Кривавий четвер

Примітки до роботи: не знаю як вас, але мене особисто вже підзадовбало постійно заново писати жанри, мітки, героїв. До біса ж незручно писати тут твори більше, ніж на один розділ!!!! Я сподіваюсь колись це все ж виправлять (хоча б коли обираєш назву фанфіку, то всі налаштування ставляться автоматично, відповідно до першого розділу), або взагалі нарешті зроблять можливість саме додавати розділи на окремій сторінці, а не створювати як новий фанфік, як в ао3.

*****

– Не штовхайтесь! Зберігайте спокій! – поліціянт стояв на даху машини та намагався у гучномовець докричатися до величезного натовпу, що пробував перетнути імпровізований поліцією блокпост. – Повторюю: зберігайте спокій! Слухайте поліцію і не заважайте спецназу працювати!

Зляканий натовп схоже взагалі нікого і нічого не чув. Біжучи один поперед одного люди змітали на своєму шляху навіть поліціянтів, що намагалися пройти в бік небезпечної вулиці, аби хоч якось допомогти спецназу придушити бійню, кількість учасників у якій все ще не міг ніхто оцінити, але відлуння від автоматних черг раз повз раз лунало між багатоповерхівок, і звук цей розносився вітром всюди, створюючи відчуття, наче стріляли звідусіль, що лиш додавало паніки та змушувало кричати поліціянта на даху автівки ще сильніше. Блокпост збудували не просто так: якщо бандити спробують втекти, то поліція на одному з виїздів з кварталу швидко їх зупинить, відкриваючи вогонь на ураження з-за кинутих водіями в страху машин, але натовп просто не дав шансу – зносив не озираючись всіх, хто ставав на шляху. Затор з авто, водії яких не зреагували вчасно на постріли й просто кинули машини на дорозі, бо виїхати назад було вже неможливо, лиш підливав олії до вогню, ні, радше виливав ціле відро бензину у те вогнище, створюючи для під’їжджаючого підкріплення спецназу непереборну перешкоду, тож їм доводилося глухими вуличками пробиратися до центру всіх подій, але й ті були злякані. Такого хаосу посеред великого міста не було ще ніколи.

Невеличка група спецпризначенців все ж якось змогла спіймати хвилину, доки нова хвиля панікуючих цивільних не заповнила до гори вулицю, і прудко проскочила через блокпост, перестрибуючи капоти поліціянтів машин. Швидко кивнув поліціянту на даху однієї з них, високі хлопці попрямували вперед, намагаючись якомога тихіше брязкати зброєю, притискаючи її до грудей з усієї сили. Все ж вони гарно підхопили момент: за хвилину на блокпост повалила нова хвиля зляканих людей, але замикаючого стрій спецпризначенців ця картина змусила заклякнути від жаху – серед тих цивільних були перші поранені. Трухнувши головою, хлопець натягнув балаклаву, що трохи з’їхала, назад на носа та швидким кроком наздогнав своїх. З цього боку вулиці було тихо, лиш зустрічалися поодинокі цивільні, які поспіхом, злякано озираючись, бігли до виїзду з кварталу, тягнучи за собою якісь сумки – схоже працівники десятків кафе та магазинів довкола, тож спецпризначенці спокійно проскочили прямо під ворота парку, звідки лунали гучні постріли та автоматні черги. Кинута швидко фраза першого в строю змусила хлопців напівприсядки швидко крокувати вздовж паркану та вдивлятися у темряву між дерев, запобіжники з автоматів були прудко зняті ще в момент коротких переговорів групи.

«-… Нагадую, що це Вовки та Вівці, – пролунало в навушнику суворим низьким голосом у замикаючого строю, на що той якось нервово видихнув, стискаючи руків’я автомата до болю в пальцях: – тому не недооцінюйте їх. Там можуть бути далеко не такі прості пукалки, якими вам на стрільбищах дають погратися. Ми не знаємо скільки їх точно, тому не розслаблятися ні на мить.»

– Та з вами тільки в могилі розслабишся, – хриплим голосом мовив чоловік попереду замикаючого, на що всі відреагували легким сміхом та тяжким зітханням у навушнику.

