Едвін | Бурхливі конфронтації

Шум доносився з іншого коридору, де розташовувалися кімнати дівчат. Навпроти дев’яносто третього номеру стовпилися інші учні, кожен з яких відчайдушно витягував голову в спробах побачити для себе щось цікаве. З номеру почувся чийсь сміх, а згодом послідувало ляскання в долоні й свист. Джеффрі, побачивши номер кімнати, насупився, і миттєво просунувся вперед, розштовхнувши перед цим десятки зацікавлених статуй. Едвін швидко проскакнув за ним.

— Що сталося? — стурбований голос хлопця заглушив істеричний плач. Сміх, судячи з усього, належав Юджину — аж надто весело його очі іскрилися. Поруч стояв брюнет, ім’я котрого вилетіло з Едвінової голови, а його гримаса втілювала в себе, певно, всі емоції цього світу. Навпроти, прикривши рота рукою, стояла коротковолоса дівчинка, а поруч, схоже, її сусідка по кімнаті. По щоці другої повільно й невпевнено прокладала собі шлях самотня сльоза.

— Ось ми і знайшли нашого наркодилера, — ще раз ляснув в долоні Юджин і вже був готовий зареготати, але похмурий погляд Джеффрі його зупинив. Той, оцінивши ситуацію, обережно зробив крок в глибину кімнати.

— А конкретніше?

— Агато, тобі є що сказати в свій захист?  — після цих слів Джеффрі різко кинув погляд в сторону крайньої дівчини. Її сусідка поруч, котра ще мить назад прикривала рот рукою, відійшла на пару кроків назад в захисному жесті. Тіло “Агати” затремтіло ще більше, але вона, схоже, змогла вгамувати сльози. Едвін поглянув на підлогу й відразу ж помітив розірваний пакетик, з-під якого піщинками висипався білий порошок. І, судячи з усього, помітив це не тільки він.

— Це не моє, — Едвін навіть здивувався, як під таким тиском голос дівчини взагалі не здригнувся.

— Ах, ну звісно, це ж належить Елізабет Даудесвелл.¹ Зараз, почекай трохи, вона зайде в цю кімнату через пару хвилин і скаже, що випадково загубила наркотики в твоїй сумочці. Правда, Ренате? — хлопець, ім’я котрого Едвін хвилинами раніше не міг згадати, тільки нервово проковтнув слину.

— Що за чорт? — погляд Джеффрі метався з одної людини на іншу, але всі, схоже, вирішили грати в мовчанку.

— Це не моє, — ще раз промовила дівчина.

— А чиє тоді? — голос Юджина звучав погрозливо, що трохи не відповідало легкій посмішці на його обличчі. — Чи зараз почнеться чергова балада про те, як тобі це підсунув якийсь негідник?

— Так і є.

— Вірю, мій тато космонавт, а мама працює циркачкою на Сатурні. Вони там, до речі, і познайомилися.

— Тихо, —  Джеффрі підняв вказівний палець, але окрім Юджина й приглушених відповідей Агати в кімнаті й так ніхто не говорив. — Це не може належати їй.

— Срака, — реготнув Юджин, але за цим нічого більше не послідувало.

— Це ти знайшов? — звернувся Джеффрі до Рената, який ще трохи й став би схожим на персонажів з серії фільмів «аватар». — Ало!

— Прийом,  — нарешті відгукнувся той. Він повільно підняв очі з підлоги й повільно кивнув.

— Мені справді тебе шкода, адже наче тільки нещодавно ми з тобою так мило спілкувалися на задньому дворику, але справедливість повинна перемогти, — стенув плечима Юджин. Едвін відчув легке роздратування, адже цей хлопець аж ніяк не був схожий на агітатора за «ЗСЖ». Вся його сутність просто світилася від зацікавленості та своєї якоїсь власної гри, йому було однаково на факт наркотиків або чогось подібного.

— Кінчай цю баладу, Юджине. Сумніваюся, що тобі було б приємно жити, якби справедливість все-таки існувала, — відгукнувся Джеффрі, підходячи до Агати і нібито закриваючи її своїм тілом. З натовпу хтось закашляв, порушуючи новостворену тишу.

— Тобі закортіло поговорити про справедливість, Стоуне? — наїжачився у відповідь Юджин. Губи Рената ледь помітно здригнулися в хижій посмішці, але одразу ж повернулися до своєї колишньої позиції.

