Літо

Надихнулась ідейкою з тг This is СПАРЖА, і вийшла серія послідовних замальовок з вайбом сільського літа і трохи осіннього Києва.

***

Кінець травня, а надворі уже страшенна спека. Вечори, щоправда, прохолодні, і світанки туманні, але загалом літо уже повністю захопило владу. За пару днів червень.

Спартак клацає кнопкою на криниці у дворі, де земля, розігріта полуденним сонцем, вкрита молодим зеленим моріжком. Насос шипить передсмертно, булькає, а моторчик рубає тишу гучним риком, аж поки не здається і не затихає, віддаючи душу Богу. Чорний кросівок вдаряє по металевому відру, і те падає, розливаючи воду.

— Добридень, сусіде, — чується за спиною, — у Вас насос забився. Тут вода жорстка, вапна багато осідає. Хочте, почищу за «сімволіческу» плату?

Така наглість ледь не виводить Спартака з себе. Суббота повертається до чоловіка обличчям і на мить застигає. Він стоїть у розхрістаній блакитній сорочці з короткими рукавами, спершись ліктями на дерев‘яний паркан, перебирає у пальцях м‘яту цигарку. Мружить грайливо горіхові очі, усміхається широко яскравому світлу, що плутається у русявих кучерях.

— Дякую, не треба, — Спартак зітхає, насос він полагодить, але не зараз, поки можна і руками впоратись, не дарма ж він у зал ходить, правда?

— А шо я Вас не бачив тут раніше, ви баби Гані внук? Приїхали стару доглядать? — суржик ріже вухо, але цим голосом звучить навіть органічно. Не російськомовному Субботі судити.

— А Вас так цікавить? — ця простота майже виводить з себе, от би швидше знайти якусь сиділку і повернутися до Києва.

Ніхто не погодився на цю роботу. У селі не було навіть аптеки, що уже казати про травмпункт чи лікарню. Жодної медсестри в окрузі, яка б могла ставити уколи бабці, яку Спартак востаннє бачив років двадцять тому, так ще й уся сім‘я закордоном, як на зло. Він сотню разів прокляв цей світ, поки добирався до цього забутого Богом і людьми місця, так тепер до нього ще й якісь пройдохи чіпляються.

— По Вам сильно видно, що міський. Хто ж у селі влітку ходить у чорному весь? Жарко ж, — чоловік схиляє голову на бік, роздивляється, безсоромно ковзає поглядом по обтягнутим темною тканиною м‘язам, зазирає до блакитних озерець чужих очей.

— Дуже точне зауваження, у Вас справи якісь може є, от і йдіть, куди йшли, — ну привітним Спартака назвати складно, а тим більше, коли йому докучають незнайомі люди.

— Нема у мене справ, та і не йшов я нікуди, — ота дурнувата посмішка не сходить з обличчя, усипаного веснянками. — Ви б щоки кремом намазали, оно червоні уже. Сонце тут палюче, аж надто для такої білосніжки.

Непроханий гість хрипло сміється, занурює тонкі пальці у курчаве волосся, прибираючи те зі спітнілого чола.

— Дякую за цінну пораду, я якось сам впораюсь, — Спартак нарешті дістає воду, витирає об чорні спортивки мокрі руки і крокує до літньої кухні.

— Я — Женя! — відповіді той не отримує.

***

Він дійсно обгорає на сонці так, що обличчя пече і лущиться. Спартак почуває себе змієм, що скидає шкіру. Доводиться нарити десь у коморі дідову кепку і без неї надвір не виходити. Руки теж засмагли, але за татуюваннями це не так помітно. Про якийсь стабільний інтернет у цій хатині і мова не йдеться, а провайдер пообіцяв прийти в понеділок, тому Суббота тягне ноутбук до місцевого магазинчика, де є омріяний вайфай, щоб провести консультації з пацієнтами. Довелося скасувати усі лекції, але зовсім кинути роботу він ніяк не може.

Умостившись за столиком серед купи вазонів з різноманітними рослинами, поставивши поряд найогиднішу розчинну каву у своєму житті, що смакувала, як самий цукор, психолог підключається до дзвінка. Десь посеред другого сеансу навпроти нього неочікувано опиняється страшенно знайоме обличчя, обрамлене неслухняним волоссям. У нього в руці напівпуста бляшанка пива, з якої він інколи потягує напій, вслуховується зацікавлено у кожне слово. Добре, що Спартак обгорів, бо тепер не відчуває від чого так страшенно горять його щоки. Цей чоловік світиться ледь не яскравіше за червневе сонце.

