Зламаний

«Боляче»

Відмінний початок історії чи не так мої юні читачі? Вам не обов’язково знати хто я і що я, візьміть краще чашечку ромашкового чаю, бо це єдине, що подарує вам приємні емоції серед жменьки закривавленого скла. І кому як не бідному хлопчику чиє волосся кольору сонця, прямо зараз дивитися на свої руки з яких повільно, але вірно капали краплі червоної рідини. Новина про смерть якогось пірата з команди Біловуса здавалася не повинна була відобразитися на ньому таким чином, якби не спогади минулого, які пробили з величезною силою його серце і розум. Пекельний біль усередині розгорівся з неймовірною швидкістю, а відчайдушний крик пролунав тоді на всю кімнату, змушуючи всіх підбігти до молодика з турбуючими питаннями «Що трапилося?!»

Той момент досі не залишав його відбиваючись луною у вухах, а з очей текли дрібні намистини з води. Побачивши себе в дзеркалі, він мав помітити дорослого революціонера, чиї прагнення та мрії були готові підкорювати цей світ. Але на місце цього лише заплакане слабке дитя від чого гола рука миттєво вдарила по зображенню перед собою. І ось тепер упавши на коліна, розпач покривало його, як і сама темрява за вікном.

– Що мені тепер робити Ейс? – вина поїдала настільки, що кімнату вже заполоняли блювотні рефлекси від надлишку емоцій, він ніколи в житті не почував себе настільки погано, як зараз. Права рука вхопилася за білу хустку забарвлюючи її бордовими плямами, поки друга рука вхопилася за маківку збираючи власне волосся, стискаючи в кулаку. «Як вгамувати це чортове тремтіння?!» нескінченні питання відповідь на яку зараз хлопчик дати не міг. Всі можливі сюжети про те, як все «могло бути» заполоняли його, все могло бути зовсім інакше, якби він не забув, якби він був там, якби…

– Я так хочу тебе побачити, попросити вибачення, обійняти твоє тіло, розповісти все що зі мною було, якби я тільки міг тебе побачити … – хвилина мовчання відчувалася як вічність, але після неї дуже дивна думка осяяла молоду голову, наче всі принципи моралі та совісті зруйнувалися разом із тріснутим склом. Гримаса болю перетворилася на обличчя безумця. Широка усмішка на всі 32 зуби розтяглася від вуха до вуха, поки очі наповнилися безумством – А я ж можу, ще не пізно! – Зірвавшись як собака з ланцюга він схопив свій плащ і вибіг з кімнати, думка що ні як не могла прийти на здоровий глузд, думку втілить яку лише наглухо хвора людина. Ви могли б сказати «Зупинися! Цим ти зробиш гірше лише собі! Це безумство!” але після всіх само накруток, всіх роздумів що правильно, а що ні це все одно не дійшло б у світлу маківку хлопця. Він лише забіг на склад хапаючи потрібні інструменти та прокручуючи в голові подальші дії.

Залишивши штаб, він стрибнув у найближчий корабель невеликого розміру, так що впоратися з ним особливо не було складно поодинці. Він підняв якір і спустив вітрила, на щастя був попутний вітер і судно зрушило з місця – Я скоро повернуся, обіцяю, мені тільки треба зустрітися з ним востаннє. – голос долинав у бік острова що віддалявся, бо прощатися на завжди ніхто не збирався. Вмирати в слід за піратом він явно не хотів та й наперекір усього жаху ситуації, він все одно пам’ятав про молодшого брата, що був порівняний з дороговказом на нічному небі, на який в цю хвилину блакитні очі дивилися зараз. Вони ще встигнуть зустрітися і поговорити, Сабо був у цьому впевнений, а поки що….

………..