— Гей гей гей, тихіше, — звідкись з’явилася Ембер, показово розставивши руки в сторони. Вона повільно оглянула ситуацію, що склалася. — Це звинувачення справді дуже серйозне, тому й поставитися до нього треба відповідно. Не перший випадок, як людям просто підкладали такі штуки.

— От тільки ніхто не буде в цьому розбиратися, — подала голос Агата. Джеффрі нервово глянув на неї, підходячи ближче, і Едвіну навіть стало трохи цікаво, які стосунки їх пов’язують. — Постраждав багатенький синочок впливових людиків. Скинути все на стипендіатку, котра не платить жодної копійки за навчання — найкращий результат з можливих.

— Бінго! — сотий раз за останній час ляснув в долоні Юджин. Складалося враження, що той просто дивиться чергову виставу в театрі, подеколи аплодуючи акторам. І це він нещодавно говорив щось про справедливість?

— Тобто навіть якщо це не її провина, всі зі спокійною душею заплющать на це очі? Ось так просто? — гірко запитав Джеффрі.

— Так, ось так просто. Чи ти раптом уявив себе протагоністом, котрий відновлює справедливість?

— Да завалися ти зі своєю справедливістю, схиблений. Я намагаюся захистити близьку людину, якщо ти знаєш, що це таке.

— Навіть якщо ця людина все-таки винна? Чи в такому випадку правда працює тільки в одну сторону?

— Ви серйозно зараз зробили з цієї ситуації урок філософії? — саркастично видав Ренат, котрий стояв з настільки нудьгуючим виглядом, ніби ця ситуація вже вичерпала з себе всю цікавість.

— Ти не розумієш, коли слід зупинитися і не перетинати межу, — похитав головою Джеффрі, навіть не глянувши в сторону Рената. — Не все, що перед тобою — створено для задоволення твоєї нудьги. Це вже геть не смішно.

— Нужбо просто почекаємо вчителя, — запропонувала Ембер, підняла погляд на натовп, котрий тільки збільшувавався, і невдоволено гаркнула: — Тут долари роздають, чи чого ви стовпилися? Нема на що дивитися, розходьтеся, киш-киш.

Двері зачинилися перед самим носом, відрізаючи Едвіна та інших учнів від театральної вистави. По той бік чулися віддалені голоси — агресивні, відчайдушні, тихі, але хлопець не зміг розібрати нічого з можливого. По шкірі пробігся неприємний холодок від нещодавної ситуації і здавалося, що настрій Джеффрі та Агати перейнявся і йому.

— Едвіне, — двері швидко відчинилися і Джеффрі жестом підізвав його до себе, — Поклич сюди заступника, будь ласка. Він в сто першому.

— Нічого собі, які драми, — Брендон зненацька виглянув з повороту, ведучи за собою щасливого Хенка з, певно, тою самою його улюбленою банановою булочкою.

— Що тут відбувається? — не виймаючи їжу з роту, проплямкав він.

— Не розмовляй, коли їси, вдавишся ще, — занадто люб’язно відповів Джеффрі й так само «занадто» доброзичливо посміхнувся. Повисла натягнута тиша. — Я передумав, нікуди не треба йти, я сам.

— Гей, — Едвін пришвидшив ходу, покидаючи місце події і наздоганяючи хлопця. — Може, я чимось зможу допомогти?

Постать не зупинялася, впевнено виходячи за межі гуртожитку та прямуючи в сторону школи — до кабінету заступника. На дворі людей було досить багато, у вихідні більшість воліли сидіти на свіжому повітрі та займатися своїми справами, особливо з урахуванням сприятливої для цього погоди. Джеффрі зупинився тільки тоді, коли масивні двері відгородили їх від зайвих поглядів та шуму вулиці.

— Допомогти? З чим саме? — знову ця сардонічна усмішка. Едвін мимоволі проковтнув, на його погляд, аж надто густу слину.

— Ну, мені здалося, що твоя подруга й справді ні в чому не винна. Тому, може, ну…

— Ну?

— Ну, якось допоможу розрулити цю ситуацію. Це як у відповідь на твою допомогу, пам’ятаєш? — Едвіну здалося, що зараз він у свою адресу почує якщо не черговий смішок, та нову порцію сарказму, але похмуре обличчя Джеффрі, яке ще хвилину назад випромінювало токсичні нотки, зробилося просто втомленим. Він продовжив свій шлях до потрібного кабінету, але цього разу набагато повільніше.