Нарешті здалеку повиднілася ще одна група спецпризначенців, яка крокувала їм назустріч – вони теж обходили периметр та перевіряли чи не втік хтось цією відносно тихою вуличкою, де й цивільних уже не зустрічалося. Перегрупувавшись, загони почекали декілька секунд для тиші, а потім потужним бігом рвонули в бік центру парка, звідки й вчувалися вистріли та крики. Перші в строю одразу помітили бандитів, що ховалися між дерев та гучно переговорювали про подальший план дій. Не чекаючи дозволу на відкриття вогню від старших, вони, сповільнюючись, почали стріляти у злочинців, що тільки-но направили на них зброю. Два тіла одразу ж упало на зеленіючу траву, а загони попрямували далі, тільки вже в міру наближення до центру розділялися на пари, займаючи позиції за деревами та пам’ятниками. Замикаючий раніше порівнявся з передостаннім, присідаючи за широким стовбуром сакури, що тільки-но починала вкриватися бруньками. Лиш разу визирнути з-за дерева було достатньо, аби сповна оцінити картину: розбитий від куль білий фонтан був заляпаний чиєюсь кров’ю, на кам’яній кладці де-не-де купками лежали гільзи, розмір яких варіювався від малих для пістолетів до великих для повноцінних автоматів, а під деревами лежали скорчені трупи – важко було сказати навіть чиїх. Лиш один ліхтар хоч якось та й лишився цілим у центрі парку, всі інші ж були швидко розбиті кулями, аби приховати у темряві очікуючу десь за деревом чи кущем можливу смерть. Знову звук пострілів, але тепер уже прямо біля вуха – напарник замикаючого відкрив по комусь вогонь, на що й той хлопець одразу ж увімкнувся. Вони прикривали двох поліціянтів, які схоже опинилися на місці раніше за них, проте один із них був поранений, а інший ледь тягнув того за собою, перекинувши руку напарника собі через шию та підтримуючи під талію, а їм у спину стріляли з темряви. Крик по той бік фонтану дав зрозуміти, що ціль була уражена успішно. Вдячний кивок від двох поліціянтів змусив спецпризначенця напружено видихнути. Напарник щойно зв’язався з іншими групами спецназу та вже про щось домовився, після чого дістав із кишені світло-шумову гранату й тикнув у плече молодшому, аби той приготувався. Дочекавшись відповідного сигналу, чоловік закинув металічний циліндр далеко за фонтан, після чого сховався на декілька секунд, вичікуючи момент. Пролунав глухий вибух та крики, що дало сигнал спецпризначенцям починати діяти. Десь далеко зашуміло щось важке по асфальту – під’їжджала техніка та ще підкріплення, які все ж якимось чудом пробились крізь натовп цивільних.

Хаос і не збирався затихати, неначе полум’ям охоплюючи кожного біля блокпоста, боляче ошпарюючи та перекидаючись далі. З боку парку стало чути ще більше автоматних черг та поодиноких гучних пострілів із чогось важкого. Бій почав перетікати з центру вулиці ближче до магазинчиків. Задзвеніло, розбиваючись, скло, зовсім поруч до натовпу, який від незнання причини цього впав у повні жах та паніку.

– Допомога потрібна? – молодик тикав посвідченням прямо до поліціянта, котрий все ще стояв на даху машини, але від марних криків у гучномовець він уже зірвав голос, поки сам намагався залізти хоча б на капот, не бути знесеним людьми та хоч якось привернути в цьому галасі увагу. Десь далеко почувся вибух.

– Та, дідько, ще й як! – хрипло крикнув у відповідь поліціянт, намагаючись тримати емоції при собі, але виходило слабко. Чоловік і сам ледь стримував паніку від того, наскільки сильно його ігнорували люди, давкою спричиняючи тільки більше поганих наслідків цієї бійні. – У парку працює спецназ, бойова підтримка не потрібна! Але ми не можемо евакуювати людей, – все ж голос захрип у чоловіка остаточно. Він схопився за горло, намагаючись хоч якось прокашлятися, але на цьому схоже все. Дазай підліз трохи ближче, аби розчути його. – Я вже направив людей виводити цивільних іншими вулицями, але нас мало, більшість залучені в бою. І ми не знаємо скільки там поранених ще може лишатися!

– Вас зрозумів, – Осаму швидко оглянув обстановку довкола, обдумуючи план дій, але осікся, натикаючись поглядом на сам блокпост, де стояв. – Приберіть машини звідси! Ви ж самі заважаєте людям пройти!

– Якщо хтось із бандитів тікатиме, ми їх…

– Та яка різниця скільки втече! – чомусь Дазая така риторика розізлила. Детектив від повного нерозуміння мотивації таких дій злісно зиркнув на поліціянта. – Там, у натовпі, зараз точно більше людей постраждає, ніж від двох-трьох бандитів, які втечуть!

