Я —рана, ти — пластир

1986. Останній день червня, коли стигнуть лісові суниці. 

 

Гнітюча тиша в кухні триває вже надто довго. Стіл розділяє внука й діда, які нерухомо сидять один навпроти одного. Дазай перехрестив руки на грудях, закинув ногу на коліно й уперто підняв підборіддя. Він вперто пиляв Нацуме зухвалим поглядом. Дідо втомлено масажував пальцями внутрішні кутики очей. Ситуація його вже заморила. 

 

—Вони ж тобі прислали. —він підпихнув ближче до Дазая коробку з польськими солодощами від Френсіса й мачухи. —Мені немає куди це діти. 

 

В хлопчика й мускул не рухнувся. 

 

—Я не буду їсти. —відповів він. —З принципу.

 

Дазай вхопився руками за край столу й різко встав. Крісло гучно зашкрябало по підлозі. 

 

Він  поїхав з дому місяць тому, а Френсіс ні разу не поцікавився, не приїхав навідати, не спробував подзвонити. Коли думки про батька випливали на поверхню — Дазай гнівався. Стискав кулаки, залишаючи на долонях сліди напівмісяці від нігтів. Багряний зморшкуватий слизняк летів у рідну банку.

 

Хоча під час денного сну Дазай, звичайно, не заплющував очі — він думав. Прокручував незрозумілі ситуації з життя дома. Все це було пронизано байдужістю, вічною напругою й чужими очікуваннями. 

 

Нацуме тяжко зітхнув та коробку в коридор.

—Ну тоді йди роздай дітям, якими вічно вештаєшся, гордий впертюх. 

 

Не довго думаючи, Дазай вирішив, що це буде корисна інвестиція в його положення в компанії. 

 

Як тільки за спиною закрилися металеві двері з голосним звуком — на нього посипалися викрики з привітаннями. Подалі Акутагава грав в бадмінтон з Марком. Ні, скоріше насміхався з того, як невміло Твен тримав ракетку в руках. Федір сидів на гілці дерева й гойдав ногою. Він складав з листочків щось на кшталт конвертів. Опершись спиною на ворота, Чуя задер голову догори, задумливо вдивляючись в хмари. Вираз обличчя більш напружений, ніж зазвичай. Він обережно розтирав гомілку. 

 

На диво, сонце не підпалювало боки. Над дитячими голівками кружляли хмари. Запах свіжої трави ніжно пробивав ніздрі. На контрасті з тривалою задухою це відчувалося як благословення.

 

—Що це в тебе? —першим підбіг Тачіхара. 

Дазай поставив коробку з-під пилососа на лавку. Білий кіт, який сидів поряд, одразу спригнув та чкурнув під кущ біля клумби. Хлопчик розкрив коробку з солодощами. На обличчі Дазая була тінь спокійної усмішки. 

 

—Трясця! І це все твоє?! — крик Тачіхари викликав зацікавлені погляди решти. Діти швиденько підбігли.

 

—Так. 

—Звідки? —спитав Кенджі, зачепившись поглядом за дивакувату газовану воду фіолетового кольору. 

 

—О-о-о, в мене є друг, який краде солодощі багатих міністрів й роздає простим дітям. —брехня відлітала від зубів, наче перші промені сонця на світанку. Така ж природна й закономірна. 

 

—Серйозно?! —вилупився Сашка Пушкін.

 

—Хтось, видно, перечитав Робінзона Крузо. — Федір легко зістрибнув з гілки й підійшов до лавки. — Він дурить вас. 

 

Дазай підморгнув йому. 

—В будь-якому випадку, я й четвертини з цього не з’їм, тому можете брати все, що заманеться. 

 

Акутагава окинув його підозрілим поглядом. Більшість дітей розгублено зиркали одне на одного, поки Ейс не потягнув руку в коробку. Дазай відійшов на пару кроків, поки діти розбирали кольорові упаковки. Хлопчики сперечалися кому який смаколик дістанеться. Дазай спокійно відповідав, коли в нього в соте питалися «А що це таке?» або «Воно смачне?». Федір одразу заявив, що забирає всі іриски. Паралельо лилися слова подяки в купі з хлопчачим похлопуванням по плечі. Дазай просто кивав. 