— Доброго ранку, — протяжно мовить Женя, коли Спартак закриває кришку ноутбука. — Ви типу психолог?

— Когнітивно-поведінковий терапевт, — горіхові очі округлюються, демонструючи, що їх власник дупля не відстрелює, хто така ця ваша КПТ, – так, психолог.

— По Вам і не скажеш, я думав, фітнес-тренер, — у Жені заразна усмішка, тому Спартак ледь стримує куточки рота, щоб ті не поповзли вгору. Веснянки на чужих щоках стали ніби яскравішими. Цей чоловік схожий на сонце, тільки сонце пиво не п‘є. Бісять вони обоє теж однаково, але чомусь радісно стає від їх присутності. Ірраціональне відчуття.

— Спартак Суббота.

— Хто?

— Моє ім‘я — Спартак Суббота, я не представився минулого разу, — психолог (не фітнес-тренер) протягує розкриту долоню. Рукостискання виходить дивним, тонкі пальці торкаються зап‘ястя, розсипаючи по шкірі табунці мурах. Він зве це пілоерекцією. І так звучить ще гірше.

— Оце фантазія у батьків, я можу тільки заздрити. Це ж треба, ну то виходить, Ви — нічо такий пляцок, — Женя сміється, і це здається майже вбивчим, бо проміння сягає  його лиця, розсіяне на тоненькі смужки густим листям імпровізованої оранжереї. Гарно, до біса.

— Пляцком мене ще не називали, — на цей раз нема сенсу стримуватись, бо губи самі розтягуються у дурнувату усмішку.

— Усе колись буває вперше, — він допиває своє пиво, закидаючи голову назад так, що вид відкривається на світлу шию. Спартак відчуває, як у роті збирається слина, ковтає.

— А у Вас, в селі, так прийнято зранку бухати? — суворий погляд блакитних очей пронизує наскрізь, що Женя аж у ступор впадає на кілька секунд.

— Та то я з учорашнього похмелявся, п‘ятниця ж була. А Ви трєзвєннік чи язвєннік? — цей веселий і трохи п‘яний голос звучить дуже органічно і підходить під увесь такий розхрістаний образ свого власника.

— Я — здорова людина. Не п‘ю, не курю, не вживаю нічого і не лаюсь.

— Скучно живете, — видихає хмільне повітря чоловік.

Спартак мовчить, дивиться, як тонкі пальці гладять пусту бляшанку, згадує той секундний дотик до ніжної шкіри зап‘ястя. Тілом пробігає струм і він схоплюється з місця, ніби ошпарений.

— Мені треба йти, гарного дня.

— Шкода, — кривиться Женя, — навзаєм!

Йому кричать у слід, але голова не варить чи не переварює цього колоритного місцевого персонажа.

***

Спартак звикає, і це страшенно його лякає. Звикає до вуличного туалету з огидним смородом, до вмивання льодяною водою, до літнього душу надворі, до споживання одних консерв і біч-пакетів, до щоденних уколів і крапельниць бабусі, до сеансів у тіні двору під виноградною лозою, до Жені. Останнє лякає чи не найбільше, бо той живе поряд і почасти зайде кілька разів на день. Він то принесе сметани, намазати попечене обличчя, торкатиметься його щік і переносиці, бо не віритиме, що сам Спартак це зробить. Прохолодний молочний продукт і ніжні пальці на гарячій шкірі відчуватимуться так добре. То все ж почистить насоса, а потім обіллє його з ніг до голови і сміятиметься, як малий хлопчисько. То ввечері прийде і сяде на ослін під хатою, слухатиме нескінченні Спартакові нарікання і лекції по психології, перериваючись лише на куріння.

Сонце уже сховалось за горизонтом. Старші люди давно поснули, а молодь гуляє у сільському клубі, котрий видно з саду баби Гані. Там щось світиться, навіть музику чути, коли вітер дмухне у цей бік. Спартак розмістився там на лавці з мискою спілої черешні. Після денної спеки вечір нарешті дав тієї омріяної прохолоди. Ліхтар, що висить на гілці, обліпили жирні комарі і нічні метелики. Черешня водяниста і не надто солодка, але чоловік наплював уже чималу купку кісточок під собою. Щось шарудить серед кущів малини, змушуючи прислухатися. Суббота насторожено визирає того, хто там ховається, гріючи у душі одне дуже незвичне сподівання.