– Але…?

– Угх, – Осаму все ж не стримався і чутно скрипнув зубами, стискаючи кулаки. – Та забудьте вже про регламент! Передасте, що це був наказ Дазая Осаму! Всі претензії будуть до мене!

Аргументів у відповідь просто не знайшлося. Важко зітхнувши, чоловік все ж зіскочив з даху автівки через капот та між люде попрямував до інших поліціянтів, махаючи руками в бік машин, які загородили дорогу на виїзд із кварталу, та потім у кудись углиб вулиці. Ті дивно поглянули на нього, після чого перевели погляди на Осаму, що все ще чогось чекав, стоячи на капоті. Коли хвиля людей почала зменшуватися, Дазай кивнув сам собі та подумки посподівався, що ті поліціянти зроблять так, як він сказав, і зістрибнув на асфальт, дістаючи з кобури на грудях пістолет та знімаючи його із запобіжника.

З того боку, куди пішов Дазай, насправді вже майже не бігли люди. Схоже вони втекли звідси ледь не в першу чергу. Картина розбитих вітрин та розгромлених усередині магазинів лиш підтверджувала цю думку. Постріли були все ще далекими, але Осаму помітно наблизився до них. Він не планував сам ув’язуватися в бій, якщо тільки на нього не нападуть, тому йти аж туди не хотів. Натомість більше цікавості викликали самі магазини, до яких детектив, тримаючи в руках пістолет, швидко попрямував, не забуваючи озиратися час від часу.

– «Цікаво, а шавки столичні теж вже тут, чи чекатимуть, доки все не вляжеться?»

Перед Осаму відкрилася жахлива картина: перший же магазин, до якого він підійшов, був усіяний склом та гільзами, а на підлозі лежали один на одному два трупи з дірками в лобах – вочевидь працював перший спецназ. Швидко оглянувши всі кімнати, Дазай не знайшов нічого більше, що змусило прямувати вздовж вулиці далі – до наступного магазину, що стояв прямо на куті.

– «Як же добре, що я відправив Ацуші додому і він цього всього не бачить, – Дазай неминуче наткнувся на цю думку в себе в голові, коли побачив ще трупи прямо під ліхтарем і на виході з чергового магазину, та тяжко видихнув. Накаджима хоч і ломився на допомогу з Осаму, але ледь тримався на ногах від слабкості, тож детектив не міг просто так пустити молодшого разом із собою. Той магазин теж був порожній, але мав ознаки мародерів, що наче ураганом тут пронеслися. – «Іноді я так ненавиджу людей. Навіть у таких ситуаціях примудряються обчищати простих продавців».

Раптом здалеку почулися крики та біг – до Дазая прямували якісь підлітки. У два кроки вискочивши із розбитого та обкраденого магазину, Осаму їх зупинив.

– Поліція! – Дазай ледь намацав посвідчення в кишені, після чого тикнув людям. – Не йдіть до виїзду, там величезний натовп та давка – не проскочите! Обходьте вулицями та іншим перекажіть, – Осаму перевів подих і знову спинив підлітків, коли ті кивнули йому й уже зібралися бігти далі. – Ви бачили поранених цивільних? Чи ще людей, які самі не можуть вийти?

– Там, у «Старбакс» ми чули жіночі крики! – вперед групи вирвалась якась низька дівчина та звернулася до детектива. – Ми пробігли повз, але там кликали на допомогу!

Дазай поглянув у бік названого місця. Там простягнулася темна вуличка, на якій уже теж не було людей – всі втекли. Руйнації там були чи не найбільші серед усіх вуличок, що тягнулися від центру, наче саме там і почався бій. Осаму вдячно кивнув та показав підліткам пальцем на поліціянтів, що вийшли з іншого перевулку та зазивали до себе людей. Нарешті Дазай побачив ще працівників поліції – вони оглядали магазини в інших вуличках та прямо перед головним входом у парк, де зовсім недавно він чув постріли. Опісля детектив швидко рушив далі, прямо до вказаного кафе.

