Невловимий

Закінчивши сеанс зі своїм черговим пацієнтом, живіт Спартака пробурчав, кажучи своєму хазяїну, що він зголоднів, тому чоловік вирішив написати Євгену.

 

Спартак Суббота, 13:53

Слухай, Женю, не хочеш піти поїсти в ресторан?

 

Женя Янович, 13:55

З задоволенням, ти вже обрав?

 

Спартак Суббота, 13:56

Звичайно, Володимирська 4, виходь.

 

Суббота посміхнувся, радіючи тому, що проведе ще одну перерву зі своїм другом. Їм дуже подобалося разом їсти, коли видавався час, бо тоді хлопці обговорювали все, що тільки можна.

 

Вставши зі свого місця, Спартак накинув на себе чорне, як і весь його інший одяг, пальто, яке ідеально пасувало та доповнювало його. Так йому колись сказав Євген й чоловік вже більше не міг забути цих слів. Думка Яновича була неймовірно важливою для нього, хоч на інші він і не звертав увагу.

 

До ресторану можна було дійти за лічені хвилини, тому Суббота не став викликати таксі, а пішов пішки. Тим паче на вулиці була дивовижна погода.

 

Спартак був впевнений, що сьогодні, саме тоді, коли Янович буде йти на їхню зустріч, чоловік опублікує історію в інстаграм зі своїм фірмовим хештегом #шопопогоді.

Такі чудові сторіз Спартак дуже любив передивлятися, вони нагадували йому те, що Євген, такий потрібний, завжди поряд.

 

Вийшовши з будівлі, яка була дуже комфортною та вже ніби рідною для нього, Суббота пішов до ресторану.

 

Чоловік сів за вільний стіл, чекаючи на Євгена. Двері відчинилися зі своєрідним звуком й цим привернули увагу Спартака. Побачивши Яновича, чоловік розтікся в посмішці.

 

— привіт, Женю. – Спартак привстав з місця, простягнувши руку для привітання. Як тільки її потиснули у відповідь, той сів на своє місце.

 

— Привіт! – Янович зачарованими очима дивився на Спартака. Психотерапевт відчував на собі погляди інших, таких очей було багато, але він не звертав на це увагу. “певно, заздрять” завжди відмахувався той, хоча десь у дальньому куточку свідомості він відчував тривогу.

 

Суббота дивився на Євгена хитрими очима, бо готував для нього подарунок. Так, чоловік ніколи так не робив, але на цей раз він вирішив почати готуватися до свята за місяць. Його подарунок був дуже масштабний.

 

— сьогодні плачу́ я, тому не турбуйся про гроші. – Спартак накрив руку Яновича, але та була дуже холодною. Суббота вже звик, що руки Євгена теплі, тому не очікував такого.

 

— ти замерз? Може тобі пальто дати?

 

— Ні, Спартачок, це тобі здається. – посміхнувся Євген, виділивши останні слова.

 

— тобто? – нахмурив брови Суббота, не розуміючи про що каже чоловік напроти.

 

— не звертай уваги. – відмахнувся Євген, опускаючи погляд на меню.

 

До хлопців підійшла гарна офіціантка, вдягнена в фартух, що підходив під колір закладу – білий.

 

— ось Ваш чай, вже знаєте, що хотіли б замовити? – зверталася дівчина до Субботи, але на Женю чомусь й не глянула.

 

— так, можна мені ваше фірмове блюдо, але без цибулі та соусів, дякую. – офіціантка все швидко записала та й знову глянула на чоловіка.

 

— це все?

 

— так, обслугуйте ще мого друга, – Спартак підморгнув Яновичу.

 

— а де сидить Ваш друг? – нічого не розуміючи запитала дівчина.

 

— напроти мене. – Спартак похмуро подивився на дівчину, але потім отямився, думаючи, що офіціантка, мабуть, чимось хвора. Женя дивився в підлогу, не в змозі глянути Субботі в очі.

 

— кхм.. вибачте, напроти Вас нікого немає. – тихо сказала жінка, стискаючи в руках маленький блокнотик.

 

— господи, йдіть звідси, будь ласка, та не несіть маячню, що це за розіграш такий! – Спартак ледь не вдарив кулаком по столі, але Євген поклав свою крижану руку на його, погладжуючи її.

 

— Спартачок, не сварися, ти чого? – лагідно прошепотів Янович. Він обережно гладив руку Субботи, заспокоюючи чоловіка. Дівчина здивованими очима дивилася на цю картину, але потім ледь не втекла від цього столику.

 

— вибач, Женю, просто дуже не люблю, коли моїх друзів ображають.

 

— все добре. – Євген обережно посміхнувся, дивлячись у блакитні очі напроти, що так лагідно на нього дивилися.

 

 

Дівчина через деякий час принесла замовлення Спартака і лише його, а на Євгена – ні. Хоча це логічно, він так і не встиг щось замовити.

 

— Женю, бери моє. – запропонував Суббота, бо йому дуже треба було, щоб Янович в решті решт почав нормально їсти.

 

— ні, дякую, їж сам, я не дуже хочу.

 

— впевнений? Тобі треба нормально харчуватися.

