Прийняття

Вниз. Вгору. Вниз. Вгору. Ох, як би він хотів, щоб те кляте ‘вгору’ тривало хоч трохи довше, хоча-б на пару сантиметрів. З його-то зростом навіть така малість могла би врятувати. Але коли це всесвіт чув його прохання? Лорд Фаркуад знову поринув у болісні, сплутані комплексами та відмовами думки. Рука поволі сповільнювалась, а рухи ставали в’ялими та механічними. Спогади болісними поривами один за одним захоплювали пам’ять, забиваючи гвіздки у труну потенційного оргазму.
Йому сім і сьогодні його великий день. Він вперше буде присутнім на піру, сидітиме поруч зі своїми батьками, дивитиметься на закордонних послів, принців та графів. Маленький Максімус тремтячими від нетерпіння пальцями протирає ізумрудну бляшанку ременя, чекаючи, поки слуги закінчать розчісувати його чорне волосся та полірувати взуття. Служниця Магда, закінчивши свою справу, підбадьорюючи дивиться на майбутнього лорда, подає йому руку, допомагаючи спуститись з надто високого для хлопця стільця. Вона тримає його долоні в своїх трохи довше прийнятого. Її очі сповнені материнської лагідності і заспокоєння: «Все буде добре, мій лорде». Зараз, вчергове прогортуючи в пам’яті цей вечір, вираз обличчя гувернантки, її погляд, Фаркуад раптово усвідомлює, що Магда все знала. Звичайно ж знала. Вона була дуже розумною і мудрою жінкою, до того ж користувалась неабияким авторитетом серед інших слуг, тобто жодна з пліток палацу не мала права промайнути повз її вуха. Гувернантка прекрасно розуміла, що для юного лорда цей вечір стане вирішальним. Це не просто свято на честь захоплення чергового шмату землі на північ від Дюлока, чи перший пір юного спадкоємця. Це офіційна заява Роджера Фаркуада*, що Максімус Фаркуад є його визнаним сином і має повне право посісти своє почесне місце, по праву руку від батька. І звичайно ж, вона розуміла, якими гострими будуть голки поглядів та невимовлених питань до хлопця точно гномського зросту, що претендує зватись сином двох високих, зовнішньо цілковито людських батьків. Осколки спогадів з цього вечора, мабуть так і залишаться з ним назавжди.
«Я думав твоєму сину сім, Роджер».
«Леді Фаркуад, ви впевнені, що вам варто пити ще один келих?»
«Я не буду з ним танцювати, мама, я вже доросла».
Саме спогад про плачучу Білосніжку, на три голови вищу за нього, яка з огидою ховає за спиною руки, зазвичай переносив думки лорда Фаркуада до ‘дня на річці’. Йому чотирнадцять, літнє сонце ласкаво огортає світ і все навколо виглядає розніженим та безтурботним. Навіть сам Максімус, вперше за довгий час, кривить свої тонкі губи у посмішці. Він все більше і більше віддаляється від сірої громади палацу, лишаючи в ній свої турботи та обов’язки. Юний лорд крокує тонкою стежинкою і раптом сполохано завмирає, почувши попереду дзвінкий дівочий сміх. Максімус не очікував, що на його улюбленому, прихованому від людських очей, річному пляжі хтось буде. Тож він безшумно знімає чоботи і тихенько крадеться до повороту, визираючи на річку з кущів. В воді весело плещуться чотири селянки. Вони бавляться, бризкаючи одна в одну водою. Їх оголені груди здіймаються над поверхнею річки, нагло виколюючи очі** гострими від прохолоди сосками. Максімус дивиться. Він прислухається до себе, намагаючись зрозуміти, що ж відчуває. Роздратування, що його улюблене місце зайняте, заздрість їх безтурботності і ані краплі збудження. Лише все більш зростаюча тривога. Від злості на себе, забувшись, юнак пинає стовбур дерева, що стоїть поруч. Не витримавши рівновагу, Фаркуад спотикається і котиться невеличким схилом до пляжу. Одна з дівчат скрикує і сполохано занурюється у воду, закривши груди руками. «Фредіс, ти що дурна? Вже дитину соромишся?» – сміється інша селянка. «Він же зовсім маленький, мабуть заблукав. Тобі потрібна допомога, хлопче?» – вона прямує до берега, доброзичливо посміхаючись. Максімус біжить. Його не турбують, ані гілки, що впиваються в босі ступні, ані стурбовані вскрики позаду. Здається, він і сам щось кричить.