Всередині – світло, хоча вулиця була темною. Битого скла було ще більше. Воно лежало на зелених столиках та диванах, а підлога наче складалася з гільз. Чомусь так тихо. Моторошно тихо. Наче там, за кутком, у холодному світлі ховалася сама матінка смерть, що самовдоволено скрипіла зубами. Дазай був не з лякливих, але просто не стримав мурах по спині. Ноги понесли детектива далі, але таким повільним кроком, наче там і справді хтось на нього чатував. Приміщення було не дуже великим, тож кинувши швидко оком за стійку Осаму одразу ж попрямував до складських приміщень, як різко зупинився. Із-за однієї з дверей стирчала чиясь рука.

Дазай так само повільно підійшов, тримаючи пістолет перед собою. Там, за кутком, і справді чекала смерть, тільки не його. На підлозі лежав чоловік у формі працівників Старбакс. Осаму гучно ковтнув слину, що зібралася в нього в роті за цей час. Швидко він опустився на коліна та простягнув два пальці на стик між шиєю та головою.

– «Пульсу немає, – подумав про себе Дазай, оглядаючи, на перший погляд, вцілілого, але все ж мертвого чоловіка. Погляд детектива наткнувся на дірку в нозі та животі. Калюжу під трупом Осаму чомусь помітив не одразу, тому коли підвівся на ноги лайнувся про себе за те, що його темні штани були всі в крові, бо той занадто сильно задумався і не помітив куди сідає. – Дідько, схоже стік кров’ю.»

Раптом за іншими дверима почувся ледь чутний схлип.

Дазай обернувся у ту ж мить прямо на звук. Стало знову тихо. Але трохи далі по коридору були ще одні двері. Осаму якомога тихіше підійшов до них, вслухаючись у тишу, але більше нічого не чув.

– «Та бляха, та там хтось точно є», – Дазай сам здивувався від того, наскільки часто він сьогодні лається, але одразу ж забув про все, коли спробував постукати туди.

За дверима стало чути якісь рухи по підлозі ногами, але звук швидко обірвався.

– Виходьте, це поліція! – Дазай знову постукав рукояттю пістолета та притулився вухом до дверей з надією почути хоч одне слово. – Я вам не зашкоджу, обіцяю!

Але відповідь так і не пролунала, лиш ледь вловимий схлип, який відлунням пронісся кімнатою за дверима. Хтось і справді там є. Питання – хто?

– Прислухайтеся! Постріли вже далеко – злочинці відступили! Зараз проходить евакуація, – Дазай намагався зробити свій голос максимально доброзичливим та заспокійливим, все ще сподіваючись, що говорить він із цивільними, але наче справжній порятунок за дверима нарешті почувся тихий голос.

– Мамо, давай відчинемо! Я ж чую, що він хороший, – голос належав дитині.

– Сонечко, не потрібно бути настільки довірливою, – інший голос був близько до дверей, але звучав уже наче пошепки.

– Я готовий віддати вам свій пістолет та відійти від дверей, але, будь ласка, – Осаму важко вдихнув, розуміючи, що міг би просто вибити двері й витягти людей всередині за шкірку, але все ж вирішив не насідати та не викликати паніку – все одно детектив не був у поліцейській формі, тож цивільні могли просто злякатися та поранити його, якщо не зашкодити самі собі: – виходьте швидше. Попереду ще багато людей, яким потрібна допомога. Скажете, коли-

Двері невпевнено заскрипіли, привідкриваючи лице маленької, на вигляд років зо 7, дівчинки, що прикривала свою матір. Оглянувши Дазая уважним поглядом, який тільки-но опускався на землю, аби опустити пістолет, молодша широко розкрила двері. Осаму відкрилася страшна картина: на підлозі сиділа злякана жінка, її нога неприродньо вигнута і сильно кровила, кахель був усипаний склом, яке також стирчало і з її рани, а в стороні лежав шмат швабри, до якого був примотаний великий уламок того ж скла. Дазай гучно ковтнув, розуміючи, що не дарма був обережним і не став вибивати двері. Обдумавши план дій, Осаму одразу ж нахилився до ноги жінки, обережно згинаючи з благаннями потерпіти декілька секунд та уважно оглядаючи. На перший погляд, це був звичайний перелом з діркою від кулі. Зрозумівши, що так просто жінку Дазай не винесе, детектив потягнувся до швабри, відкинув шмат скла в сторону та з поясом зі свого плаща наклав джгут, після чого закріпив палицю на нозі з думками, яка ж все-таки крута ця жінка, адже стримувалася з усіх сил та не кричала на далеко не найприємніші дії Осаму.