 

— впевнений, впевнений, я вдома поїв ще.

 

— до речі, про дім. В мене сьогодні більше немає сеансів, скасували, тому не хочеш поїхати до мене, як ми поїмо?

 

— до тебе? Звичайно хочу. Знов будемо грати на приставці? – променисто посміхнувся Євген, даруючи світові свою гарнесеньку посмішку. Спартак не міг не задивлятися на ці чарівні губи, яким так йшла ця позиція. Їх хотілося цілувати, кусати і відтягувати, тільки б приносити задоволення. Суббота був готовий на все заради Євгена.

 

— звичайно. – видихнув Суббота, дивлячись у такі неймовірні очі напроти. Він міг годинами їх роздивлятися, була б тільки можливість.

 

— в мене немає бажання їсти в такому.. дивному місці. Чому вони на тебе не звернули увагу? Зізнавайся, Женю, це ти підлаштував всіх, щоб вони познущалися наді мною? – Спартак хитро посміхнувся, ніби розгадав таємну загадку.

 

— ні, Спартачок, я б не став. Це просто якийсь локальний жарт. Пам’ятаєш про Житомир? Я ж звідти, ось так і жартують. – Євген почухав носа, бо це була його звичка, коли він..

 

— то підемо додому? В мене весь апетит пропав від цього, – Спартак на секунду зупинився, роздумуючи, яке слово буде влучніше, — жарту.

 

— ох, вибач, Спартачку, мені прикро, що так вийшло.. – Женя опустив голову до низу, а на його обличчі читалася провина за це.

 

— Женю, ти ні в чому не винен. Не думай про це. Зі мною все нормально, не хвилюйся ти так, га, – Суббота поклав руку на підборіддя Яновича, підіймая його погляд на себе, — я просто заплачу́ і не буду їсти, все добре. – Спартак покликав вільного офіціанта і попросив чек за їжу, до якої навіть не доторкнувся. Женя виглядав засмученим, але Суббота був впевнений, що його настрій покращиться, як тільки вони прийдуть додому. Так було завжди.

 

Заплативши, Спартак надів пальто та й вийшов з ресторану, чекаючи Євгена на дворі.

 

— таксі чи пішки? – глянув той на Яновича.

 

— пішки пішли, так швидше. – Євген посміхнувся і взяв Субботу за руку своєю крижаною. Янович вже потягнувся до своєї курточки, щоб іншою рукою взяти цигарку, але суворий погляд зупинив його.

 

— ти впевнений, що тобі так нормально? – натякаючи на руку запитав Спартак. Йому було байдуже на чужі погляди, а от Жені, як він добре знав, – ні.

 

— звичайно, Спартачок, звичайно, – зітхнув чоловік, — цього все одно ніхто не побачить. – пошепки додав той, міцніше стискаючи руку чоловіка.

 

 

Прийшовши додому, який вже майже був їх спільним, бо Євген проводив тут дуже багато часу, – вже навіть сусіди думали, що вони пара! – чоловіки роздягнулися, вішаючи верхній одяг.

 

— пішли. – посміхнувся Янович, цілуючи Спартака у куточок губ. Суббота до тремтячих колін любив такі короткі й спонтанні поцілунки, які ніхто не міг побачити, вони були лише між ними. Хоча їх відносини й так були лишень між ними, не враховуючи мати Спартака, яка про щось вже давним давно здогадувалася й дивилася на сина гордими очима, але зараз вони були сумними і з долею жалю. Але чому саме Суббота не розумів. Вона проти їх відносин? Йому все одно.

 

— в що хочеш пограти? – запитав Спартак, увімкнувши телевізор.

 

— може, фільм подивимося? Ми вже так давно хотіли переглянути Джон Уіка, але ніяк це не можемо зробити.

 

— добре, давай його. – Суббота дуже хотів пограти у якусь гру, але цей погляд коханих очей міг змусити його погодитися на все що завгодно.

 

Спартак підійшов до телевізора та включив там фільм, який вони й справді не можуть ніяк подивитися, вже десь третій місяць. А ось тут виявився час, який вони з задоволенням можуть витратити на перегляд цього романтичного, на погляд Субботи, фільму, де є справжня любов, а не в ваших цих Титаніках.

 

— хочеш какао?

 

— так, Спартак, буду вдячний! Цукор як завжди. – Суббота пам’ятав, що як завжди – це одна чайна ложечка в какао, дві в каву і ні жодної в чай.

 

Спартак піднявся зі свого місця й пішов на кухню. Поставивши чайник, Суббота вирішив подзвонити одному своєму другові. Він би з задоволенням написав йому, але той майже ніколи не реагує на повідомлення, треба тільки дзвонити.

 

— привіт, Сєрьож, я от думаю, що краще подарувати Жені.. – Спартак, почувши втомлений видох, замовк.

 

— Спартак, Жені немає, зрозумій це вже! Ти хто, психотерапевт? Так додумайся вже, прийди до висновку! – Сергій скинув слухавку, а Суббота сидів в ступорі. Він не знає що робити. Йому хотілося обійняти Євгена як можна сильніше, але заради цього ще треба піднятися з місця та дійти до іншої кімнати. Суббота не прислухався до слів Сергія, свого давнього друга, відмахнувшись від них. Сьогодні день жартів, про який чоловік не знає?