Лорд Фаркуад відпускає з руки в’ялий член та тягнеться за бокалом мартіні. На що він власне розраховував? Навряд-чи в світі є хоч один чоловік, чиєму стояку допомогли би думки про скалічене дитинство. Якби такий і був, це точно мав би бути якийсь повністю відбитий тип. І тут на думку спадає батько.
– Максі, а ти чоловік? – хрипло допрошується п’яний чоловічий голос з неясною інтонацією та інтенцією.
– Так, отче, – червоніючи і втупивши погляд у підлогу відповідає юнак. Йому хочеться вибігти з тієї кімнати, з палацу, з країни. Будь-куди, да хоч під землю, аби не стояти зараз на цьому допросі.
– Чоловік – це той, хто може взяти жінку, Максі. Ти був з жінкою?
– Так, отче, – бурмоче юний Фаркуад, розуміючи, що його брехня очевидна.
– Брехун. Ти навіть на них не поглянеш. А ось на Чармінга задивлявся, – лорд сміється так, наче тільки що пролунав неймовірно смішний жарт, наче й сам юнак є вельми забавним анекдотом.
– Я не задивлявся на нього, клянусь! – Надто ривко це прозвучало, надто сльозливо. Повертаючись назад в той вечір, в своїх спогадах Максімус не може придумати жодного безболісного способу, яким можна було б врятувати себе. Навіть інші підібрані слова не сховали б палко червоніючі вуха.
Раптом сміх лорда обривається, його слова звучать так, наче кожне з них огорнуто холодним металом:
– Я назвав тебе своїм сином, Максі, хоча кожен пес в цьому сраному герцогстві знає, що це не так. І ти не підведеш мене. Не тому, що ти сильний, розумний, або кмітливий. А тому, що ти не хочеш знати, що станеться з тобою і твоєю шлюхою матір’ю, якщо це станеться, – голос Роджера лишається рівним і спокійним, він замовкає на мить, а далі видає чи то наказ, чи то вирок, – доведи мені, що я помиляюсь, синку, що у мене будуть спадкоємці.
Лорд хлопає у долоні і в кімнату входить молода служниця. Вона трохи злякано озирається навколо, їй, як і молодшому Фаркуаду зовсім не хотілось би тут знаходитись. Але, видно зібравшись з духом, дівчина приступає до свого завдання. Максімус не сперечався. Відсторонено він спостерігав, як дівочі руки ніжно, але впевнено підштовхнули його до крісла. Як безумовно красива дівчина оголює своє тіло перед ним, невпевненими, але знаючими рухами розстібує ремінь його брюк. Подальші дотики, фальшиві вздохи і поцілунки вже стерлись з пам’яті, вони були неважливим та мілким елементом тої кошмарної ночі. А далі, так само відсторонено, Максімус константував, що у нього не встав і навряд чи встане. Служниця завмерла, знизу вверх дивлячись йому в вічі. Раптом з її роту, прямісінько на член юнака, полилась в’язка та червона кров. Дівчина впала додолу, наче мішок з картоплею, а лорд Фаркуад лиш нахилився, щоб витерти свій кінжал о подол її спідниці.
– Ніхто не має знати про те, що ти не чоловік. А тепер забирайся геть.
