Слем і цигарки

На вечірці з приводу першого навчального дня було душно, гидко і жахливо голосно. Це тертя тілами було настільки нудним, що я томив своє безвихідне становище в літрах алкоголю. Тіло стало важким, в горлі щось скребло, а пальці тремтіли – я розлив не менше двох бокалів вина, до поки не вирішив кинути цю безглузду справу.

Музика ставала ще голоснішою, а натовп все дикіше. Голова боліла, неначе в останнє. Марія й Данило бурею тягли мене в центр урагану.

— Ходімо! — Кричала мені на вухо Марія.

— Скоро буде слем! Ти все пропустиш! — Додавав Даня в інше.

Й ми пішли у саме серце натовпу, розкидаючи людей.. От-от все почнеться!

Мені не надто хочетілося бути затоптаний, чи когось затоптати, та я пішов за ними, бо гірше цей вечір точно не стане. Люди збігаються докупи, й у якийсь момент я втратив з уваги ту чортову парочку, що втягнула мене в цю авантюру. В очах пливе. Хитаючись, я намагаюся вийти до стіни, але люди тиснуться ще сильніше, запобігаючи будь-якому рухові тіла. Боляче. Хтось з силою вдаряє мене ліктем у бік, а потім, начебто завершуючи знущання, наступає на ногу.

— Чорт, вибач, пацан.

Каже він через плече й зникає. Раптом у мозку щось перемкнуло, і через все тіло пройшли імпульси, розганяючи кров, і затуманюючи свідомість. Бити. Я захотів його побити. Розмазати йому обличчя за те, що ударив, за те, що не так попросив пробачення, за те, що до мене прижались всі ці хіруси й за те, що я сюди прийшов. Я хотів його побити за все одразу, і ні за що одночасно.

Й мене потягнуло за ним. В очах то темніло, то знову прояснялось. Я навіть не біг за ним – тягнувся начебто зомбі. Начебто бухий ранений в бік зомбі.

У вестибюлі його не було. Насправді я пам’ятав лише стрижку – під “їжака”, і довгі-довгі вії.

— Нарощені чи що? 

Подумав я, вийшовши на двір.

Вітру не було, але я відразу замерз. Гусяча шкіра покрила все тіло, і я затремтів як сучка. То там-то сям стояли учні й персонал закладу. Але їх було так мало, що у світлі ламп я той час знайшов потрібного хлопця, з дебільною зачіскою й віями проститутки. Дивне поєднання, але таким він був. А ще він був худий, неначе жертва концтабору, й зі спини його можна було заплутати зі стовпом, біля якого він курив.

— Чуєш, ти!

Першим, що я побачив – були його очі. Великі, блакитні, й глибокі. Обрамлені русявими віями вони сяяли як діаманти, зачаровуючи та полонячи кожного, хто траплявся їм на шляху.

Інші його риси були не такими разючий: товсті брови, прямий зламаний ніс з ластовинням й тонкі губи. Було видно відразу, що генетика витратила всі свої сили на очі, і поспіхом зліпила все інше, щоб хтось носив їх на собі.

— Чого тобі?

Запитав він не повертаючись.

Не в змозі висловити ні слова, я встав на місці як покараний. В очах знову потемніло, цей раз на довго.

Коли зір повернувся, він вже стояв до мене обличчям.

— Блядство.

Стоїть у позі справжньої бляді. Схоже природа помилилася не тільки обличчям і тілом, а й статтю.

— Чого тобі?

Повторив він абсолютно спокійно, випускаючи дим двома смужками.

Від запаху нікотину мене дико захитало.

— Ти в нормі?

Хлопець взяв моє розм’якне тіло на плече, й посадив на лавку.

— Тобі краще піти у свою кімнату.

— Що ще зробити, пане боксер?

Він закотив очі, докурив сигару, та взяв іншу.

— Я тобі не нянька, щоб сидіти тут, й слідкувати, щоб ти не зробив чогось, про що пожалієш завтра.

— Ну так не сиди, чого пристав?

— Бо ти не даєш мені піти.

Різкий біль в кістянці пальця, змусила глянути вниз. Я тримав його за куртку.

— Вибач.