Революціонер не переставав ходити кругами по всій можливій території кусаючи себе за губи настільки, що текла кров. Переживання та почуття моторошної неправильності не залишали нутро, але він вже вирішив зробити це не дивлячись ні на що. Навіть якщо це травмує його, навіть якщо назавжди віддрукується перед його очима, юнак пообіцяв собі що не пошкодує про це ніколи, адже кому як не йому самому відповідати за власні дії. Нервові ходіння нарешті пройшли коли острів уже був практично перед носом. Причепивши судно до пісочного берега, хлоп озирнувся по сторонах і помітив лиш вершину цього місця з якої виднілася велика зброя і білим плащем на ньому. Підійшовши ж ближче виднілися вже дві могили, але через темряву ночі було складно зрозуміти що написано тому Сабо запалив ліхтар і почав читати могильні написи. Більша плита звісно ж була присвячена загиблому йонко, а нижче під іменем писалося про велич, славу отриману за життя і слова його команди які скорше були йому дітьми аніж звичайними підлеглими. Але це не те за чим він прийшов, дихання сповільнилося варто було побачити “Портгас .Д. Ейс” на сусідньому кам’яному пам’ятнику, на ньому ж стояли дві невеликі колоди обмотаних між собою мотузкою не даючи впасти, а на одному з них висів помаранчевий капелюх з червоним намистом, а на другій балці кинджал у своєму ж чохлі.

– Привіт Ейс. Пробач…що тобі довелося мене чекати стільки часу. Ти не дуже злий на мене? Хоча безперечно був якби побачив. – Вітер колихав слух поки хлопця який мовчки одягнув маску, що закривала половина обличчя з двома фільтрами в обидва боки, праворуч він взяв лопату, а ліхтар поставив збоку. Земля відлітала в бік з кожним рухом, поки небо потроху фарбувалося в червоний колір, освітлюючи всю картину того, що відбувається. Сабо копав доти, доки не почув звук удару лопати об дерево.

– Бінго! – настільки бажаний об’єкт таки був тут, а не на дні моря, що лише подарувало більше надій на так звану «зустріч». Вирив ще землі що б можна було стати поруч з домовиною, революціонер присів на коліно і почав відкручувати болти по різні боки кришки від чого тепер раніше заспокоєне тремтіння знову повернулося разом з прискореним диханням, воно і зрозуміло, адже він буквально опоганив могилу, так ще й не просто якогось невідомого, а власного самоназваного брата. І ось момент настав коли кришка була повністю рухлива, кісточки рук тримали дерево застигши на кілька миттєвостей, останні уламки здорового глузду змусили востаннє подумати “А чи правильно я вчиняю?” хоча вже занадто пізно для такого тому відкинувши думку далеко в одне місце, кришку було знято.

Погляд опустився на об’єкт усередині від виду якого блакитні очі наповнилися жахом, а пальці рук раніше покладені на дерево, стискали його створюючи тріщини від надлишку емоцій. Не довго себе заставив чикати блювотний рефлекс, що понісся відразу після почутого запаху. Як не крути він сидів перед трупом, який звісно розкладався, так ще й явно не першої свіжості, адже зі смерті пройшло близько трьох днів не так вже й багато скаже хтось. Багато, скажу я, адже життя в ньому не перестало кипіти в буквальному сенсі.

Коли хлопець заспокоївся якщо це так можна назвати, скорше пригнічення власного стану, він почав знову розглядати цей вид колись дорогої йому людини. Бліда шкіра на якій у деяких місцях вже були гематоми від розриву судин, такі ж бліді губи і трохи опалими очима під закритими віками. Було так само видно подовжені нігті та волосся від того, що шкіра потроху спала віддаючи всю вологу назовні та це було ще нічого навіть красиво у своєму роді, але це були лише квіточки в порівнянні з відсутністю доброї частини органів по центру тіла. Діра починалася трохи вищу пупка і закінчувалася на половині грудної клітки, засохла кров, обвуглена шкіра навколо неї, але що лякало найбільше це кістки, що стирчали у різні боки із за злому. І море, якщо не океан різноманітних крилатих жуків, павукоподібних тварюків і їхніх діточок. Вони поїдали труп з середини й ця діра давала їм чудовий доступ до всіх органів, які не вдалося всі спалити. Через це етап розкладання явно йшов набагато швидше та й на що Сабо сподівався відкриваючи цю скриньку зі скарбом. Ейса не зберігали в жодній холодильній камері поки перевозили на інший острів, те саме стосується і його компаньйона по могилі, у якого дірок у тілі було в десятки разів більше, що посилювало запах під час перевезення. Цього було достатньо аби дати час жукам зробити з них дома для себе та своїх личинок.

Сабо відповз від трупа та уткнувся спиною об землю, хапаючись руками за голову. З очей живої вже людини градом ринули сльози, поки голос дозволяв лише кричати. Сонце вже починало сходити, але в цій глибокій ямі лише світло ліхтаря освітлювало все навколо, не даючи цілком і повністю зазнати жаху. “Та заспокойся ти нарешті! Це лише труп, ти бачив і гірші види за всю свою “кар’єру” і такої реакції зовсім не було. Заспокойся!” думки хаотично розривалися між здоровим глуздом та власними емоціями. Хоча про який здоровий глузд може йтися коли наш дорогий герой у такій ситуації.

Як там ваш ромашковий чай? Вже випили? Або може ви наважилися читати це у темряві нічний у себе на м’якому ліжечку? Я чомусь впевнений у своїх словах, доречі шурхіт не чуєте? Мені здалося, що в іншій порожній кімнаті від вас був хтось, а можливо просто здалося як і нашому Сабо.

Шурхіт змусив різко підняти голову “Невже там хто то є?! ” страх пробив його від кінчиків волосся до ніг, йому ще не вистачало що б його побачили зараз так ще й в такім стані. Революціонер хотів був перевірити хто це, але страх паралізував його ноги змушуючи лише смиренно чекати на того хто з’явитися нагорі. Мозок, як на зло, прокручував усі можливі сценарії того що буде.Хтось с накам Вогняного? Сумнівно. Рандомний перехожий? Хоча не повинно бути, бо острів безлюдний. Дозорний? Навіщо дозорному на могилу двох піратів йти… а раптом ще один осквернювачь могил що хоче взяти тутешні предмети та продати за велику ціну? А ось це здавалося цілком можливим від чого революціонер був уже готовий миттю вискочити й вирубати те, що буде, але він лише здригнувся стримуючи силу коли з’явився…

– Кіт? – чорний кіт зі сліпим одним оком, а другим коричним як кора дерева, він принюхувався до ями на що Сабо лише посміхнувся і сказав – Якими вітрами тебе занесло малюк? Схоже ти голодний – на вигляд кіт не сказати, що був в нормі, схоже сильно не доїдав близько тижня або двох. Хоча дивна сама його присутність тут в такому стані, якщо окрім піратів три дні тому тут нікого не було. У блондина нічого з собою не було, а відриватися від справи не дуже хотілося, тому глянувши на труп він важко зітхнув лише дивуючись те які ж дикі ідеї його відвідують в останні дні. Відривати плоть не дуже хотілося так що він дістав кинджал, що раніше належав пірату та акуратно вирізав частину на вигляд не сильно враженої жуками й кинув її вгору у бік котика, за що той погнався за ним.

– Ми стільки всього живого вбиваємо і поїдаємо за життя, а після нашої смерті з нами роблять те саме, я навіть не знаю сумно це, чи просто такий ланцюжок життя який не варто сприймати так близько до серця. Запитав би я як ти думаєш якби ти міг говорити – опустившись знову на землю рука в рукавичці почала поправляти чорні пасма волосся, що вже ніколи не будуть рости, ніби ті начебто заважали Портгасу – Знаєш, мені варто просити вибачення за все це, буквально за все, бо перераховувати свої гріхи доведеться дуже довго, а слухати таке ти ніколи не любив – ранні бурхливі почуття пішли в момент завдяки непроханому гостю і тепер чоловік ніби просто розмовляв зі звичайною людиною, а не гнилявим трупом.

– Я знаю що час неможливо повернути назад, твоє серце вже неможливо змусити битися, але я нестиму твій вогонь в собі, я знайду фрукт мера-мера і тоді ми зустрінемося знову. Вибач, що не можу піти у світ мертвих зараз, та і якби пішов ти напевно б мене побив до стану повторної смерті. В мене багато незавершених справ та й Луффі ще не знає про те, що я живий. Всі ці роки поки я був відсутній ти захищав його, захищав настільки, що поплатився собою. Тепер моя черга за ним доглядати за ним… навіть якщо мені буде коштувати це життя. – у словах не звучав сум, анітрохи, просто він намагався дати своєрідну присягу перед вогником, сподіваючись, що той його чув. Хоча марно насправді це все, Сабо не вірив у диво, не вірив у містику, духів і в той бік краю життя. Він хотів жити з думкою, що людина живе вічно просто сама її форма існування змінюється протягом нескінченності. – Ейс чесно я зовсім не розумію, що повинен відчувати, можливо сум? Біль? Явно не те що зараз … – і справді дивно, блондин відчував себе умиротворено, немов камінь впав з плечей і це неправильно? Проте така розмова, якщо так можна сказати лиш про просте озвучування думок мертвому тілу, допомогла впоратися з почуттям провини й прийняти факт втрати нехай таким дивним способом. Не повністю, але різниця відчутна. Дивлячись на контури такої рідної особи, що попри свій стан все одно було надзвичайно красивим. Подумати тільки якою неземною красою воно сяяло колись було живим, з тими ж ластовинням, карими очима здатним посміхатися на всі зуби, сміятися і радіти навіть незначним речам, бути щасливим, сумувати, злитися, ненавидіти, пробачати, любити, закохуватися, йти до своєї мети, досягти…Досягти таким чином. Тепер все, що залишилося, це легка передсмертна посмішка, що так і застигла на вустах, доки плоть не зникне назавжди розсипаючись в пил. Але важливо те що його ім’я горить і буде горіти через віки історії. Полум’я яке в один момент засвітило славу самого яскравого золота, тепер же воно засилилося в душах тих кого любили, і тих хто досягне мети с його поміччю розриваючи небеса. Така доля буде пророчена богу свободи, який зрозумів на прикладі вогню як легко втратити іскру і розпалити її с попелу. Більше ніхто не пройде через це.

Сидіти ось так ще довше вже не дозволяла сама маска на обличчі, що просочувалася трупним смородом, тож Сабо захотів зробити останньою річ наприкінці. Революціонер трохи піднявся практично знаходять віч-на-віч з піратом, після чого затаїв дихання і зняв свою маску в той час, як друга долоня доторкнулася до холодної щоки. Мить і теплі губи зімкнулися з мертвою усмішкою. Чужі вуста були холодні й трохи твердуваті, оскільки м’язи сильно застигали, але це зовсім не заважало доторкнутися до них. Він згадував моменти з дитинства коли випадково цілував брюнета аби подивитися на те як смішно він буде соромитися, на те як смішно він реагує на прояв любові, зараз нічого. Більше Сабо ніколи не побачить це, ніколи не відчує це тепло, жаркі як лава сльози не перестаючи падали на ластовине обличчя, «не повернена втрата» слова що вдарялися як бурхливі хвилі об високі скелі, Поки вуста лише сильніше обвивали чужі губи, мов очікуючи чужої реакції, язик повільно залишав вологі сліди відчуваючи кожну дрібну тріщину на тілі, на якій уже давно застигла кров.

Та вже була зовсім несмачна й обсипалася з обличчя варто було провести пальцем. Свіжою вона була б куди краще на смак, чудово б красувалася на тілі повільно стікаючи дрібними краплями, а Портгас би тихо стогнав легко морщачись від легкого болю, поки сам проходячись руками по рубцях залишених на Сабо після вогню. Блондин у свою чергу опустився нижче до шиї покусуючи її, паралельно відчуваючи під рукою жуків, що кишать, вся його печатка вже була в комах оскільки та доторкнулася з діркою по центру сам того не помітивши. Ті бридко шуміли та від концентрації їх було чути все краще і це починало діяти на нерви. Пальці зімкнулися у звичному русі кігтя дракона, та входячи в мертву плоть роздавили комах з тихим скрипом від зламаних кісток і панцирів. На жаль продовжувати такі діяння було неможливо, не в таких умовах коли твої руки повнісню у цьому запаху і гнилій плоті, коли повітря вже катастрофічно не вистачало. Тому відпустивши усмішку під собою, він ніжно обдарував останнім поцілунком чуже чоло – До зустрічі Ейс – Востаннє глянувши на того кого він любив більше життя, кришка домовини була запечатана, а сам чоловік вискочив на верх попутно забравши ліхтар і лопату.

Яскраве сонце пропалювало його змушуючи примружитися від дивних відчуттів унизу, перевівши погляд на праву ногу про яку м’яко обтирався той самий чорний кіт – Ти все ще тут? Хах. Почекай мене деякий час, добре? – Через пів години вся раніше викопана земля була скинута назад і тепер чоловік просто мовчки стояв спершись на інструмент і монотонно переводив погляд на ті чи інші написи.

– Життя іноді настільки непередбачуване, що може змусити будь-кого піти на найшаленіший вчинок. Сподіваюся нікого більше вітром не занесе сюди, ніхто не повинен знати що я тут робив. А то мені кінець – зворотним боком долоні він потер своє чоло важко зітхаючи – Ха-а, до речі де той? Воу! Легше! – звірятко стрибнуло на спину блондина і відштовхнувшись сів на голову – Гей! Впадеш же і я тобі не гніздо якесь, а ти не птах – двома руками Сабо зняв кота зі своєї голови та завів одну долоню під його лапки, а другий притримував тіло, щоб той не впав – Цікаво хто ж тебе тут залишив, зовсім один на такому острівці, невже ти належав комусь з піратів Біловуса? Ну ти мені явно нічого не скажеш, лиш м’якнеш правда? – на таке запитання почулося протягнуте нявкання від кота і той почав драти своїми кігтями плащ хлопчини.  – Пора вже йти, ні тобі ні мені тут робити більше нічого. – Відійшовши на непогану дистанцію у вухах прозвінів чийсь голос що сказав.

“Тепер я завжди буду поруч з тобою”

Від чого він знову подивився у бік могил, але там нікого не було – Здалося? – зіпхнувши все на недосип і нерви Сабо нарешті виліз на судно і відчалив. Позіхання за позіхом явно давав зрозуміти що йому пора у світ Морфея, через те, що ліжка не було довелося просто засипати спершись об щоглу, поки в його руках уже чорній кіт посопував давно приємно мурчачи. – Тобі б ім’я якесь дати … а втім, якщо я тебе знайшов поряд з ним будеш тепер Ейсом хе-хе – погладив того по голові він і сам нарешті заснув.

Ось і підійшов кінець. Знаєте у кожній написаній мною історії я намагаюся вкласти сенс для тих, хто здатний не тільки поїдати інформацію, а і її перетравлювати. Сподіваюся і ти щось виніс для себе з цього дивного розказу, тільки не треба йти й викопувати трупи, будь ласка, ха-ха. Доброї ночі мій дорогий читачу, знайди спокій відпустивши свої біди. Адже не потрібно відчувати провину за те що вже сталося або на те що подіяти не можеш. Спи.