– Можеш йти? – Дазай звернувся до дівчинки, але лиш зараз помітив, як вона рукавом рожевої куртки розмазувала кров по лобу, що знову й знову стікала з голови. Дитина трималася з останніх сил на ногах. І чи то від шоку, чи від страху за життя матері та власне, вона не реагувала на біль зовсім. Проте дівчинка так чи інакше сама не дійде. – От дідько…

– Пане, що ж ви за погані слова такі кажете, – не озираючись на всю складність ситуації, одразу ж обурилася дівчинка під легкі смішки її мами позаду. – От мама мене за таке сварить.

– І правильно робить, – Осаму все ж і сам не стримався, тягнучи кутики рота догори. Що робити він не знав, як покликати на допомогу теж, адже, як на зло, забув учора зарядити рацію. Раптовий хрускіт скла десь у залі вирвав із думок та змусив замовкнути.

– Тут хтось є? – почувся високий, але одночасно й хриплий голос. – Це поліція, ми проводимо евакуацію!

– Є! – вже з радістю крикнув у відповідь Осаму, дозволяючи своїй посмішці ледь вух не торкатися. Детектив одразу ж підібрав на руки жінку, обережно притримуючи поранену ногу. – Все буде добре, швидка вже чекає. Ногу ми врятуємо!

У грудях потепліло від щасливої посмішки жінки, яка ледь трималася при свідомості від настільки сильного болю, та від радісного хвилювання в очікуванні підмоги. Але встигнувши лиш здивуватися чому це кроки поліціянта такі обережні та повільні в такій ситуації, Дазай поклав жінку назад та потягнувся за пістолетом у кобурі, як відчув холодне дуло, наставлене впритул до голови. Лице мами застигло в жаху в спробах сховати за собою маленьку доньку, але жінка могла лиш безпомічно дивитися то на бандита, то на Дазая, що завмер у спробі підвестися.

– Давай без викрутасів, коп, слухай мене уважно, – за спиною почали самовпевнено і нахабно водити круги пістолетом по скуйовдженому волоссю детектива, наче той, хто говорив, сам не вірив у таку вдачу. – Ти зв’язуєшся зі своїми й люб’язно домовляєшся про таксі для мене. Тоді пожалію – лишу тебе живим.

– Роби зі мною що хочеш, а жінку з дитиною відпусти!

– З чого б це? – з іронією в голосі злочинець схилився до вуха Дазая, і по-господарськи, наче мисливець на дичину, поглянув на тремтячу жінку. – Баба з дитиною – гарант того, що ви не закинете в мою машину якусь бомбу.

– Вони поранені, – не озираючись на атмосферу жаху в приміщенні, голос Осаму лишався таким же спокійним, а тембр рівним. Детектив розмовляв наче не з озброєним бандитом, що зібрався взяти в заручники двох людей, а як із будь-яким перехожим. Не чуючи ні краплі страху в словах Дазая, злочинець не на жарт розізлився. – Навіть якщо сильно захочеш – далеко їх не відвезеш. Краще візьми мене!

– Закрий свій єбальник, чмошник! Я тобі право голосу не давав, лайно легаве, – за спиною клацнули запобіжником, що змусило напругу в кімнаті зрости до межі. Жінка жалісно схлипувала, відчайдушно намагаючись стримати в собі приступ істерики, але виходило в неї погано. Маючи можливість лиш прикрити дитині очі й сховати за собою, вона не розуміла чому цей поліціянт все ще не погодився на умови й робив такі паузи, стукаючи кулаком по кахлю. – Ти блять граєш зі мною? Швидко зв’язуйся зі своїми, поки я вас всіх на місці не прикінчив!

– Я ще не грав, пане, – Осаму хмикнув собі під ніс, піднімаючи веселий погляд на жінку, в якої наче шаблон в голові рвався від такої картини. Вичекавши момент, Дазай все ж гучно піднявся. – Я тільки розігрався.

– Ти куди встав, уйобок? – голос зазвучав зовсім розгублено та затремтів від неочікуваності та наглості такого кроку з боку поліціянта. – Тобі жити набридло?

– Що ж чекаєш? Стріляй, – Осаму повільно повернувся лицем прямо до бандита, моторошно посміхаючись та з ярою зневагою карих очей вдивляючись в опонента. Щелепа того повільно відкривалася в приступі жаху, який хвилями напливав на його тіло. Злочинець не стріляв, лиш закляк у намаганнях натиснути на курок, але в нього не виходило.

