Вступ

Амелії сьогодні не спалося. Вона не могла повірити, що вже завтра піде в нову кляту школу. Час так швидко йшов, що вона плуталась у датах і не могла зрозуміти, сьогодні перше квітня чи досі тридцяте березня?
Почалося все з того, що її батьки декілька місяців тому загинули в автокатастрофі. Як вона про це дізналась? Все просто. Про це розказали у новинах. Спочатку вона не могла повірити, що вже все. Кінець. Їх вже немає в живих. Ніхто не прийде з роботи додому, ніхто не обійме, ніхто вже не поговорить на різні теми, ніхто не підтримає. Цих людей вже нема…

В день їхніх похорон її ніби зламали. Зламали, знищили, та не залишили нічого від тієї життєрадісної дівчини. Чомусь коли їх похоронили, вона не відчувала нічого. Сліз не було, як і емоцій. Все для неї в одну мить втратило сенс..
Але в той же день, коли вона прибула додому, її ніби пересмикнуло. Як кажуть ” Спочатку в депресії йде стадія заперечення”? Амелія хотіла знищити абсолютно все. Від гніву на світ за те, що життя з нею, а точніше з її батьками, так вчинило, вона починала діставати всі релігійні речі, що були у квартирі та з силою кидати їх об підлогу. Оскільки вони були доволі крихкими то моментально нищились, залишаючи за собою лиш уламки розбитого скла. Шум у її вухах натомість починав наростати, а адреналін в крові з кожною хвилиною такої терапії починав поволі відходити.

Пізніше, через наслідки кровотечії від уламків, бувши перев’язаною бинтом, який вона знайшла в аптечці , їй ставало страшно розуміючи, що вона втратила самоконтроль. Діями тоді керували емоції, що для неї було трохи дивним. Амелія рідко піддавалася емоціям,тому зазвичай в необачні ситуації, вона залишалась зі свідомою головою. Її мати, Аделіна Айві, була неймовірно рада цьому факту. Вона завжди говорила, що це дуже корисна риса характеру і в якийсь момент допоможе в житті. Сама Аделіна працювала в школі вчителем алгебри й любила свою роботу, але іноді бували моменти, коли через учнів їй по-справжньому хотілось звільнитись.

Згадувавши свою матір, її думки поступово перейшли до єдиної людини, що судячи з новин, була причиною аварії.
В голові дівчини була про нього лиш одна думка – жага до помсти. Але ця думка та бажання було таке безсильне, що хотілось плакати від своєї безпорадності. Що вона, дівчина тринадцяти років, могла зробити?
Натомість цього нелюда, який був винним в смерті її батьків, через свій п’яний стан, суд відправив в темницю на 8 років! Амелія була дуже обурена. (Чому йому дали всього-на-всього 8 років, а не довічне ув’язнення?! – від несправедливості їй хотілось закричати це тим людям, що встановлювали закон).

В той день та й на наступний їй
ніхто не подзвонив. І від цього ставало ще більш гірко. Було таке відчуття, що всім, абсолютно всім було байдуже на неї, на її почуття. Амелія знала, що навіть якби їй в той день подзвонили вона, скоріше за все, їх всіх відправила б в одне місце. Але вона хоча б знала, що їм, її друзям та знайомим не було на неї однаково.
Просидівши в замкненій квартирі десь два дні, їй стало не вистачати їжі. У неї звісно були гроші, але їх було не так вже й багато. Всього двісті грн. Та й навіть якби було більше, вона б нізащо не вийшла з квартири. Страх того, що її заберуть в дит. будинок дав про себе знати. В холодильнику залишалися лише сир, ковбаса, огірки, суп та сметана, яка через день перестане бути свіжою. Її темно-блакитні очі дивились на все це з призмою надії. Надії на те, що все-таки цього вистачить на трохи довший час.
Увійшовши у свою кімнату й сівши на ліжко, вона відкрила телефон та побачила на заставці фото киці ,яку дуже хотіла, але батьки не погоджувались на те, щоб в них вдома була тваринка. (Може так і краще – сумно подумала вона – якби зараз вона була у мене, я не знаю, щоб робила…)
Та якби мовити не довго музика грала. Сусіди були занепокоєні коли дізналися, що вона досі тут живе. Хто їм заважав жити?! Хто їх за язик тягнув, коли вони дзвонили у соціальну службу?! – подумала вона з гнівом.

В той же день, не знаючи, що заподіяли її сусіди, вона була на кухні й спокійно їла суп, що поки не скис. Але тут у двері її квартири хтось постукав. Вона напружилася. Амелія старалася всі ці 4 дні не викривати те, що тут хтось живе, і от до неї вже хтось стукає у квартиру.
Про всяк випадок вставши зі стільчика, на якому сиділа, вона тихенько, стараючись не чути власних кроків, побігла у свою кімнату, де зберігала рюкзак на випадок втечі.
Амелія жила на другому поверсі й тому думала, що серйозних пошкоджень не буде, якщо вона зістрибне зі свого балкону. Тим паче на той момент її рани, а точніше подряпини, вже загоїлися. Але тепер, коли треба було це зробити, дівчина починала дуже вагатися.
Тим часом з вхідних дверей все більш і більш був чутний стук. “Була не була” – з цією думкою, Амелія, вдягнувши собі на плечі рюкзак, випригнула зі свого балкону. Це було, що правда, невдалою спробою….