Він встав, й швидкою пішов до головного входу.

Тільки коли він зник я зрозумів, що так і не побив його, і що більше чомусь не відчуваю того всепоглинаючого гніву. Тільки здивування, нудота та запаморочення.

Весь наступний день я валявся у своїй кімнаті з ще трьома хлопцями – всі з відхідником. Під вечір прокинувся з більш-менш стабільним самопочуттям. В горлі все ще було сухо, скільки б я не пив – бридке відчуття.

Спустившись вниз, я побачив Марію с Данилом в альтанці. Вони грали в карти та пили пиво в бляшанках.

— Ось і наша Соня! — Сказала Марія, протягуючи мені бляшанку.

— Ви були на тусі до останнього?

— Ага. Так круто слемили, що аж заробив гематому. — Даня показав на ліве око. Набрякле й фіолетове воно зовсім не відкривалось.

— Мені довелося його тягнути у медпункт. А потім я побачила тебе, лежачого на лавці, й також відтягнула в ліжко. — фиранула Марія. — Взагалі-то сьогодні були цікаві предмети. Ми малювали з натури. Тільки уяви собі, в перший же день!

Її очі розкрилися від натхнення. Вони у неї чорні й великі. Великі… Так схожі з його, але не такі чарівні.

— Ти мене взагалі слухаєш? — Марія вчепилася в мою руку. — Посварився з кимось в перший день! Це так на тебе схоже.

Рука була в синцях, а на кисті біля кістянки красувався великий слід від цигарки.

— Нічого такого. Що ти казала?

— Декан розповів, що він готує нам подарунок – поїздку у будь-яке місце світу, яке ми виберемо. Нам залишиться сплатити, а він потурбується про все інше.

— Й це буде корисно для нашого натхнення і працездатності. Всі великі художники працювали с природою! — Захоплено додав Даня.

Перспектива поїхати в теплу країну на зимових канікулах була досить привабливою. Але повна відсутність грошей у кишені зав’язували руки залізними кайданами.

— Я не поїду.

Сказавши це, я встав із-за стола й пішов у їдальню. На справді, не дуже то й хотілось їсти, та й залишатися з ними зовсім не мав бажання. Я знав, що вони поїдуть, знав, що вони можуть собі це дозволити, а ще знав, що вони не можуть дозволити взяти на себе мої трати; та й соромно це все якось — не по пацанськи.

— Одну піцу, будь ласка…

Вже виходячи, я помітив того самого хлопця біля вікна. Він читав якусь товстенну книгу, доїдаючи булочку.

— Гей!

Чомусь окликнув його я, й поспішив до нього. Він мав вигляд настільки ошелешений, що на хвилинку мені стало соромно за себе, але я вже стояв поблизу нього.

— Чого тобі треба?

Тяжко видихнув він.

— Я хочу попросити вибачення за вчорашнє. Розумієш, я трохи випив, дах поїхав, ось я й напав на тебе.

— Вибачаю. — Фиркнув він, продовжуючи читати книгу.

Раптом мені з новою силою захотілося вибити всю дурницю з зарозумілого ублюдка. По-доброму піти й не ганьбитися, але бабина вже в касеті, і мені цікаво, що ж вийде з цього фільму.

— Мене звати Сергій.

Я протягнув йому руку, але він навіть те помітив її.

— Будеш? — Між пальців гойдалася цигарка. — Бери й вали.

Пихатий йолоп, весь із себе розумний і неприступний – кому він взагалі здався крім мене?

Дивно, але йти зовсім не хотілось. Навпаки, якась не видана сила тягла ще раз подивитись в блакитні очі, короновані золотистими шипами.

— Я хочу з тобою познайомитися, а ти чомусь йорнічаэш.

— Я Слава. — Все ще читаючи, байдуже сказав він.

— Бачу, ти любиш читати, у нас є багато клубів в універі – можеш приєднатися.

Але він не приєднався. Після тієї розмови я взагалі його більше не бачив ні в коридорах кампусів, ні на вулиці, ні деінде.

А потім на дошці свят на сторінці університету, серед інших оголошень, я побачив:

Слава Янг: день народження п’яте вересня.

Всього через три дні.