 

Чайник закипів, даючи змогу зрозуміти це за допомогою характерного звуку, який він видав. Спартак подумав, що до Євгена йти без какао якось не дуже чемно, тому тремтячими руками, що ніяк не заспокоювалися від інформації, – хоча розумом він намагався перебороти себе, кажучи, що це лишень жарт, – він поліз до чайника.

Взявши його, Суббота ледве-ледве його тримав, бо той був дуже важучий для його рук, які так же атрофувалися, як і мозок від отриманої інформації.

 

— ай, господи! – Спартак викрикнув, проливши на себе окропу. Взявши в руки ганчірку, що лежала на столі, чоловік почав намагатися витирати підлогу, але це нічим не допомагало, бо руки його все ж тремтіли.

Руки дуже боліли та пульсувати від отриманих опіків, але він не звертав на це уваги, перебуваючи у незрозумілому стані, коли чоловік не міг взагалі нічого зрозуміти. Ніхто до нього не вийшов, не прибіг зі збентеженим лицем. В решті решт його ніхто навіть не обійняв..

 

Кинувши цю справу, Суббота повернувся назад. Євгена не було. Відчуття його присутності пропало. Серце перестало битися о груди своєю любов’ю, закоханістю, як раніше.

 

— Женька, любий мій.. – Спартак побіг у ванну кімнату, перечіпаючись за все, що тільки можна, де міг бути Євген, але його там не виявилося. Забігши у спальню, чоловіка він так і не знайшов. Серце колотилося як не в себе о груди, намагаючись вискочити.

 

— невже вони всі були праві.. – Спартак не міг в це повірити. Він сів на ліжко, як очманілий, його горло боліло від поривів блювоти, яку він ледь стримував. Голова нещадно боліла, в ушах все гуділо та чоловік не міг зосередитися на одній думці.

 

— це все галюцинації..? – Суббота тремтів майже вперше за все життя. Він ніколи не почував себе так нікчемно. Його губи здригалися й він не міг виговорити навіть одне слово нормально, але з його вуст постійно виривалися якість частинки слів, схожих на “Женя”, “любий” і “як я тебе кохаю”.

 

Плакати хотілося неймовірно, але Спартак просто не міг – сльози не йшли з його очей. Хоча він був впевнений, що зараз це б йому дуже допомогло.

 

Відчувши на своїх плечах чиїсь холодні долоні, Суббота ледь не підскочив з місця, одразу ж розуміючи, хто це.

 

— Женю, Женю.. любий мій, я тебе так кохаю, я так тебе люблю, – пошепки й тремтячими губами говорив собі під носа Спартак, повернувшись до Жені лицем. Він знову бачив його перед собою, але як розмиту фігуру, й вірив своїм очам набагато сильніше, аніж здоровому глузду. Янович був перед ним як фантом, привид. Все навколо нього, та й сам чоловік були розмиті й не давали сконцентруватися на собі. Чоловік уперся головою у груди Євгена, обіймаючи його за шию. Але тіло під ним майже не відчувалося. Воно було ніби.. несправжнє.

 

— Спартачок, відпусти мене. – голос був наповнений лагідністю, але одразу й сумом, від цієї суміші серце Спартака тануло.

 

— куди? – вже майже не тремтів, бо почував себе в безпеці, але голос його був тихий – він не в змозі підвищити його. Руки Спартака шарили по тілу Євгена, намагаючись відчути його під собою краще, але нічого не виходило, вони майже провалювалися скрізь тіло. Очі Субботи були неймовірно розкриті, він не міг зрозуміти, що це таке. Чоловік працював з багатьма такими випадками на роботі, але коли з цим зіштовхуєшся в житті – це зовсім інші почуття, ніж він собі уявляв.

 

— я помер пів року назад, милий.. відпусти мене вже..

 

— що? – пошепки запитав Спартак, але тіла під своїми руками він вже взагалі не відчував.

 

— Женю, Женю.. – гукав він того в спробах вернути назад його образ, але це ніяк не виходило. Субботі було легше навіть тоді, коли він бачив перед собою його несправжній образ.

 

Схопившись за коротенькі волоси, Спартак потягнув їх від себе, доставляючи якомога більше болю, щоб повернутися до реальності, або хоча б зрозуміти, що ж цього насправді реальність.

 

Схопившись за телефон, коли до нього нарешті повернулася доля здорового глузду, він одразу подзвонив в лікарню, хоча дуже цього не хотів.

 

— Спартак Суббота, Броварський проспект, дім 333, квартира 127, в мене зорові та тактильні галюцинації, бачу людину.. – благаючим голосом мовив Спартак і одразу скинув дзвінок.

 

Суббота розумів, що так буде краще, що тільки так він зможе вилікуватися, якщо вже повівся на цей обман й не зміг зрозуміти, де справжнє, а де ні. Якщо він не зміг зрозуміти таких елементарних речей, ти що вже казати про самолікування..