Максімус жбурляє недопитий бокал об стіну, і дзвін осколків нарешті відволікає від спогадів. Тепер він Лорд. Це його палац, його титул і його королівство. Ні, ще герцогство, для того, щоб стати королем, він має одружитись на принцесі. Необхідно обрати діву, яка стане його нареченою, буде жити з ним подарує йому нащадків. Фаркуад здригнувся від думки про те, що передує народженню спадкоємців. Він не хотів жодну з запропонованих йому принцес і як би не намагався, навіть кінчити, уявляючи їх, було майже неможливо. Що ж, значить змусить дружину понести від когось іншого. Хто-хто, а він зуміє змусити дівку мовчати про це, у нього були неперевершені вчителі. Лорд Фаркуад усміхнувся кінчиком рота, приємно було нарешті прийняти рішення. Це приносило заспокоєння. Раптом, він подумав, що, тепер нема жодної необхідності привчати себе хотіти жінку. Можна уявляти собі що завгодно, кого завгодно. Посмішка стала ширшою і щирішою, він вже знав, кого уявлятиме.
Максімус відкинувся на подушки, заплющивши очі, його мозок знов дістав лист з купи спогадів. Але на цей раз, це було дещо особливе. Ліс. Вже осиротівший (це сталось за доволі туманних обставин) лорд їде на охоту. Його оточують найкращі лицарі герцогства. Якимось чином співпало так, що кожен з них був видатної краси парубком. Потайки, Максімус насолоджується тим, як розвивається їх волосся, як під рубахами здимаються бугри їхніх м’язів. Можливо, саме через це, його уважність дає збій і чоловік останнім помічає здобич. Коли всі пришпорюють коней, розпочинаючи погоню, лорд виявляється останнім в їх верениці вершників. Саме тому ніхто не звертає уваги, коли, вджалений бджолою, скакун поніс лорда в зовсім іншому напрямку.
Вгамувати тварину вдалось лише через декілька кілометрів хаотичного галопу. Після цього, Максімус нарешті зміг пустити коня повільною ходою і спробувати роздивитись, куди ж їх занесло. Саме тоді Фаркуад побачив його. Масивне тіло велично височіло над поверхнею болота. Сонце виблискувало в краплях води, що покривали покаті плечі, через що здавалось, наче це ізумруди вкривають тулуб велетня. Огр старанно натирав своє тіло зм’ятим жмутом соломи, гігантські м’язи поволі перекатувались на його широкій салатовій спині. Максімус завмер на місці. Він повільно видохнув і спробував привести свої думки до ладу. Але раптом зелений незнайомець розвернувся боком і почав виходити з води. Вигляд гігантського напіверогованого члену остаточно затуманив розум лорда. Він, як в тумані, спустився з коня, опустився на траву і почав мастурбувати свій твердий, як ніколи раніше, пеніс.
Але що, якби тоді все було інакше? Якби тоді йому вистачило сил і хоробрості здійснити щось небезпечне, щось заборонене? Лорд Фаркуад напружив свою уяву. Ось він так само спригує з коня, але замість того, щоб сісти на землю, йде, майже біжить до води. Він встигає обігнути болото так, щоб опинитись на шляху у огра. Велетень здивовано завмирає і підіймає бров у німому запитанні. Навіть в своїй уяві Максімус не може вигадати жодної можливої причини їх близкості, жодних слів які могли би їй передувати. Тож вигадана версія лорда мовчки наближається до незнайомця. Їх погляди перетинаються, чоловіки завмерло спостерігають один за одним. При очевидній нерівності сил, чомусь саме огр виглядає спантеличеним та вразливим. Раптом він зовсім ніяковіє та починає відступати назад, виставивши вперед руки в заспокійливо-вибачающомуся жесті. Лорд не одразу збагнув причину цього, аж раптом побачив, що гігантський член, кольору моху, зараз гордо височіє, недвояко показуючи, яке враження Максімус справив на велетня. Відступаючи, огр послизується на нерівній, імлистій поверхні та