— Ти тут нічого не зробиш. Не знаю взагалі, чому тобі захотілося раптом додати собі проблем у житті, але я б радив тобі зовсім обходити це все стороною. Просто живи і насолоджуйся першим роком тут.

— Ну так може мені товариші потрібні для того, щоб насолоджуватися першим роком, — випалив Едвін, не зовсім розуміючи, чи саме це він мав на увазі. Джеффрі знову зупинився, на цей раз набагато здивованіше глянувши на хлопця. Складно було зрозуміти, чи він хоче засміятися, чи сказати щось серйозне, але дати переконатися Едвіну так і не дав глибокий голос з боку.

— Що ви тут робите у вихідний день? — юнак навіть не помітив, як Ентоні з’явився в полі його зору, через що мимохіть відійшов на пару кроків. Вираз обличчя Джеффрі прийняв колишню похмурість.

— Сталося невелике непорозуміння на поверсі першокурсників, прямую до заступника, — і, швидко кивнувши, Джеффрі мовчки пішов геть. Едвін боровся з бажанням кинутися за ним, тільки аби не стояти поруч з Ентоні, котрий, схоже, грозився зараз просверлити своїм поглядом дірку в його голові.

— Едвіне, як ти виріс, — виразний дівчачий голос пролунав десь неподалік і перервав процес свердління Едвінового чола. Поруч стала Агнес — саме та Агнес, котру він також вважав чимало не за сестру. Правда, хлопець встиг замислитися, чи доречне тут словосполучення «саме та Агнес» , адже дивлячись зараз на цю дев’ятнадцятирічну дівчину, Едвін не бачив нічого рідного та знайомого. — Пам’ятаєш взагалі мене?

Звичайно, Едвін пам’ятав. Агнес з самого дитинства вважали частиною сім’ї Кінгманів, адже її стосунки з Ентоні були по особливому близькі. З дитячої дружби вони переросли в дещо більше, міцніше та серйозніше. Агнес та Ентоні вчилися в одній школі, у моменти переїздів завжди тримали зв’язок та контакт, так само щиро воз’єднувалися та були поруч, не дивлячись ні на що. Звучить як сюжет дитячої казки про любов, та Едвін не був упевнений, що все насправді було саме так. Безперечно, Ентоні та Агнес підходили одне одному як ніхто — однакові цілі, схожі характери та обоє мали міцний стрижень всередині, та вони поставили на перше місце у своїх взаєминах саме вигоду та користь одне від одного, а не щось, на чому зазвичай будуються романтичні стосунки. Раніше наївному маленькому Едвіну, котрий бачив це в кожному їхньому слові та русі, здавалося подібне дивним та огидним. Зараз же він навіть розумів та захоплювався тим фактом, що люди можуть так довго одне одного терпіти.

— Звичайно, — голос вийшов занадто болісно хриплим. Хлопцю здавалося, що над ним просто грають злий жарт.

— Я хочу з тобою поговорити, не проти піти в мій номер? — голос Ентоні на диво звучав емоційно та невпевнено, зовсім не так, як в першу їхню зустріч. Едвін щиро сподівався, що це не чергова вистава перед Агнес.

— Можна, — це протирічило всім внутрішнім крикам хлопця, але язик просто не повертався сказати щось інше. Ентоні мовчки кивнув та попрямував до виходу зі школи.

— Ми так давно не бачилися, як поживаєш? — Агнес почала вести звичайну буденну розмову, хоча з її вуст це теж звучало, як насмішка. В них були хороші стосунки, Едвін часто гуляв разом з нею та Ентоні, а зараз що вона, що його брат, здавалися надто далекими від цих спогадів.

— Добре поживаю, а в тебе що нового?

Едвін знову йшов по тому самому шляху, по котрому прямував за Джеффрі ще деякий час назад. Він зробив вигляд, ніби роздивляється людей, що його оточували та місцевість, хоча з останнього його перебування тут змінився хіба що його настрій. Агата розказувала про навчання в Лейквуді, ніби між ними не було прірви довжиною в три роки, а попереду миготіли напружені плечі Ентоні. Вони пройшли повз коридор першокурсників, на якому вже все вгамувалося, тільки одиниці ще зацікавлено стояли біля дев’яносто третього номеру. Номери третьокурсників, за місцевою логікою, розташовувалися на третьому поверсі. Як не дивно, та він нічим не відрізнявся від першого чи другого, хіба що колір килимів дещо різнився.

