Рука зі шрамом

Танцювальною залою блукали привабливі люди в одязі, що якнайвиразніше підкреслював цю привабливість. Женя спирався ліктем на барну стійку, потягуючи негроні, ловлячи губами прохолоду льодяних кубиків.

Спартак з дівчатами затримувались, що неабияк дратувало Яновича, хоч друг і подзвонив та попередив про спізнення. Бачте-но, у подруги Соні згорів фен під час скачків світла, звідси й виникла потреба в додатковому часі на колективне вирішення цього питання та зсуви у графіку виїзду – сталеве роздратування, що дзвеніло в на перший погляд спокійному голосі Спартака, трохи розрадило Женю. Совісно, значить, – хвилюється, що змушує товариша чекати.

Зала наповнювалась людьми. Чоловікові потроху набридало стояти в мовчазному очікуванні, і він хотів було вийти на вулицю й викурити нишком цигарку. Ну як, нишком, зовсім може й навпаки – назло Спартакові, так щоб з викликом глянути в сіро-голубі несхвально нахмурені очі, і нехай лише спробує сказати щось докірливе. ”Боже, Янович, та чого ти такий злий?”, – чоловік сам дивувався зі своїх емоцій. Усі запізнюються час від часу, нічого в цьому страшного.
“А запізнення тут й ні до чого”, – промайнула блискавична думка, і чоловік аж завмер, немов злякався, прислухаючись до її блідого відлуння. Справді, здається, запізнення per se його не хвилює. Набагато більше дратує уявляти компанію, в якій знаходиться Спартак: дві красиві дівчини в майже напевне відвертих сукнях; вони, мабуть, сидять у таксі по обидві сторони від психотерапевта, і їм усім весело, але тісно, тож руки Спартака закинуті за спини дівчат, злегка їх приобіймаючи. І бедра дівчат, ясна річ, торкаються зовнішньої поверхні бедер чоловіка, чорна брючна тканина до тонкого шифону, а може й до оголеної шкіри, і чорна ж сорочка набирається запаху чужих парфумів, і на вибоїнах, які ловить таксі, пальці чоловіка ненароком ковзають по чиїхось плечах..

– Жека, – почувся голос ззаду, на плече Яновича опустилась тяжка і тепла долоня, а ніздрі обдало знайомим запахом ванілі та ветивера. Янович, видихнув, розплився у посмішці і повернувся на голос.

– Привіт! Ну нарешті! – чоловікові зовсім не вдалося вмістити ані краплі докору в свої слова, одне лиш полегшення, та й нехай. Він протягнув руку своєму другові, і той міцно стиснув її, а тоді й обійняв товариша вільною рукою і злегка поплескав по спині. Пото́му Спартак повільно випустив Женю з обіймів, і раптом – клацнув кінчиком вказівного пальця по носові актора.

– Чого такий зсутулений стояв? Шо, за мною сумував? – хлопець з веселістю і викликом дивився в очі другові, і зухвало-переможна посмішка світилась на Спартаковому обличчі, так, ніби його товариш уже слізно зізнавався, яка невимовна журба його оповила через терапевтову відсутність.

Женя злегка оторопів від несподіваного грайливого жесту друга, такого затишного й особистого, що по тілу миттю шмигнув малий заряд струму, лишаючи по собі хвилі тепла. Брови Яновича застигли, підняті догори, на щоках розквіт румʼянець. Спартак, вловивши чоловікове здивування, ніяково прокашявся й опустив погляд, не тямлячи, як це він до того додумався. Напевно, Женьку́ стало незручно, бо й дійсно, що це за вибух фамільярності, та ще й перед дівчатами.. Ох, чорт!

– Жень, знайомся, – Спратак рвучко розвернувся до Соні та її подруги, що стояли в нього за спиною, – це Віка, твоя партнерка на сьогоднішній вечір.

– Дуууже приємно, – актор, уже абсолютно зібраний, ніби й не було нічого, увімкнув професійну посмішку, трохи прихиливши голову набік та протягнувши дівчині руку – сама галантність…

Бачата видалась Жені смішним та дивним танцем з явним гендерним перекосом у плані варіативності в бік жінок. Ті звивалися, наче настільки ж чарівні, наскільки й небезпечні зміїі, скидували догори руки, заривалися ними у власне волосся, кружляли та вихилялися перед своїми партнерами, тоді ж як останні, судячи з усього, лиш мали ритмічно рухати бедрами, слабо відзеркалюючи напрямок партнерки, та показно хтиво ловити її то за руки, то за талію.

Та чомусь це не стосувалося Спартака. Женя зітхнув: ну хто би сумнівався, що в пана ідеальності і це вдасться краще за інших! За хлопцем було неймовірно приємно спостерігати – легко і весело він підхоплював Соню в її такому ж нестримному польоті, вигинався усім тілом, передбачаючи її рухи, і продовжував просто й невимушено вести ту танцполом, посміхаючись партнерці по-дитячому щиро.

– Тцц, – роздратовано просичала партнерка Жені, коли той, вкорте задивившись на Суботу, наступив їй на мізинець.