 

Коли дві третіх коробки вже пустувало, підійшов Чуя. Пустим поглядом він оглядав те, що залишилося. Руді неслухняні кучері вислизнути з панамки, коли він нахилився, щоб відкинути жуйки «Турбо». Дазай не зміг приховати здивування, коли той взяв три упаковки локриці й мовчки відійшов. 

 

—Збоченець. —буркнув хлопчик собі під ніс.

Чуя його проігнорував. 

 

Після солодкої імпровізованої трапези Сашка наполягав, що потрібно полежати.

—Бабця каже «щоб сало завязалося»!

 

Проте, не встигли вони присісти, як на кінчик носа впало кілька холодних крапель дощу. Навколо Дазая почала лунати акапелла з невдоволених стогонів. Він вигнув брову й спантеличено оглянув друзів. 

 

Дазай не любив сонце та спеку. Зіприле чоло, до якого липне волосся. Укуси дрібних комах. Втома, млявість і суцільний дискомфорт.

Хочеться вилізти з власної шкіри. Тісно. Відчуваються задуха. 

Хоча він часто це відчував незалежно від погоди.

 

 Хлопчику подобалася похмура погода. Годинами спостерігати за потоками дощу, які стікають по вікні татової машини. Йому подобалося крокувати по мокрій м’якій землі. Трава набуває холодного відтінку, тіні на корі дерев стають гостріші, світла менше. Це заспокоює. 

 

Невдовзі Дазай зрозумів, чому діти засмутилися. Один за одним почали лунати голоси батьків, які примушували бігом йти додому. Швидкі м’яті прощання і Дазай залишився один посеред подвір’я. 

 

Хлопчик підвів голову до неба. Не вдавалося поглянути на хмари, адже краплі одразу летіли на вії. Він заплющив очі. Легкий дотик холодного вітру. Над вилицею. Під скронею. По підборіддю. Через дрібні краплі кучері хлопчика покрутилися ще сильніше. 

 

—Ей малий, не стій-но під дощем.

 

Дазай поглянув в бік гаража, в якому влаштували збір металолому. Голос належав старшому чоловікові в джинсовому комбінезоні. Він вирячився на хлопчика, а коли той ніяк не відреагував, то махнув рукою, підбиваючи підійти. Дазай зайшов всередину гаража й струсив вологу з волосся, як мокре щеня. 

 

Раптом дерев’яні двері праворуч відчинили з дзвінким гучним звуком, що примусив хлопчика підстрибнути, а робітника відволіктися від роботи. 

 

—Дідько! Ти чув?! Закривають завод «Пан курчак»!—звернувся до робітника сивий дядько з круглим животом й цигаркою за вухом, який щойно з’явився.  —Тепер всі ті бовдури без роботи. Вони ж попруться до нас на шахту! Тьфу!

 

Він мокро плюнув собі під ноги й тільки зараз помітив хлопчика. Той мовчки кліпнув широко розплющеними очима. 

 

—О! Привіт внучок Нацуме,.—чоловік присів навпочіпки, тим самим порівнявся з Дазаєм. —Ти за копією ключа прийшов?

 

Хлопчик приторно всміхнувся й кивнув. Сивий чоловік повернувся й висунув декілька шухляд. Водночас він бормотав:

 

—Я чув від Нацуме, який ти хороший малий. Ще й цей старик вічно по справах бігає, а тобі ж конче хочеться на гульки, правда? Воно й не дивно, що знадобився ще один ключ.

 

Дазай стверджено мугикнув. Чоловік простягнув йому мішечок з копією ключа.

 

—Передай Нацуме, що він та ще ділова ковбаса. Хто ж посилає дітей з такими задачами. 

—Обов’язково передам, дякую вам.

 

Він розкудлатив хлопчику волосся. Дазаю вартувало величезних зусиль не виказати огиду й зберігати солодкий дитячий вираз обличчя. Він швидко перебіг в інший кінець подвір’я та сховався під кришою над входом в підвал. 

 

Хлопчик спустився по звичних кривих сходах, минув кілька поворотів. Від цегляних стін відбивалося ехо ритмічних ударів дощу на дворі. Він опинився перед дверима підвалу і витягнув мішечок з кишені. Дазай встромив копію дідовою ключа в замкову щілину й відчинив двері.  

 

Хвиля пилу опустилася на обличчя, примушуючи хлопчика декілька разів чхнути. Він нащупав рукою вмикач світла й, звичайно, потрапив рукою в павутиння. 