Ентоні відчинив триста сьомий номер, пропускаючи Едвіна та Агнес вперед. Інтер’єр тут також не змінювався, лише сама кімната була просторішою та вид з вікна імпонував хлопцю набагато більше. Агнес присіла за туалетний столик, поклавши одну ногу на іншу, Ентоні сів на ліжко та жестом вказав Едвіну на протилежне. Хлопець з подивом зрозумів, що в номері не було чужих речей, більше того, тут навіть речей самого Ентоні не спостерігалося.

— Це точно твій номер? — поставив відповідне запитання хлопець. Ентоні хмикнув.

— Взагалі ні, в моїй кімнаті просто завжди надто шумно. А це номер, в який просто нікого було заселити. Мені дали по дружбі ключі, тому я іноді сюди приходжу. Дуже зручно, якщо хочеш відпочити від інших людей.

— Зрозуміло, — Едвін нарешті присів на протилежне від Ентоні ліжко та схрестив руки. — То про що ти хотів поговорити?

Ентоні перебирав в руках якийсь папірець, він нервово перекатувався з однієї долоні в іншу. Агнес сиділа в телефоні, повністю відсторонена від їхньої розмови. Едвін навіть не знав, дякувати їй за це чи ні.

— Ви з Джеффрі спілкуєтеся? — запитав Ентоні зовсім не те, на що очікував хлопець. Едвін навіть декілька разів кліпнув від подиву.

— З Джеффрі? Та не те, щоб спілкуємося, просто іноді перетинаємося… А що?

— Я раджу тобі пошукати контингент краще за нього, — тепер настала черга Едвіна видавати сардонічні смішки. Чомусь кожен сьогодні вирішив, що йому дуже треба чужі поради.

— Я взагалі-то просто намагаюся контактувати з людьми, і давай я сам розберуся, з яким контингентом мені спілкуватися, добре? — вийшло набагато агресивніше, ніж Едвін планував з самого початку, та, схоже, Ентоні це не сильно збентежило.

— Я просто хочу тебе відгородити від зайвих і непотрібних проблем. Вся та компанія не найкращі друзі для тебе, — Едвін аж закашлявся від злості, що агресивно підступала до його горла.

— Ти точно впевнений, що після всього можеш вирішувати, що для мене добре, а що ні? — хлопець піднявся з ліжка та розлючено почав ходити туди-сюди. Агнес, не відриваючи погляду від екрану, проговорила:

— Твій брат просто піклується про тебе, ось і все. А щодо Джеффрі та його компанії, я теж можу сказати, що вони дуже специфічні.

— Та справа ж не в піклуванні, — завив Едвін від нестерпного відчаю. — Я просто не розумію, чому він раптом вирішив, що може грати над моїми почуттями як йому заманеться, а потім раптом видавати себе за люблячого брата. Я навіть не розумію, чому тема зайшла про Джеффрі, котрий, судячи з усього, не дуже й то бажає взагалі зі мною контактувати, тому можете видихнути. Я повторю запитання ще раз: це точно та тема, яку ти хочеш зі мною обговорити? — на останніх словах хлопець гнівно ткнув пальцем в сторону Ентоні.

— Ми ще повернемося до цієї теми, але ти маєш рацію, це трохи не те, що я хотів тобі сказати, — Ентоні прокашлявся один раз, потім ще один, протер руками обличчя та нарешті підняв голову.

— Мені треба, щоб ти трохи допоміг мені з однією грою. Для одної компанії треба зробити вигляд, що я в хороших стосунках з родиною і таким іншим. Не знаю, щось по типу сфотографуватися разом, чи повідповідати на запитання…

— Ти що, знущаєшся з мене?! — Едвіну аж комом в горлі встало від обурення. На що він взагалі сподівався? Що цей козел стане вибачатися чи хоча б торкнеться теми про це? Навіть не чекаючи відповіді, хлопець вивалився з номеру, віддалено почувши від Агнес «а я казала», грюкнув дверима та розлючено побіг по сходах униз.

Спустившись на другий поверх, Едвін дістав телефон, аби подивитися на час та відволіктися, але на панелі сповіщень його увагу привернуло одне єдине повідомлення:

• [lunares]: Якщо раптом акція на твою допомогу ще не скінчилася, то я б все-таки хотів нею скористатися. За твоєю згодою, звісно.