1 частина–Спогади

Повіяв холодний вітер і по спині пробіг табун мурашок. На вулиці вже давно була осінь, погода ставала все холоднішою та холоднішою, хотілося десь сховатися в теплому місці та поспати. На жаль, холодна, мокра земля та відсутність одягу на тілі робили лише гірше. По-хорошому треба було встати, зібрати свої старі лахміття, якими “матінка” називала одягом, і одягти. Але все тіло боліло і нило від легкого руху, так що встати й одягнутися в мене ніяк не виходить.

Ні. Потрібно встати та піти “додому”, докопатися до суті. Мені хочеться подивитися в очі цієї жінки і дізнатися, через що вона так зі мною вчинила? Невже я так мало терпіла? Невже я заслуговую на це? Може, якби вона так не вчинила, нас би всіх убили? Може у неї все ж таки буде якесь пояснення її вчинку, щоб мені було просто трохи легше? Але для цього мені потрібно пересилити себе і цей біль.

Тяжко зітхнувши, я спробувала встати й сісти, але ця спроба з тріском провалилася. Низ віддав сильним болем і тремтінням, через що я завалилася назад на спину. Друга спроба була вдалішою. Зітхнувши та стиснувши до скрипу зуби, мені все ж таки вийшло трохи подолати біль і встати. Не сказати, що рівно, ноги весь час підкошувалися, але треба це перетерпіти і тоді все буде добре, адже так?

На очі знову почали навертатися сльози, хоча здавалося ніби, за кілька годин безперервного ридання, вони мали закінчитися. Чорне, брудне, злегка хвилясте волосся лізло в очі, що не прикрашало всієї цієї ситуації. Хотілося знову впасти та плакати. Не від болю, що з кожним новим піднятим клаптем обірваного одягу ставала все сильніша, не від болю внизу, де давним-давно висохла кров через цих виродків, немає. Хотілося плакати від відчуття зради, страху, паніки, жаху та ненависті. Ненависті на цих клятих мужиків, які вирішили скористатися дев’ятирічною дівчинкою. Ненависті на цих безглуздих і безсердечних людей. Ненависті на, хоч і не рідну, матір, яка віддала її їм у руки та зникла з братом на руках; ненависті на своє слабке тіло, через що я не змогла втекти чи відбитися.

Мені було огидно. Дуже огидно від своєї слабкості, від свого забрудненого тіла. Воно було далеко не таке огидне, як після цього. Хотілося скоріше впасти у воду та змити все с себе. Увесь цей запах, слини, поту та інших рідин цих монстрів, нелюдів, демонів. Навіть демони так не чинили, мабуть.

Прокручуючи кожну думку, ніби намагаючись розплутати клубок ниток, я все ж таки змогла підняти та надіти брудний одяг. Намагаючись витерти сліди від сліз, обличчя стало брудним від рук, покритих брудом і глибокими подряпинами. Подивившись на своє зап’ястя, мені захотілося відрубати їх. Відрубати та забути, що саме ці чоловіки на цих частинах тіла поставили синці своїми руками. Хотілося повністю здерти шкіру, лише на мить згадуючи, що до мене торкалися вони. Але не зараз. Мені потрібно знайти хоча б на одне запитання відповідь. Мені потрібно почути пояснення від матері, щоб просто далі жити.

Скрипучі й серцем, й зубами, я все ж таки змогла потихеньку, непомітно дійти до будинку. Обережно перебираючи ногами, я не помітила, як прискорилася. Мені здавалося, що ніби я зараз увійду в будинок і цей кошмар припинитися, Бінхе буде спокійно засипати поряд з мамою, адже він так сильно боїться темряви, а матінка буде тихо наспівувати якусь мелодію. Але я знаю, що це не сон, відчуваю це всім тілом. Біль надто реальна, щоб бути сном. Єдине, на що я можу сподіватися, так це те, що зараз вийде мама, побачить мене, підійде, обійме і пояснить. Можна і без обіймів просто звичайного пояснення буде достатньо, справді.

І це справді сталося. Мати вийшла на вулицю і її погляд, блукаючи по окрузі, зупинився на мені. Посмішка змінилася хвилюванням та занепокоєнням. Невже вона все-таки думає про мене? Невже все ж таки турбується? Може це була величезна помилка? Поки думки пролітали в моїй голові, жінка тихо зачинила старі двері до будинку і поспішила підбігти до мене. Вона стала з занепокоєнням витирати мені щоки та очі шматком тканини. Я навіть не помітила, як із моїх очей потекли сльози.

–Ну-ну, Сая, не плач–почала вона мене заспокоювати. Я вже була готова їй пробачити всі гріхи і провини, навіть таку велику помилку, тільки заради цього теплого тону. Але наступні слова опустили мене з небес на землю.–Не можна, щоб Бінхе побачив тебе в такому стані і засмутився. Він же так сильно переживатиме! А що, коли він злякається?

Ах. Так ось що за хвилювання ти відчуваєш. Ти не хвилюєшся за мене, ти хвилюєшся за нього. За того, хто ніколи не перестане балуватися, чинити так, як заманеться, постійно плакати та скаржитися. Вся любов і теплота буде звернена тільки до нього, так? Але чим я гірший? Я завжди намагалася тобі допомогти: брала велику частину роботи на себе, стежила за братом, намагалася заробити більше, допомагала по дому і ще багато чого. Невже я не заслуговую на хоча б краплю поваги чи розуміння? Чому? Чому кожен раз, коли щось трапляється ти хвилюєшся тільки за нього? Невже я гірша? Невже він краще?

Я не змогла нічого сказати, у горлі ніби ком застряг. Сльози потекли з новою силою, як тільки мене мама направила до річки, щоб я вмилася. Більше мені зовсім не хотілося почути виправдання чи пояснення цієї жінки. Мені просто хотілося плакати, як робив це брат кожен день. Ридати до тих пір, поки не зомлію, до тих пір поки не помру. Мені так гидко. Мені так погано. Мені так…

Всі думки, що залишилися, як рукою зняло, як тільки я поринула з головою в холодну воду. Така температура води моєму організму не повинна бути страшною, щодня в такій молюся. У вухах вода, очі щільно закриті, а тіло слабшає. Може час здаватися? Можливо, простіше померти? Може в наступному житті мені пощастить трохи більше і я відчую, що таке батьківська любов? Хах, занадто багато вдачі буде потрібно, якої в мене й так немає. Ні. Мені не можна так просто опускати руки, або ж мої муки нічого не варті. Мені просто потрібно трохи почекати і все пройде, так? А далі все буде інакше… Адже так?

Я різко проснулась в холодному поту. Швидко сівши, рука сама потягнулася до місцю болі–серцю. Тяжке дихання та тремтіння усім тілом показувало, що я все ж таке жива, а то був просто сон про минуле. Серце заболіло з новою силою, із-за цього моє тіло стиснулося, ніби це могло допомогти зменшити біль.