тут не буде як у серіалах

Вечір п’ятниці Женя зустріла на вокзалі Києва. Вона ледве тягнула свою валізу. Рома, який бачив муки колеги, мовчки взяв його і пішов з платформи до приміщення вокзалу.

– Жень, а ти їхала на два місяці, чи на постійній основі? – Рома засміявся.

– Там половина – це наші розхідники. Ти ж не захотів лишати фліпчарти та маркери у Франківську. Ну і декілька книжок з “Лілеї-НВ” ще купила. Не змогла стриматися.

Вони проходять довгий коридор, ступають на ескалатор. Що не кажіть, але Київ – уже рідне місто. Гомін людей, голос дикторки, бабусі з “кравчучками”. Усе це повертало до стрімкої та невпинної реальності.

– Тебе завезти додому? – цікавиться Рома.

– Дякую, не треба. Лише завези мою валізу додому. Зможеш? Там Саша забере. Бо я маю забігти на одну локацію. У нас завтра захід там.

Рома киває і спускається з ескалатора. На Привокзальній площі вони ще довго прощаються. Так, наче не вони зустрінуться вже завтра.

Дорога до локації не зайняла багато часу. Пробігти Жилянською, через цирк і вгору по Бульварно-Кудрявській. Женя любила ці місця. Вони були дивовижно затишними та захопливими.

Дівчина входить у приміщення. До неї підбігає немолодий чоловік з круглим розпашілим обличчям.

– Добрий вечір. А Ви куди?

– Добрий вечір. Мені треба Світлана. Вона тут адміністраторка.

– Поняв, Світланка, – чоловік пожвавився, його обличчя ще більше почервоніло. – А Ви Євгенія, так? Вона попереджала. Дивіться, третій поверх, 315 кабінет. Там якась зустріч у неї. Але я зараз попереджу. Ви йдіть.

Женя піднялася на потрібний поверх. “Невже хтось, крім мене, може о 6 вечора в п’ятницю мати ділову зустріч? Дивовижно”. Дівчина пройшла до потрібної кімнатки і постукала у двері. Їх відкрила Світлана.

– Женю, привіт. Невеличка запара. Ти сідай, я зараз закінчу ще по одному заходу і підійду. Кави, чаю?

– Світланко, мені води лише, якщо можна. Бо я з потяга одразу до тебе.

– Зараз тобі принесуть. Я побігла.

Світлана зникла за масивними дерев’яними дверима. Женя ж розчинилася у текстурах невеликого дивану. Втома відчувалася у кожній частинці тіла. Понад 13 годин дороги давали про себе знати. За декілька хвилин до Жені підбігла Світлана.

– Ходімо, я тепер повністю твоя.

Женя підвелася з дивану, так і не дочекавшись своєї води, і пішла за Світланою. На порозі вона перетинається з попереднім відвідувачем. Погляд падає на татуювання гостя: пронизливий погляд якогось чолов’яги на правому передпліччі. Женя не підводить очі. Вона знає це татуювання.

Зустріч зі Світланою з робочої переросла у щось дружнє. Жінка питала про роботу, проєкти, можливу співпрацю. Женя захоплено розповідала про все майбутнє і дуже можливе. Від цього їх відірвав стук у двері. На порозі стояв охоронець і швидко протараторив: “Світлано Ігорівно, телефонують шведи. Дуже просять вас з ними зараз поговорити”.

Світлана розвертається до Жені, кидає коротке “вибач, мушу бігти, ще побачимося” і покидає кабінет.

Женя виходить на вулицю. Погода була надзвичайно паскудна. Вона дістає із сумки портсигар, дістає самокрутку і прикурює. З вікна на неї трішки стривожено дивиться охоронець.

– Поділишся запальничкою? – сказали десь збоку.

– Тримай.

– І чому ти не відповідала?

– Я не була у стані з тобою спілкуватися.

– Досі ображаєшся?

– На емоційних інвалідів образ не тримаю.

Спартак сідає на бетонну сходинку, випускає хмарку диму і курить доти, доки фільтр не почав тліти.

– Це правильно. Ну, що не ображаєшся.

Женя дивиться на нього впритул. Мовчить і чекає, поки Суббота зможе сказати хоч щось конструктивне.

– Я ось два місяці ото сидів, думав. Не весь час, трошки працював. Описував свої стани, зміни, метаморфози. Ти запустила важливий процес. Я дописав книжку. Планував видати. Але думаю: треба показати тобі.

Він витягує з наплічника товстенький стосик аркушів. Починається все класично: передмова, купа розумних речей про емоції та їх вираження.

– Мені треба читати все? – ніяково питає Женя.

– Останній розділ у пріоритеті.

Дівчина перебирає аркуші. І знаходить останній розділ. Назва символічна: “Як не стримувати свої думки та емоції”. Женя читає про негативний досвід, причини відмови від емоцій. Останні речення читає особливо уважно.

“Багато речей, які відбуваються з нами у дорослому житті – це продукт нашої взаємодії з батьками. Я не відкрию вам Америку, коли скажу, що недостатня емоційність  мами, наприклад, у майбутньому буде причиною вашого невміння висловлювати свої почуття. Я і сам маю такі проблеми. Але з цим борюся. Зараз теж. Наприклад, пишу у цій книзі про свою любов до Жені Янович. Лише пишу, говорити вголос про таке поки тяжко”.