– Ти… Ви…

Зненацька з розмаху злочинцю прилітає чиясь нога прямо по лицю, змушуючи його з гучним криком відлетіти головою в стіну та впасти після цього на землю без свідомості. Точне попадання. У коридорі стояв Накахара, капелюх якого від такого замаху злетів до біса, а сам він ледь намагався віддихатися, злісно зиркаючи на Дазая, що гордовито посміхався, глядячи на столичного з гори до низу.

– Я… Я навіть не здивований, що це саме ти. Я, – Чуя важко дихав, проте Осаму вже не розумів від чого саме: задишки від удару чи хвилювання, яке на мить все ж блиснуло в блакитних очах, але вирішив проігнорувати це, лиш цокаючи про себе: «Знову понтується, придурок»: – Я ненавиджу тебе, Дазай, – Накахара все ж прийшов у себе та не на жарт розізлився, підіймаючи з підлоги капелюха: – Цивільні ледь не постраждали! Що за чортівня?

– Я б і сам впорався, все було під контролем, – детектив проігнорував питання старшого за званням та оглянув хлопця на підлозі. У того була розбита брова та вибитий зуб – лице було трохи в крові. – Але почув, що скло затріщало в залі. Вирішив допомогти й відвертав увагу, – поки Чуя свердлив детектива роздратованим поглядом, Осаму раптово про щось задумався, повертаючись до жінки, яку він обережно поклав прямо у дверній рамі, Опісля він присів, дістав з внутрішньої кишені наручники та прикував злочинця до дверей, після чого важко зітхнув. – Бляха, байдуже… Краще допоможи мені.

Дазай повільно підняв на руки матір, яка все ще схлипувала. Вона міцно вхопилася детективу за шию, час від часу стискаючи її нігтями в приступах неймовірного болю. Осаму кинув на неї розуміючий погляд, а потім озирнувся в бік Накахари та з серйозним викладом кивнув йому на дитину, яка вже відключалась остаточно. Чуя аж здивувався такій різкій зміні настрою, але без зайвих слів все ж послухався, підібрав дівчинку, всаджуючи її собі на спину, і пропустив місцевого детектива вперед, опісля сам йдучи за ним.

– Ти якого біса тут влаштував, Дазай? Ти зовсім з головою не дружиш? – переступаючи уламки скла та вслухаючись у стрілянину, Чуя чомусь ледь чутно повернувся до питань, на які Осаму так і не відповів. – Ще раз ти так зробиш…

– Та мені байдуже, що ти про це думаєш, – огризнувся Дазай, перебиваючи Накахару, та роздратовано заглянув йому прямо в очі. – Я діяв так, як вважав за потрібне. Можеш настукати на мене пану Фукудзаві чи комусь там іще, якщо тобі вже так сильно хочеться. Мені все одно.

Дазай спробував вирватися трохи вперед, фиркаючи від холодного вітру прямо в лице, але Накахара відставати, як і завершувати розмову, не хотів.

– Тобі взагалі на все начхати? – Чуя сам не розумів чому далі нав’язував діалог, але чергова автоматна черга та вибух зовсім поруч змусили ледь не підскочити на місці та ледь помітно затремтіти, озираючись на звук. Накахара трухнув головою, миттєво приходячи в себе, але око Дазая таку реакцію не пропустило. – Невже ти гадаєш, що тобі вічно все пробачатимуть?

– Та я й не гадаю, я знаю точно, – Осаму все ж оглянув Чую, який тільки що швидко порівнявся з ним, підозрілим поглядом, але вирішив поки промовчати. Накахара ж все ще озирався, опісля легко підстрибнувши та схопивши за ноги дещо міцніше дівчинку, бо та почала з’їжджати в процесі повільної втрати свідомості.

– Безвідповідальний, – цокнув Чуя через якийсь час після паузи. – У столиці тобі не було б що робити – одразу б викинули з органів.