— Ку-ку! — у Жені в руках невеличкий кошик, накритий зеленим картатим покривалом, а у Спартака різкий викид окситоцину в кров. — Мама їсти наготувала, я бачив, шо ти тут їси, тому приніс вечерю. Сядем?

Погляд чорних у навколишній темряві очей вказує на скошену молоду траву, поки руки дістають ту тканину в клітинку. Спартак у відповідь мугикає і підводиться допомогти розстелити її. У них буде пікнік? Вночі?

Коли все, що було в кошику, нарешті опиняється між чоловіками, що всілися навпроти один одного на землі серед покручених від віку яблунь, удалині гаснуть вогні клубу. У місті уже була б комендантська, але тут усе інакше. На покривалі лежать пиріжки з різними начинками: картоплею і грибами, м‘ясом, капустою, вишнями. Поряд стоїть пляшка квасу, бо Спартак не п‘є.

— Смачно? — питає Женя, коли той відкусує шматок пирога. Та це — дурне питання, бо ті просто божественні. Суббота їв би тільки ці теплі і м‘які булочки все життя, якби міг, якби хтось отак носив їх йому вночі.

— Дуже, — некультурно говорити з набитим ротом, але відірватись не можна. Усмішка розквітає на обличчі Жені.

— Сім‘я Яновичів славиться своїми пиріжками, — ямочки грають на небритих щоках, а тепле світло ліхтаря мерехтить у темних очах.

— Ти дуже гарний пиріжок, — видає чомусь Спартак, не встигнувши обдумати сказане, як слід. Добре, що тут темно і його бентега не така помітна.

— Оу, — Женя здивовано кліпає, — якщо хтось тут і гарний, то ти.

Вони обоє ніяково сміються. Засмагла долоня з надто витонченими пальцями для того, хто лагодить криниці, торкається татуйованої руки. Вона проводить по ній вгору до ліктя, лоскочучи, спускається назад до пальців, що раптом чіпляються за неї. Янович смикається, дивиться трохи розгублено.

— Вибач, — Спартак жахається своїх дій, не встигає перевести подих, як відчуває чужий на своїх вустах.

— Вибачаю, — шепоче Женя і цілує.

Вибух. Субботу накриває шквал емоцій, які не в силі витримати його раціональний і завжди холодний мозок. Чужі м‘які вуста мажуть по його власним, необережно зминають їх, нахиляючись ближче, переплітаючи пальці рук. Вони вологі і на смак, як солодка вишня. Дихання збивається і вони зупиняються, вдивляються один одному в очі, шукаючи там невідомо-що. Може відповіді на якісь непоставленні запитання? А може просто трохи ніжності?

— Твої батьки чудові пекарі, — Спартак гигикає, відсовує пакунки з їжею вбік, підсідає ближче. Прохолодна долоня лягає на його спину, коли ліхтарик над ними несподівано гасне.

— Батарейки сіли? — говорить з темряви Женя, навпомацки шукаючи край чорної футболки. Ніч чомусь темна, хоча зорі сяють яскраво.

— Мабуть, — вони так близько, що чують подихи один одного.

— Так навіть краще. Ніхто нас не побачить.

Янович сміється, і йому все ж вдається задерти чужий одяг, залізти під нього рукою, перебираючи хребці.

— Шкода, що і я тебе не побачу, — тіла мурашить, а губи інстинктивно тягнуться зустрітись. Досягають своєї цілі.

Пальці протягуються до м‘якого, кучерявого волосся, пірнають у нього, від чого власник урчить у поцілунок, міцніше стискає твердий бік. Виходить глибше, вологіше, з язиком, що обводить гострі зуби, занурюється у гарячий рот. Спартак видає тихий стогін.

— Ходи сюди, — Женя підсовує його до себе, змушує всістися на свої бедра, а сам спирається на корявий стовбур дерева спиною, відчуваючи немаленьку вагу, але байдуже.

Вони цілуюються. Цілуються довго і солодко, торкаються лагідно, поки обоє не починають куняти, гублячись у ніжності один одного. Тоді, змушені розійтись по домівкам, підводяться зі скуйовдженого покривала, збирають недоїдки і, присвічуючи ліхтариком на телефоні, вибираються з саду у баби Ганін двір.

— Ти ж у нас у річці не купався, там водичка така, ммм, — Янович обіймає легко і майже дружнє. — Підемо разом.

