур. Він нахиляється так, аби їхні носи майже торкалися і Мерлін відчуває, як рухаються губи Артура, формуючи слова.

— Та-ак, — каже Мерлін, але слово перетворюється на писк, коли руки Артура починають досліджувати. Нижче пояса Мерліна. Якщо ви розумієте що Мерлін має на увазі.

Коли Артур починає покусувати його вухо, Мерлін вирішує, що з нього досить.

Його очі зблискують золотом і Артур непритомний падає на спину.

Мерлін випрямляє штани, витирає вухо та дає собі обіцянку, яку він точно не стримає, не думати про цей досвід пізно вночі, коли він один та йому нудно.

*****

Спочатку здається, що третє зілля має значно менший вплив на Артура. Він поводиться майже нормально: хвалить їжу, яку Мерлін готує і лише сяє зсередини трохи сильніше, ніж зазвичай, коли Мерлін йому усміхається. Він навіть трохи штовхає Мерліна та радісно сміється, коли Мерлін штовхає у відповідь.

А потім Мерлін йде зібрати більше дров, наказуючи Артуру залишатися на місці. (Мерлін не настільки впевнений у зачарованому Артурі, щоб дозволити йому блукати лісом).

Коли Мерлін повертається з дровами, Артур сидить на землі, виглядаючи абсолютно спустошеним, з — це що справді доріжки від сліз в нього на щоках?

Артур схоплюється на ноги, щойно бачить Мерліна.

— Моє кохання! Ти повернувся!

Мерлін встигає лише кинути дрова на землю перш ніж його обхоплюють відчайдушні міцні обійми. Артур притискає їхні обличчя одне до одного та шепоче:

— Я так за тобою скучив.

Мерлін ніяково погладжує Артура по спині.

— Я за тобою теж? — відповідає він.

Артур нарешті відпускає Мерліна, тож він підбирає дрова та починає облаштовувати місце їхнього табору.

Потреба Артура в увазі Мерліна знову посилюється, коли Мерлін готує вечерю. Він зосереджений на нарізанні овочів та зовсім не зважає на пихату історію Артура про турнір, у якому він переміг, аж поки не помічає, що Артур перестав базікати й не сказав ні слова вже декілька хвилин.

— Артуре? — питає Мерлін.

— Я тобі набридаю, Мерліне? — Артур неодноразово ставив Мерліну це питання із сарказмом. Однак, цього разу, все зовсім інакше. Цього разу, голос Артура прозвучав неймовірно сумно. Розбито навіть. Він дивиться на Мерліна величезними, повними болю очима.

— Ні, звичайно ні! — каже Мерлін. Дуже непереконливо, тому що найжахливіша частина роботи Мерліна — це слухати дурні історії Артура. Артур здається ще більш ображеним. — Мені подобається слухати все, що ти мені розповідаєш, Артуре, — знову намагається Мерлін.

Артур трохи роздумує над цим, а потім знову починає надзвичайно сяяти.

— Отже потім, — продовжує він, — я бився з лицарем із Мерсії…

Мерлін до кінця не усвідомлює, наскільки далеко заходить нещодавно розвинена (гаразд, нещодавно посилена) потреба Артура в увазі, аж поки не настає ніч. У темряві Артур не бачить Мерліна й не може зрозуміти чи той звертає на нього хоч якусь увагу. Коли Мерлін намагається заснути, Артур шепоче:

— Мерліне?

— Так?

— Ти ще там?

—… Так.

— Залишайся там, добре?

— Добре.

Артур повторює цю розмову кожні 5 хвилин протягом приблизно півгодини. Тож наступного разу, коли Артур питає, Мерлін обіймає його, обхоплюючи Артура рукою навколо плечей та притискаючи до грудей.

— Я тут, я нікуди не йду, — обіцяє Мерлін. Він цілує Артура в скроню. — Тепер засинай.

*****

Четверте зілля змушує Артура закохатися в першу живу істоту, яку він побачить. Цією істотою виявляється дерево, тож Мерліну доводиться знову відправити його у відключку, поки він не загнав занози в дуже незручні місця.