завалюється на спину. Він не встигає підвестись, як Фаркуад вже опускається поруч, нахиляючись над зеленим обличчям. «Я теж жадаю тебе, не відбирай це задоволення у нас обох». Його губи завмирають в декількох сантиметрах від цілі, він трепетно очікує, чи нададуть йому дозвіл, чи дійсно палке бажання обпалює не лише його серце. Раптом лорд відчуває, як чужі пальці зариваються в чорне волосся, легко притискаючи його губи до своїх. Цей поцілунок був ніжний, наче весняний вітер, що гойдає ледь розпустившийся з бруньки листок. Лорд Фаркуад тільки зараз зрозумів, як страшно йому було почути відмову, яким напруженим він був до цього. Але зараз для нього весь світ існував лише в двох точках – шиї, на яку направив свої палкі поцілунки огр, і потилиці, звідки, завдяки ніжним, масуючим рухам зеленої руки, по всьому тілу розходились хвилі розслаблення. З ніжним полу-стогоном, полу-мурчанням Фаркуад вигнув спину, притуляючись до міцної та широкої грудної клітини велетня, остаточно опиняючись в його обіймах. Максімус задихається чи то від палких і занадто сильних обіймів коханця, чи то від почуттів, які ще ніколи так сильно не буяли в маленькому серці тирана. В пульсуючому мозоку Фаркуада проминає думка про те, що він теж хоче, аби його партнер так само стогнав і вигинався. Хоче почути голос, що буде благати його не зупинятись, нізащо не зупинятись. Схопившись за цю думку, Фаркуад впевнено кладе свої маленькі долоні*** на грудь огра. Максімус проводить пальцями грубою, шершавою шкірою. Начебто випадково, мізинцем торкається ореолу соску. Із задоволенням чоловік відмічає, як в цю секунду поцілунки на мить замерли, а гарячий, нестриманий подих обпалив ніжну шкіру на шиї. Лорд нахиляється до свого коханця, губами вбираючи набухшу оливкову плоть. Огр видає рик, від якого над болотом здіймається вгору ціла зграя переполоханих пташок. Він нестримно, одним рухом розриває червону туніку. Його погляд жадібно нишпорить не відміченим ані мускулами, ані будь-якою маскулінністю, тілом Максімуса. З дивною ретельністю так, наче боячись упустити будь-які грані цієї миті, огр принюхується, відмічаючи кожен з букету запахів, якими пахне таке бажане і таке ніжне тіло. Рапотом, велетень підводиться та опрокидує лорда на спину, намагається зняти штани з партнера. Але його великі пальці ніяк не можуть впоратись з такою мілкою задачею. Фаркуаду здається, що ще трошки і він вмре від нетерпіння. Чоловік кусає губи, його член пульсує у відповідь на кожен випадковий дотик через тканину. Поспіхом, Максімус розстібує і знімає власні брюки. Велетень одним розмашистим рухом проводить шершавим язиком від основи пенісу до самої головки, зриваючи терпкі стогони з губ коханця. Лорд Фаркуад мечеться на землі, його хриплі подихи змішуються з проханнями не зупинятись. Коли зелені губи ніжно пестять кінчик його члена, Максімусу бракне слів і криків аби виразити всю ту гаму почуттів, що вирує в ньому. Він відчуває себе щасливим, наче весь світ нарешті зробив потрібну кількість обертів, для того, щоб пазл зібрався. Щоб нарешті Фаркуад відчував себе правильним і не поламаним. Його нігті впиваються в передпліччя велетня, царапаючи їх у невимовній спробі показати, розказати, що саме лорд відчуває до свого коханця. Максімус кінчає та обезсилено опадає у обіймах огра.
– Шрек… – засинаючи, шепоче ім’я, побачене на табличці, лорд. Він щасливо посміхається.

Примітки
*В мюзиклі було згадано, що справжнім батьком лорда Фаркуада є гном Ворчун, але фанфік базується лише на мультфільмах і хворій фантазії авторки
**Мало то знає, але Дюлок розміщено десь поблизу Львова
***Це фанфік, всі права на маленькі долоньки належать Ірині Федишин