— Запам‘ятаю, запишу, — усміхається зовсім розгублено Спартак, бо почувається більш ніж просто незвично. Женя вищий і нависає над ним, нахиляється, щоб бути ближче.

— Добраніч, — Суббота отримує короткий цілунок в кінчик носа.

— Добраніч, — шепоче він в слід, дивлячись, як причина його бідкань крокує до хвіртки.

***

Вони бачаться уже наступного ранку, коли Спартак виходить проводити консультації, а Женя городами пробирається до нього в двір. Вони обоє всідаються під густим виноградом, мовчать про вчорашнє, але усміхаються. Янович прийде і ввечері, розміститься на порозі хати і закурить, за що отримає по шиї. Він заїсть цигарку дуже м’ятним Орбітом і поцілує, обдаючи прохолодним диханням. Спартаку подобається його присутність. Тоді час збігає непомітно. Женя — його порятунок тут від нудьги і рутини, маленький острівець щастя.

Днина видається тепла, над зарослою бур‘янами клумбою зграйкою кружляють білі метелики, за якими із затінку спостерігає Спартак, попиваючи зварений Женіною мамою компот. Ще зовсім рано, повітря свіже, а трава волога. Чується скрип петель.

— Доброго ранку, Спартачок, — Женя підходить, падає поруч, підбираючи під себе праву ногу. — Вони тобі всі квіти поїдять.

— Та нащо мені ті квіти, метелики гарні, — Суббота радіє, принюхується, відчуваючи від чоловіка запах ведешки, металу і поту.

— Я обіцяв тебе на річку повести, ти вільний сьогодні? — у холодному ранковому світлі його очі здаються зеленими, щоку псує мазок пилюки.

Холодні пальці торкаються колючого підборіддя, стираючи з обличчя бруд. Спартак не вагається, надто хочеться освіжитися, а ще бути ближче з його чарівним хлопчиком.

— Вільний і погоджуюся.

— Тоді пішли прямо зараз, — мінливий і ясний погляд зустрічається з льодяною блакиттю навпроти. — Там хтось їде.

Женя смикається, відсовується. З-за рогу виповзає дід на мотоблоці, гучно здоровкається, знімаючи кашкета. Хлопці ніяково відповідають.

— Так, ходімо.

Річечка тут зовсім тоненька і неглибока. Завширшки з метрів шість. Дно кам‘янисте, течія швидка, чимось нагадує гірську. По обидва береги виступають пласкі валуни. Вони зупиняються під вербою, що лозою сягає водяної гладіні. Сонце прямує до зеніту, розігріває повітря. Хочеться скинути з себе одяг і зануритись у прохолодну воду одразу з головою. Немає жодної причини не піддатися цьому бажанню. Дно слизьке, вкрите мохом, приємне на дотик. Річка чиста напрочуд, прозора, видно, як течія шмагає водорості. Поблизу немає жодної живої душі, лише спокій і свіжість.

Женя пірнає, торкається під водою татуйованого тіла, відчуваючи, як те вкривається мурахами.

— Дуже класні татушки, боюсь уявити, як довго ти мучився, щоб їх набити, — Спартак машинально напружує м‘язи живота, здригається, бо руки ковзають вгору через груди до плечей. Чуже мокре тіло так близько, що не лишається місця, щоб вдихнути.

— Жень, — він прикриває очі, стискає пальцями його передпліччя.

— Шо? — той лише дивиться згори вниз невинно, по-дитячи кліпаючи. У Жені мокре волосся, тоненькі струмочки від цього біжать по обличчу.

— Нічого, — Суббота заривається у сплутані кучері, стає навшпиньки, змушуючи їхні губи зустрітись.

Внизу живота лоскоче, як на американських гірках, думки плутаються і не складаються у логічні ланцюжки. Будь-яка дурість здається чудовою ідеєю, навіть зробити необережний крок, послизнутися і полетіти під воду, забивши ногу об камінь. Широко розплющені блакитні очі, рот, що вдихає воду замість повітря. Жені вдається виринути на поверхню, потягнувши Спартака за собою.

— Ти як? — хекає Янович, поки врятований чоловік відкашлює легені. — Спартачку, може покликати кого?

Той лиш махає головою заперечно, підіймає руки догори, плюється.

— Нормально, — врешті подає голос Суббота, розслабляючись. Женя якось випхав його на мілину. Постраждалий спирається спиною на камінь, відновлюючи нормальне дихання.

