Репетиція

8:14

Шалений біг по сходах, під’їзд ледь не труситься від такої наполегливості. У руках недоїдений бутерброд з вареним яйцем та важка сумка з усіляким начинням. Куди поділась зібраність. Ада перелітала через поверхи зі свого 5-ого, намагаючись жувати і не впасти з ніг. Куріння на балконі до ночі і купа приємних розуму думок ледь не до ранку дають сили та натхнення в момент, проте розчарування і поспіх вранці. Їй їхати до центру майже годину, а ще потрібно зайти за кавою у переході, щоб хоч якось прокинутись. Дорога до метро близько десяти хвилин. Загалом, вона не встигала нічого. Репетиція розпочиналась о 9:30, і Гришерський страшно не любив запізнення. Ада і сама ненавиділа непунктуальних людей, але чомусь сама правила “хвилина в хвилину” не завжди притримувалась. До чорта це все. Сьогодні репетиція буде довгою, бо зараз – розпал підготовки. Налаштування світла, підбір костюмів, нові партії. О так, тут і проблема. Ада спинилась біля під’їзду, віддихуючись. 

“Я промріяла про Таю увесь час після репетиції вчора і зовсім забула спробувати імпровізувати. Це ж, бляха, частина мого виступу!”. 

Хотілось лаятись на себе про таку безвідповідальність. Синдром відмінниці шептав: “Не відмиєшся від сорому. Поріж себе… Вдар… Вдар!!”.

Ада зімкнула руку в кулак, щоб якось заспокоїти внутрішнього критика, не думати про це, а просто зосередитись на дорозі до театру. Вона так хотіла побачити Таю, але та, певне, вже давно вийшла зі своєї хрущовки до метро, і зустрінуться вони хіба в ХНАТОБі. 

Ось вона вже летить до театру, і раптом підсковзується, падаючи на сухий сніг. Біль в куприку наступив різко, тепер на тому місці 100% буде синець. Ада окинула оком навколишню обстановку і побачила, що хтось швидко збирає її речі до сумки: пуанти, вода, форма, і, бляха, сигарети… Ну чому саме вони випали з сумки? Дівчина навіть не роздивилась, хто зібрав усе її лахміття, проте щоки запалали червоним від сорому, що хтось тільки що дізнався, що балерина рідкісна куряга, і однієї пачки їй вистачає на 4 дні. Врешті вона піднялась зі снігу, обтрусила пальто і глянула на людину, що тримала перед собою її сумку. Боже милостивий… Це була вона. 

Карі темні очі байдуже дивились на Аду,чекаючи, коли та нарешті забере свої речі. А в тієї відібрало мову. Хотілось промимрити хоч якесь “дякую”, але вона лише мовчки обережно взяла сумку, і стояла як вкопана декілька секунд. За цей час Таїсія вже розвернулась і швидкими кроками попрямувала до сірої будівлі, а Ада дивилась їй услід і тамувала бажання заплакати. 

Гришерський стояв курив, коли до нього підійшов незнайомець, закутаний у бежевий плащ. Він мовчки обійняв балетмейстера а потім міцно стис вільну руку. На обличчі Гришерського було помітно легке здивування, проте нічого більше. Сигарету загасили об стіну комірчини театру, і без жодних прелюдій горло незнайомця було стиснуте руками, і ричання вирвалось із вуст, намагаючись вдихнути. 

– Я повторюю останній раз, – просичав Гришерський, – мені набридло тягатись з тобою і твоєю матір’ю. Ти – ніхто для мене, і твої спроби змусити мене задовольнити нещасну Наталю – не мають сенсу. Ще одне твоє слово, і ти так і залишишся лежати у цьому закутку, серед снігу і льоду, із синім обличчям. 

Хлопець у бежевому плащі злякано кивнув, і рухнув на землю, як тільки сильні руки відпустили його шию. Його чергова спроба змусити Гришерського “проявити каплю людяності”, як він це називав, була провальною з самого початку. Дихання потроху відновлювалось, проте горло все ще віддавало болем. Але й ніяких слідів бути не могло – той чоловік не залишав за собою жодних натяків на насильство. Незнайомець дивився вслід балетмейстеру, і жаль до себе накривав з головою: хлопець протяжно завивав, скорчившись у кутку біля сірої стіни. Хто ж знав, на що ця жалість перетвориться згодом. 

Усе було готово до повноцінної репетиції: оркестр налаштував інструменти і встиг повторити кілька найважчих партій, незважаючи на запізнення Таїсії Віденської: ніхто не сварив її, боячись загубити такий талант; танцюристи розім’ялись, і чекали початку репетиції, сидячи на гімнастичних килимках; звукорежисери записали, коли яке світло вмикати на сцені, і тепер знуджено пили каву, обговорюючи власні проблеми; монтувальники сцени були готові, тому приєднались до компанії вище; Артем-скрипач сидів і чухав розпечені після довжелезної гри пальці; Гришерський повернувся з перекуру і, втамувавши свою лють, підійшов до танцюристів, щоб запитати, де Ада.

От тут і проблема: солістки не було. Годинник показував 9:27, а почати репетицію вирішили з прогону кульмінаційної частини, тобто з моменту читання листа. Нервово перебираючи пальці, Гришерський наказав Анастасії зателефонувати Аді і спитати “якого чорта вона все ще не на репетиції”. 

– О 9:30 означає, що вже о 9 вона мала б бути тут, – сказав балетмейстер і застеріг інших танцівників: – Якщо хтось ще раз прийде пізніше, ніж за півгодини до репетиції – вважайте вас немає у постановці.

Думки про того хлопця, