прогулянка

— Давно куриш?

— Три роки. А що?

— Ти ж знаєш, що це тебе вбиває?

— А ти хвилюєшся?

Спартак глянув на Яновича зверхнім поглядом. “Такий самонадіяний. Щоб я хвилювався за когось, кого знаю тридцять хвилин?”.

— Не надійся. Я рідко відчуваю якісь емоції до людей, особливо до малознайомих.

— Зрозумів тебе. Якщо ти допив каву — то пішли всередину. Стає прохолодно.

На вулиці справді було холодно — осінь була теплою, але в той день піднявся вітер. “Як коміка пустили на лекцію по психології?” — дивувався Суббота. — “Він ж, певно, нічого в ній не тямить!”. Хоча схожі думки в нього були не тільки про Женю, а й про багатьох людей, які зібралися в університеті. “Клуб дилетантів” — так прозвав чоловік сьогоднішній захід.

Євген трохи нервував поруч зі Спартаком — ця людина лише своїм виглядом змушувала відчувати себе не в тій тарілці: здавалось, що ти недостатньо розумний, щоб стояти поруч. “Певно, в нього дуже давно не було жінки. З таким не тільки жити страшно, а й просто спілкуватись”.

— Степана Гігу слухаєте? — запитав Спартак, тільки-но зайшов до зали. Деякі студенти засміялись, а Янович ледь помітно посміхнувся. “Жартівник, значить. Але за Гігу поважаю”. Лекції в університетах не були чимось новим для Субботи, але для Євгена це був великий крок від кордону зони комфорту. Він хвилювався, і психолог це помітив — тож як тільки всі сіли, він тихенько шепнув Жені:

— Не хвилюйся. Нудить від твоїх нервів.

І це чомусь так заспокоїло брюнета — можливо, правильно підібраний тон чи впевненість Спартака, яка відчувалась за кілометр, допомогли зібратися. Так, Женя не сильно розбирався в психології, але щось та знав — не просто так його покликали на лекцію. І він показав себе на ній доволі непогано — іноді вставляв влучні психологічні терміни та жарти, деякі з них навіть довели до сліз людей з зали.

— Чесно сказати, я був гіршої думки про тебе. — сказав Суббота, одягаючи пальто.

— Справді?

— Мг. Не думав, що комік може хоча б трохи знатися в таких темах.

— А ти про всіх так думаєш? — поцікавився Євген, дивлячись у очі Спартаку, від чого останній завмер.

— Як “так”?

— Стереотипно.

— Я — повна протилежність багатьох стереотипів.

— Наприклад? — запитав брюнет вже на вулиці.

— Занадто багато прийдеться перераховувати. — холодно відповів Спартак. — Менше кури, бо помреш ще. Якщо пощастить — то ще зустрінемось.

Залишивши Євгена без конкретної відповіді, Суббота сів в таксі, лишивши за собою лише шлейф з дорогих парфумів та міцної кави. Женя проводив машину поглядом, підкурюючи цигарку.

— Цікавий ти, Спартак Олександрович. — сказав він в нікуди.

Десь в натовпі він відчув знайомий парфум. “Приємний” — подумав Євген та прискорив крок.

— Привіт.

— Я думав, що ми ще зустрінемось, але не так швидко.

— А ти завжди так вітаєшся?

Спартак посміхнувся. “Це типу досягнення — змусити його посміхнутись?” — задумався Женя.

— Про жінку думаєш?

— Чого?

— Тобі сигарета зараз пальці обпалить. 

— Трясця! — вигукнув Женя, викидаючи недопалок. Тільки після слів Субботи він помітив пекучий біль в кінцівках. — Оце задумався.

— Гарна вона?

— Хто?

— Ти ж про жінку думав?

— Та чорт забирай, може мені хлопці подобаються.

Спартак посміхнувся.

— Цікаво. Можу вважати це за камінг-аут?

— Здурів зовсім?

— Чого ти взагалі за мною ув‘язався? — спокійно спитав психолог.

— Сам не знаю. Ти в кав‘ярню? — відповів питанням Женя, дивлячись на вивіску закладу, біля якого вони зупинились.

— Так. Взагалі-то я не люблю пити каву з кимось, але думаю, що сьогодні можна зробити виключення.

«Вміє здивувати» — подумав Євген.

— Полюбляєш класику.

— А ти ніби модний тінейджер.

— Якби ж я був тінейджером в тридцять один…

— Тобі тридцять один? — Спартак був здивований, здається, навіть не награно.

— Так. А… а тобі?

— Як і тобі.

— Як і мені? — тепер був здивований Женя. — я думав, що тобі максимум 28.

— Я думав, що ти не думав.

Жовтень дивував — зазвичай під кінець місяця всі поступово починали одягати зимові куртки, але не в цьому році. Сонце пестило оголені дерева та перехожих у парках — щоправда, майже не гріло, але настрій піднімало точно. Нещодавно пройшли дощі, тож повітря і досі трохи пахло приємною вогкістю, яка змішувалась з ароматом сухого листя та кави.

Здавалося б, абсолютно різні люди — постійно веселий комік та актор і серйозний та загадковий психолог. Але чимось Спартак заціпив Женю. Невідомість манить? Темний омут затягує якомога сильніше? Так чи інакше, Євгену було цікаво з цим чоловіком, якого він майже не знав.

— Слухай, а як давно ти займаєшся психологією?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що я тебе зацікавив.

— Це і гусаку ясно — не став би я за тобою йти.

— Теж вірно. Але чому питаєш?

— Ти явно не з тих, хто розповідає про себе по своєму бажанню. Тому й питаю.

— Доволі довго. Мені от цікаво, як тебе, актора, занесло на лекцію?

— Переспав з директрисою університету. — занадто пізно Женя зрозумів, що не треба будо жартувати на цю тему зараз. — Жартую. Просто так вийшло.

Спартака не дуже цікавило спілкування з Яновичем ще з першого дня, бо в його колі спілкування не з‘являлися схожі особи, але йому не давало спокою питання — як, чорт забирай, він попав на лекцію? “Ще й віджартовується” — пронеслось у нього в голові.