— Я злякався, — зізнається Янович, стиксаючи у руці льодяні пальці.

Спартак гигикає. Він так часто це робить поряд Женькою.

— Сонечко, це не смішно, — Женя бурчить, але обіймає ніжно за розмальовану чорними чорнилами поясницю. Зіштовхується з його чолом своїм, чує, як серце вистрибує з міцних грудей. Між ними знову з’являється той грайливий вогник. Він спускається долонями на стегна, відчуває, як гаряче у чужих плавках, як неслухняні руки починають куйовдити кучері на маківці.

Суббота плавиться від пестощів, не розуміє уже, від чого більше спирає груди. Дотики перетікають на сідниці, стають наполегливішими.

— Ох… — видає протяжно Спартак, коли долоня стискає напруження в паху.

Його губи накривають поцілунком, вибиваючи з горла ще один тихий стогін. Женя пашіє від збудження і тремтить від приємної тривоги. Вони зайшли надто далеко, щоб віднайти дорогу назад. Відчувається гостра необхідність один в одному.

— Женька! — здавлено викрикує Суббота, бо довгі пальці відтягують резинку плавок і проводять по оголеній плоті.

— Ш-ш-ш, Спартачку, трошки тихіше, — Янович не хоче проблем, бо в селі всі про всіх усе знають, і чутки про його купання з «городським» хлопцем розлетяться швидше горобців під стріхою.

Спартак треться об нього вибагливо, і Женя не мучить того, стискає долоню міцно, водить вгору і вниз синхронно з їх диханням одним на двох. Вода довкола холодна, і від того майже боляче.

— Же-е-нька, — мичить у згин шиї цьому сонячному сільському хлопчині відомий столичний психолог, дряпаючи короткими нігтями тому груди. Він кусає світлу шкіру на ключиці, змушує зойкнути, залишає на тому місці багряний слід.

— Отак, сонечко, — рухи розмашисті і плавні, вода лоскоще шкіру.

Субботі гаряче і холодно одночасно, він губиться у цих відчуттях, падає у солодку безодню насолоди. Його стогін не чують місцеві рибалки лише тому, що рот безбожно затикають поцілунком. Сліди безчинства швидко стікають з течією.

— Господи, — видає чомусь Спартак, чіпляючись за коханця, бо ноги не тримають, падає йому на груди.

— Я класний, але не Бог. Чула б тебе моя мати, надавала б по губам. Ходім на берег, — приємний голос звучить над вухом.

— А як же ти? — у Жені в плавках все ще твердо і гаряче, Спартак кривиться, але слідує за своїм товаришем чи коханцем.

Вони хутко кутаються у рушники, дрижать від холоду. Збудження швидко спадає.

— Будеш винен, — сміється Янович, обіймаючи свого Спартачка зі спини, — жартую, ти чудовий, сонечко.

Ці пестливі слова різали б вухо від кого завгодно, окрім Женьки, тому Суббота тільки усміхається, ніжачись у руках, що за цей місяць стали рідними. Майже місяць він уже тут? Думав, що знайде когось доглядати стару родичку і звалить подалі з цієї діри за кілька днів, а що вийшло?

— Бабі Гані останнім часом зовсім погано, не думаю, що вона довго протягне, — чомусь озвучує сумні думки Спартак, спостерігаючи за комашками над водою.

— Шкода її, — Женя поправляє рушник на його плечах, цілує м‘яко у скроню. — Пам‘ятаю малим був, то всю малину поїв її, а вона геть і не сварилась. Казала: «На здоровля, Женьок».

— Мені потрібно повертатися в місто, клієнти хочуть очних зустрічей, лекцій давно не було, — Суббота розвертається у кільці з рук, кладе підборіддя на його плече. — Хочу поговорити зараз, щоб потім це не стало надто неочікувано і боляче.

— Мені не подобається початок, — перебиває Янович, пропускаючи між пальцями коротеньке волосся на світлій потилиці. — Хтось дзвонить.

Спартак відривається від улюбленого тіла, щоб дістати з кишені складених на покривалі штанів телефон. Вираз його обличчя змінюється на здивований, а потім на серйозний і холодний. Женя напружується, поки він говорить.

— Дзвонила сусідка, померла баба Ганя, — рука з телефоном опускається, випустивши той з пальців.

— Тоді ходімо скоріше, потім поговоримо.