Дазай нічого не відповів, з дратівливим зітханням ігноруючи останні репліки Накахари кудись у повітря, сказані радше для себе, ніж для когось ще. Осаму хоч вже і не слухав столичного, занурюючись у свої думки, але розумів, що той все ще продовжував про щось тихо розповідати, не бажаючи чомусь затикатися ні на мить і з кожним разом вигадуючи все більш ідіотські теми для свого монологу кудись вже під ноги – Чуя слідкував, аби не спіткнутися і не впасти на землю з дитиною на спині. Тремтіння столичного важко було не помітити, з чого Осаму не міг не дивуватися. «Ти що, придурку, боїшся?» – Дазай недовірливо знову поглянув на Накахару. У міру спостереження за Чуєю крадькома Осаму помічав все більше підтверджень його здогадкам. Чомусь ця думка веселила детектива, адже неочікувано знайшовся ще один привід зайвий раз колись підколоти Чую. Раптово попереду пролетів черговий натовп, але вже дещо менше, ніж раніше. За спинами двох також гучно крокували й переговорювали люди. Проте ситуація на блокпосту все ще лишалася напруженою: дорога була вже ширшою, бо автомобілі прибрали, але вглибині вулиці все ще лишалося повно перешкод та вузькі коридори між машинами, які заважали оперативній евакуації. Тепер Дазай міг роздивитися натовп краще. Люди буквально залазили один одному на голови в намаганнях втекти якомога швидше, і все це під ще зліші крики поліціянтів, що намагались хоч якось зупинити паніку, аби постраждалих від тисняви не стало більше, але ніхто не чув. Сирена, звуки вистрілів у повітря – сенсу не було, навпаки – натовп це лякало ще більше. Дазай все ж зупинився і перегородив шлях Накахарі, на що той збунтував:

– Дазай, ти придурок? Чому став? Рухайся! У нас поранені, мають пропу…

– Та ти сам наляканий, наче ягня, – Осаму все ж не витримав і визвірився, злісно глядячи на Чую. – І це при тому, що ти озброєний. А вони? – після короткої паузи Дазай не став чекати, доки Накахара прийде в себе, тому одразу ж легко штовхнув його у бік провулка, після чого розвернувся та кивком вказав людям, що йшли за ними, аби ті теж прямували цією дорогою. – Підемо туди – з жінкою та дитиною на руках нас задавлять точно. Краще довшим шляхом обійти, ніж нариватися.

– Я? Наляканий? – Накахара все ж прийшов у себе і проігнорував останню репліку Осаму, але пішов за ним слідом. У його голосі вчувалася такої неймовірної сили злість, що здавалося, наче під ногами капелюшника зараз трісне асфальт. Дазай чув, як заскрипів голос Чуї, і щосили намагався не засміятися від того, як же боляче він схоже зачепив столичного, тож не обертаючись пішов далі. – Ти що за маячню тільки що сказав? З чого б це мені боятися? Я професіонал!

– Та по вас не скажеш хто сильніше зляканий: ти чи дівчинка, – все ж не стримався і кинув смішинку Дазай, втрачаючи у своєму голосі ту ледь помітну раніше напругу остаточно. Чуя швидко його наздогнав. Осаму вже чекав чого завгодно: удару в плече, злісної відповіді, підніжки. Знову пролунали далекі вистріли, хоча їх було відчутно менше, ніж раніше, але Накахара вже ніяк не відреагував. Навпаки – чомусь на дурний жарт посміхнувся і сам.

– Я – детектив із головного управління поліції, Накахара Чуя, – з очевидною іронією в голосі сказав Накахара, з легкою посмішкою, але хвалькувато задираючи носа до гори. – Мені не страшно нічого, це мене повинні боятися.

Була це спроба жарту чи ні – Дазай впевнений не був. Але точно знав, що здивовано повернувся до усміхненого Накахари та з німим запитанням став бігати по лицю того, піднімаючи одну брову. Чуя вперше йому відповів нормально, без звичної уїдливості в голосі. Довга пауза все ж насторожила старшого за званням і він знову став серйозним і гордовитим, як і раніше, схоже розуміючи, що йокогамський детектив цього не оцінив. Але цей момент Дазай устиг зафіксувати в пам’яті та подумки підписав: «Капелюшник може відповідати нормально».

– Цілі півтора метра люті! – вичекавши момент, Дазай з награним захопленням відповів на репліку Чуї, після чого залився гучним реготом на весь провулок, привернувши до себе погляди людей, які швидко крокували трохи позаду них, перед цим все ж дослухавшись поради та йдучи за детективами. Мама дівчинки теж кинула ледь чутну смішинку, навіть забувши на мить про неймовірний біль у нозі та страх, але через декілька секунд раптово теж розлилася гучним сміхом. У Накахари аж очі округлилися від такої реакції, проте все ж і він не стримався, м’яко посміхаючись.

– Дивись не хрюкни, бо знаю я тебе, любителю трюфелів, – Дазай від такого аж гучно гикнув, швидко розвертаючись до Накахари та здивовано глядячи йому прямо в блакитні очі. – Хрю-хрю!