Коли вона спригнула, в разі невдалого падіння вона підвернула ногу. Це було дуже боляче… Вона відчула сильне оніміння, яке ніяк не переставало проходити. Натомість люди, що були на вулиці або просто проходили повз, або йшли геть з місця її падіння.

Та на щастя знайшлися ті, яким було не байдуже на ситуацію що сталася і тому вже скоро вони викликали швидку допомогу.
Цими людьми виявились молода жінка, якій, схоже, було не більше 30 років і хлопець, який стояв біля неї та кликав на допомогу. На вигляд йому не більше чотирнадцяти-тринадцяти років.
Зараз, згадуючи це, у неї мимоволі пролетіла думка про те, що, схоже, він її одноліток. Поліція, яка приїхала від дзвінка її ” любих” сусідів була шокована її вчинком, тому вони розгубилися ,не знаючи що робити.
В цей час жінка, яка подзвонила у швидку, підійшла до неї й почала сипати питаннями на кшталт«Де тобі болить?» , «Ти зможеш встати?» , «Чому ти це зробила?» Але водночас заспокоювати такими словами, як «Все буде добре»,« Не хвилюйся. Скоро приїде швидка допомога» Та ,чесно кажучи, Амелії на той момент було абсолютно байдуже на ці слова через те, що вона думала тільки про свій біль, який ніяк не проходив. ” Дідько, і навіщо я це зробила? – з долею досади тоді думала вона – а що, якщо у мене щось серйозне?! – Від цієї думки пробігалися мурашки по шкірі – Я така дурепа…” вона так і продовжувала тоді витати у своїх думках, але неочікувано для неї, хтось обережно підняв її на руки.

Пізніше виявилось, що це приїхала швидка допомога. Чесно кажучи лікарі були вражені її вчинком, напевне, що вони рідко зустрічали такі випадки.
Амелія лежала в лікарні чотири-п’ять неділь здебільшого через те, що лікарі хвилювались за її психічне здоров’я.
До неї в палату один раз приходила поліція. Вони запитували щось типу «Яке ваше ім’я та фамілія, міс?», «У вас є живі родичі?» і т.п. На друге питання я, Амелія, вагалась тоді відповісти, бо чесно кажучи, краще б у мене більше не було живих родичів. При згадці своєї тітки мене починало тіпати. Її звали Лариса. Я не пам’ятаю скільки їй років, ніколи не цікавилась. Вона була дуже імпульсивна – це була одна з причин чому я так сильно її не любила. Тільки вона випивала алкоголь, починалося справжнє шоу. Я і досі чітко пам’ятаю, як ми з батьками, коли мені було вісім років, їхали до неї в гості, щоб відсвяткувати мій день народження. Від того дня я більше ніколи не приїжджала до своєї тітки. Батьки, що були сп’янілими, не пам’ятали про те, що вона говорила й виробляла, тому ніколи не розуміли чому я не хочу її навідувати. І от тепер так склалось, що мені доводилось і доводиться брехати про те, що у мене померли всі родичі. Як я до такого життя докотилась? Чи, точніше, це життя посміялось наді мною?
Безліч разів за ті тижні Амелія відвідувала психотерапевта. Психологиня, знаючи, що з нею трапилось ,намагалась хоч щось дізнатись, помогти їй, але дівчина, при всіх її спробах, нічого про свій стан так і не сказала.

Після виписки Амелію відправили в дит. будинок і, чесно кажучи, справи там йшли не краще. Дівчині здавалось, що діти спеціально її уникали, бо кожного разу, коли вона намагалась поговорити з кимось на неї дивились, як на ненормальну або з жалістю в очах. Причину такої поведінки вона точно не знала, але могла здогадуватись, що хтось з цих дітей якимось чином дізнався про те, що з нею трапилось. Через це з нею нейтрально говорити могли лише три людини, до яких вона зверталась тільки у крайньому випадку.

Зараз, складаючи свої речі до школи, Амелію не покидало почуття самотності, що рідко проявлялося в душі. Вона сама по собі була амбівертом, тому такий розклад справ, що зараз в неї був, її цілком влаштовував. Але завжди можуть бути моменти, коли хочеш з кимось поговорити, поділитися емоціями. Зараз, не зважаючи на це відчуття, лігши у своє ліжко, вона відчула як її тягне у сон. Заснувши, Амелія й не здогадувалась, що за день її чекає.

***

В цей час у дім молодої жінки подзвонив невідомий номер..