– Вибач, – винувато і розсіяно виронив чоловік, на мить повернувши погляд до партнерки, – блін, ну от як він це робить…

– Господи, чувак, якщо ти так не можеш на нього надивитися, може й танцюватимеш з ним? – здається, дівчині увірвався терпець, вона різко крутнулася на місці, здіймаючи вітром догори золотаву спідницю короткого плаття, і вилетіла з танцювальної зали. Женя ошелешено дивися тій услід. “От-так тааак…”, – все, що пронеслося в голові Яновича, втім всілд за дівчиною він не побіг. Натомість, обережно протиснувся повз танцюючі пари до свого пальта, схопив з кишені пачку цигарок та запальничку, і рушив на балкон.

Настрій був кепський, і раптовий вибух емоцій Віри – чи Віки, боже, який сором, – мав до того мало стосунку. Женя, здається, більше заздрив Спартакові – тому, як кожна вершина хитається перед його стоїчною цілеспрямованістю. І навіть така емоцйно заряджена річ, як танці, виявляється, для нього не проблема. Чомусь Янович був упевнений, що його власна вроджена емпатичність та рухомість нервоовї системи стануть сьогодні у нагоді, що він легко увійде в ритм, відчує партнерку, і розкриє Спартаку свої приховані таланти і нахили. А вийшло, що лиш показав мізинцям Віки, де раки зимують, а Спартак і того не помітив. Продовжував посміхатися своїй партнерці, притискаючи ту до широких грудей, сильними жилавими руками блукаючи її тілом, і зовсім не зважаючи на смертних навколо, наче й справді він древній лаконець, щонайменш напівбог. Женя ляснув металевою кришечкою Зіппівської запальнички і прикурив цигарку. “Квартиру зніміть”, – знов цей злий голос озвався десь із глибини, і Жені стало соромно, бо попри всю легкість та досконалість танцю Соні і Спартака, актор, здається, не відчув ані краплі пристрасті між ними. Повне порозуміння, повагу, океан веселощів (”Цікаво, коли з тобою йому так весело було?”), та попри усі віртуозні вихиляння тілами – аніякої іскри! “Чи це так я хочу бачити?”, – чоловік глибоко затягнувся гірким димом з ментоловим холодним післясмаком. Та ж ні, Женя шукав її, чомусь він виглядав у кожному порусі ознаки цього напруження між другом та його партнеркою. Але все одно не побачив нічого.

– Знов куриш?

– А в тебе сьогодні фішка така, заходити з-за спини? – буркнув у відповідь Женя.

– Ні, в мене сьогодні фішка спізнюватись, – посміхнувся Спартак, спираючись спиною на поруччя і заглядаючи в обличчя товариша, – бач, з партнеркою допомогти тобі теж не встиг, Соня доганяє тепер… Сильно засмутився, що Віка пішла?

– Ай, та до чого тут.. Все ок. Слухай, – Женя увімкнув акторську майстерність, раптом прибадьорившись і набувши весело-змовницького тону, – а у вас з Сонею.. Ну, було щось?

– Ну було, – просто відповів Спартак.

Всередині у Жені щось гахнуло з розмаху до пʼят, стало гаряче, тоді холодно, і від цих перепадів його тонка фаянсова маска тріснула.

– І… – чоловік боявся, що голос задрижить, але з останніх сил намагався триматися ролі, – І що, як? Розкажи, коли, як то сталось? – вийшло не дуже переконливо. Хлопець підняв обличчя і подивився на Женю.

– А ти точно хочеш про це послухати? – пронизливий втомлений погляд з-під лоба, рука опустилась на передпліччя.

– Не впевнений, – зітхнув Женя і сам перелякався від тих слів, що так недоречно вирвались назовні, – А тобі не хочеться розповісти? Бо якщо ти хочеш поділитися, то ти ж знаєш, що я завжди, ну, я звісно не психотерапевт, але буває хочеться виговоритись, у мене так принаймні… – незвʼязний потік хлинув з вуст чоловіка, і той не знав, як зупинити цю нескінченну вервечку пропозицій та виправдань.

– Жень. – Спартак торкнувся підборіддя Яновчика і повернув обличчя до себе, – я зрозумів, я можу тобі довіритись. Я так і зроблю, коли відчую, що у мене є потреба проговорити це. Дякую тобі, – пристальний блакитно-сірий погляд дивився прямо в душу. Спартак все ще тримав підборіддя Жені, – але і ти мені обіцяй: якщо тобі треба буде поговорити про що завгодно – про Віку, Соню, колишню, майбутню, тебе… мене, – Спартак звів брови догори, – ти прийдеш до мене і поговориш зі мною. Угу?

– Якщо відчую таку потребу, – прохрипів Женя, не зводячи погляд зі Спартакових очей. Аж ось опустив погляд на руку, що торкалась обличчя і.. піднирнув під пучки пальців Спартака, мʼяко ткнувши у них носом – як кіт, що просить ласки. І рука хлопця відкликнулась на запрошення. Він лагідно ковзнув по щоці Жені, і той прихилив свою голову до відкритої долоні, заплющуючи очі, розчиняючись в цьому доторці. Пальці Спартака злегка провели краєм Жениного вуха, чоловік втягнув повні груди повітря, шкіра вкрилась мурашками…

– Тцц, ай! – актор впустив на підлогу майже зотлілий до фільтра бичок, що обпік йому пальці.

– Бачиш, – хмикнув Спартак, нахиляючись за бичком і ховаючи посмішку, – я й кажу, так собі звичка.