– Так, я люблю цукерки «Трюфель», і що? – Дазай спробував обуритися, але Накахара одразу ж продовжив.

– Та що лежать від них фантики всюди, наче в справжньому свинарнику, – Чуя вже й сам гучно сміявся, задираючи голову догори.

Натовп теж тріснув легкою смішинкою, хтось навіть по-братерськи слабко поплескав Накахару по плечу, хвалячи за такий жарт. Чуя ж весь сам із себе задоволений, гордий, обернувся до Дазая, в очікуванні побачити там розчароване, зле або приголомшене лице, до якого вже настільки звик за ці трохи менше, ніж два тижні, але здивувався вже сам. Капелюшник опустив погляд на асфальт, знову підскочив, аби підняти дівчинку вище та притиснути до своєї спини, вслухаючись у її переривчасте дихання, остаточно замовкаючи. Осаму не відповів нічого. Жодного уїдливого коментаря, жодної потужної відповіді – нічого. Дазай посміхався. Так по-доброму, по-дитячому, навіть після того, як Чуя зачепив його за не найприємнішу, здавалось, тему – зношену пачку цигарок, у котрій Осаму носив ті цукерки «Трюфель», які діставав та їв у моменти, коли був злий або нервував. Тільки-но заговори про ті солодощі – Дазай завжди реагував різко: потоком образливих жартів, підніжками та злими пакостями, нехай то щось підкинуте в каву, зіпсований звіт чи близько того, спробами розколупати твій дитячий чи підлітковий комплекс, який ти вже давним-давно поховав у пам’яті, але не дозволить і слова сказати про ту побиту пачку цигарок. І навіть так чомусь Осаму цього разу промовчав. А може він просто вичікував момент для помсти? «І все ж цікаво, що такого в цій пачці?» – неочікувано для себе подумав Накахара, крадькома кидаючи поглядом на колегу, але одразу ж трухнув головою. «Маячня. Він же просто придурок».

– Ми майже прийшли, – Осаму радісно видихнув, пропускаючи людей уперед і шукаючи поблизу карету швидкої, які ставили у провулки, щоб натовп банально їх теж не зніс. Накахара невпевнено підійшов і став поруч, озираючись довкола. Люди, що крокували з ними в бік блокпоста вже менше за розміром в кінці провулка, проводжали їх чи то вдячними, чи то глузливими поглядами, але ніяк не зляканими, що змушувало по тілу розлитися тепло. Дазай на пару з капелюшником, потравивши декілька дурних жартів, виконали свої функції охоронців порядку та закону навіть краще, ніж поліціянти біля блокпоста. Десь здалеку раптово зашуміла сиреною карета швидкої, яка тільки-но пробилася в натовпі, привертаючи увагу можливих поранених. Дазай полегшено видихнув. Без зайвих слів до Накахари, детектив рушив назустріч до лікаря, який тільки-но вистрибнув із кабіни, вже взагалі не звертаючи уваги на натовп, що все ще бігали вузькою вулицею в пошуках порятунку, хоч бій лишився вже десь далеко позаду. Постріли ще віддалено вчувалися, але було зрозуміло, що стрілянина підходила до свого логічного кінця, а відносно спокійні поліціянти на блокпостах так взагалі давали приємне почуття спокою – всіх бандитів, що пережили штурм парку спецназом, вже було затримано. Проте плітки між люде взагалі вже запевняли, що бій повністю завершений. Потік цивільних ставав все менше й менше, повільніше й повільніше, а потім центр так взагалі став пустим і поліція на блокпостах змогла полегшено видихнути, кинувши ті рупори до біса в багажники своїх машин. Через якийсь час імпровізовані пропускні пункти почали швидко розбиратися, аби пропустити автозаки із затриманими живцем бандитами, а за ними – з трупами, які встигли зібрати парком. Для поліціянтів стало справжнім здивуванням знайти за вказівкою двох детективів повністю знешкодженого злочинця, прикованим наручниками до дверей, тому цю персону доводилося вивозити окремо від усіх, бо спеціальні машини вже поїхали. Будинки заливалися м’яким теплим світлом ліхтарів, а яскраві вивіски розповідали історії. Шум натовпу затихав, люди потроху розходилися, вулиця затихала. Вітер підносив запах пороху і ніс кудись удалечінь, в море, остаточно даючи Йокогамі полегшено зітхнути та впасти в глибокий сон.