Не поговорили. Спартак займається похоронами, оформленням якихось документів, а за кілька днів просто зникає. Якби не та сама сусідка, що так невдало заносила «непутьовому хлопчиську з города» молоко, що почула вереск приладів з бабусиної кімнати, Женя і не дізнався б, що той поїхав. Після всього лишається гіркий, неприємний присмак. На душі бридко і холодно, але він і сам не такий невинний. Знову звикати до самотності!

***

Дні у Києві тягнуться довго, здаються страшенно одноманітними. Наближається невблаганно холод. Вересень вологий, дощ змінюється мрякою, мряка — туманом, а туман — дощем. На душі також зливи. Суббота набирає його через тиждень після від‘їзду, щоб вибачитись, але номер заблоковано. Спартак не знає, чому той хлопчина так у нього в‘ївся, чому ті долоні нескінченно з‘являються у його снах, чому все, що нагадує смак тих губ, змушує його тіло дрижати. Те коротке і ніжне, що було між ним він не називає романом чи стосунками, то щось особливе, інакше, заховане у таємну скриньку в куточку серденька. Він не забуває, не може чи не хоче, незрозуміло, але йому болить, як дуже давно не боліло.

Психолог прогулюється до знайомого освітнього центру, де сьогодні має пройти конференція за його участі. Він говоритиме там про екологічні стосунки, хоча не певен, що тепер може бути у цьому експертним. Спартак сам застряг у дуже неекологічному становищі і страждає уже третій місяць, карає себе за ту відстороненість, звинувачує нескінченно у всьому. Він іде без парасолі, коли дощ посилюється. Крупні краплі падають на голову, плечі, затягнуті у чорну куртку. Дякувати Богу, центр за пів квартала звідси.

Суббота саме відчиняє скляні двері, коли стикається з чоловіком у білому гольфі. Від того пахне цитрусовим парфумом і цигарками, а ще трохи яскравою м‘ятною жуйкою. Найкраще ми запам‘ятовуємо саме запахи, так? Спартак пам‘ятає. Він підводить погляд блакитних очей і зустрічається зі страшенно знайомими. У цьому світлі вони майже сірі, холодніші, ніж зазвичай, здивовані і широко розплющені. Знайома активна міміка робить небачені раніше кульбіти, а голос видає тихе:

— Спартак?

Це не примара, не допельгангер, не сон і не галюцинація. Це Женька, Женя, Євген йому тепер більше підходить, бо тут той не виглядає тим милим сільським бешкетником.

— Покури без мене, — кидає Янович своєму напарнику і затягує Субботу в приміщення.

— Що ти тут робиш? — Спартак сверлить його фігуру поглядом.

— Виступаю, — пояснює Женя, — я не казав, але я — актор і комік.

— Нормальні ти факти приховав, якби я знав, що ти в Києві буваєш, я б…

— Живу, — поправляє актор, і комік, і причина усіх бід.

— Ще краще. Живеш. Я б… — Суббота злиться і почуває себе страшним дурепою, що буває дуже рідко (ніколи).

— Якби ти не втік, я б теж, я б зізнався.

Женя здригається, коли опиняється у дуже міцних обіймах. У нього аж ребра хрумтять від того, як сильно стискають Спартакові руки. Так тепло, так добре гладити цю широку спину, знаючи про безліч татуювань під одягом, так добре тертись об небриту щоку скронею, так приємно на секунду забути про всі негаразди. Це не дуже екологічно з точки зору психології — обійматись, замість того, щоб проговорити образи. Але це відчувається, як магічне зцілення, як ковток свіжої води у спеку.

— Я дзвонив, — тихо промовляє Спартак, зминаючи білу тканину на спині. Повз проходять люди здивовані і зацікавлені, роздивляються цю дивну картину.

— А я тоді вже образився, — шепоче Женя, лишаючи на гарячому вуху дотик губ.

— Повечеряємо опісля? — питає Суббота, утикаючись носом у теплу шию, вдихаючи улюблений аромат, за яким скучив, зізнатись чесно.

— Звісно, сонечко, — ще дотик, тепер до зачервонілої щоки.

Ні, він не закоханий, просто його Женька — це краще, що вигадав Всесвіт, просто з ним так тепло і спокійно, просто хочеться віддати йому все, зокрема себе.

***

Вийшло довго, але ділити на частини не хочу. Киньте авторці ідейки, якщо знайдете її, будь ласка