Під дією п’ятого зілля, Артур відмовляється залишати на собі штани довше, ніж на 5 хвилин. Він не те щоб робить щось. Схоже, йому просто здається, що сам вигляд його члена мав би спокусити Мерліна. Він занадто спантеличений, аби образитися, коли Мерлін виявився не враженим.

Шосте зілля змушує Артура залицятися до Мерліна, даруючи йому подарунки. Оскільки вони в лісі, подарунками стають стиглі ягоди (ними він намагається з рук нагодувати Мерліна) та тварини, яких принц впольовує на їжу. Він також дарує Мерліну свій червоний плащ, який Мерлін нізащо не повертає назад, дуже дякую.

Нарешті, кілька годин по тому, як Артур випив сьоме зілля, Артур називає Мерліна жахливим недоумком, а потім осяюється та каже:

— Я це зробив!

— Вітаю, — кисло каже Мерлін. — Не обов’язково було так грубо про це сповіщати.

Того вечора вони виїжджають назад до Камелота. Мерлін лише в певній мірі радий, що Артур повернувся в норму. Він сумував за його звичайною особистістю, але він також буде сумувати за певними моментами цього експерименту. Обійми, компліменти, неприхована прихильність… Це був дуже приємний досвід, проте Мерлін знає, що без зілля Артур ніколи б так до нього не ставився.

*****

Наступні декілька тижнів після повернення до Камелоту Мерлін нічого не розуміє.

Іноді він помічає, що Артур дивиться на нього поглядом, який Мерлін впізнає з дії першого, третього та шостого зілля, наче Мерлін — це найважливіше та найцінніше, що в нього є. Мерлін завжди червоніє та швидко відводить очі, а коли він знову повертає погляд на Артура, цей вираз уже зникає з його обличчя і Артур наказує Мерліну виконати якусь чорну роботу.

Що лякає більше, час від часу, щось у погляді Артура нагадує Мерліну про недовгий час, який Артур пробув під дією другого заклинання, перед тим, як Мерлін вирішив, що принц був занадто наполегливим та нокаутував його. У такі моменти Мерлін зазвичай залишає товариство Артура якнайшвидше, тому що Мерлін зовсім не впевнений що робити з бажанням у поглядах, які спрямовані на нього.

Мерлін розглядає імовірність, що це якийсь затяжний ефект від зілля, проте в жодній із книг Ґаюса не згадується, що це можливо. Також, він жодного разу не помічав, аби Артур намагався зняти штани в непідходящі моменти чи зайнятися коханням з деревом, тож усі докази вказують на те, що ефект від зілля вже пройшов, як і очікувалося.

Отже, очевидно, що це просто плід уяви Мерліна, принесений його пустими мріями, і він має ігнорувати це, поки воно не мине. Правильно?

Принаймні так вважає Мерлін, поки Артур його не цілує.

Після першої неймовірної миті, коли Мерлін з ентузіазмом відповідає на поцілунок, він відсторонюється.

— Але ж, — не вірячи, запинається Мерлін. — Зілля не лишилося! Що ти робиш?

Артур усміхається та обіймає Мерліна за талію, притягуючи його ближче. Схоже, що реакція Мерліна видається йому кумедною.

— Аби ти мені подобався, не потрібне зілля, Мерліне.

Мозок Мерліна відмовляється працювати, тож він вдивляється в обличчя Артура — яке знаходиться дуже близько — довгий час.

— Е… Можливо, мені все ж варто приготувати антидот? Просто про всяк випадок?

— Ти, здається, забув, що тепер я можу протистояти любовним зіллям, — нагадує Артур. В його очах блищить щастя. — Я поцілував тебе, бо щиро вважаю, що ти чарівно дивакуватий, кумедно незграбний і безглуздо розумний, і ти мені подобаєшся, і я хотів би поцілувати тебе ще раз, якщо ти не заперечуєш?

— Е-е… — відповідає Мерлін, що не є запереченням. Мерлін, можливо, й був шокований та спантеличений та не мав слів описати те, що відчуває, проте він точно не заперечував.

Артур знову нахиляється до нього та Мерлін дуже чітко дає зрозуміти, що він не заперечує.