 

Дазай переносив ящик за ящиком, тим самим розчистив шлях до дверей закинутого приміщення. Він оглянувся, походив. Підсунув один з ящиків на середину й видерся на нього. Переконався, що проблема не в постачанні світла, а в розбитій лампі. Також з близька помітив плісняву й купу павутиння на стелі. 

 

Дазай повернувся в приміщення, яке належить Нацуме й перевернув вверх дном більшість ящиків, поки знайшов клаптик жовтого паперу і не загострений обрубок олівця. Хлопчик нашвидкоруч написав список:

 

«лампочка

 якась штука проти плісняви

 багато дощок

 щось для сидіння

 суха їжа

 пляшки з водою»

Таким чином наступні два тижні ні Нацуме, ні дітям з подвір’я не вдавалося виловити Дазая. Він вічно кудись тікав. До того ж сипав дивними запитаннями себто:

 

«—Де ще є смітники в нашому районі? Ні, не біля Лариски, мені потрібен інший.»

 

«—Купонами можна платити тільки в продуктовому чи в інших магазинах вони теж діють?»

 

«—Дідо, можеш позичити мені шуруповерт? Нащо? Е-е-е, ми з друзями будуємо будинок на дереві в сусідньому подвір’ї. Ну будь-ласка!» 

Також Нацуме підозрював, що пора пити таблетки від деменції, тому що він почав губити купу речей. Вони просто зникали! Він був впевнений, що купував вівсяне печиво позавчора, а виявилося — забув. Вперше за багато років вирішив перебрати старі ковдри і виявилося, що подушок менше, ніж йому здавалося. 

 

Дазай намагався максимально непомітно займатися своєю справою. Поки що йому це чудово вдавалося. Через не малий проміжок часу в старому підвалі були нерівномірно помальовані стіни, робоче освітлення, саморобні криві полички. На невеликому дивані, який Дазаю дуже пощастило помітити щойно його винесли на смітник, охайно складені подушки та ковдра. Винести їх з дому так, щоб Нацуме не помітив було найважчою задачею. 

 

На низькому зламаному столику стоять дві коробки з їжею, на стінах приклеєні вирізки з журналів, а в кутку стопка з книгами, які Нацуме попросив віднести в бібліотеку. Щось про куховарення, отруйні види рослин, різні види металу, фокуси для початківців, прийоми базової самооборони — тобто нічого цікавого. 

 

Дазай щиро пишався виконаною роботою. 

По-перше, мати місце, де тебе ніхто не знайде — корисно. Інколи хочеться побути наодинці, в тиші займатися своїми безглуздими справами. 

По-друге, дивні мурахи йшли по шкірі від думки, що це його власність і він може робити тут все що заманеться. Комфортний куточок, схованка, місце відпочинку та самовираження. Його таємниця.

Коли нарешті Дазай вже не зникав зранку, повертався додому вчасно, не ставив дивні запитання та не бруднив одяг кожного дня — Нацуме припинив кидати на нього підозрілі погляди. Дід вирішив, що це була якась дивна хандра. В малих хлопчиків таке буває. Все повернулося на свої круги і на тому дякую. Багато думати — шкідливо.

 

Нацуме роздумував про поведінку внука, поки готував звичне горня обідньої кави.

 

 

 

День добрий<3
Коротенький проміжний розділ перед сценою, яку я хотіла написати вже дуже давно, але на все свій час.

Я все дининство слухала історї про те, як батьки мого тата привозили купу польських солодощів і це було неперевершене свято живота для всіх друзів.

Маленький Дазай це вже вперте провокативне дитя, що ж буде коли він виросте…а буде страшно👀

Чуя саме з тих збочених людей, які люблять найдивнішу і найменш популярну їжу і ви не переконаєте мене в протилежному!!!

Мені здається всі ми в дитинстві дуже хотіли мати схованку і побавитися у «власне житло». Хоча в ситуації з Дазаєм це про більш глибинні речі і проблеми, які він помітить тільки в майбутньому. Диявол в деталях, правильно?

А взагалі мені дуже чешуться руки перейти в підлітковий період історії. Темні дев’яності, складніші персонажі і цікавіша взаємодія між ними (якщо ви розумієте про що я ехехехе). Проте, я хочу щоб було достатньо теплого, приємного підґрунтя. Дитинство дуже важлива деталь становлення. Саме звідси все росте.

Тому бажаю собі і вам насолоджуватися ностальгією, бешкетлимими і безтурботливими моментами.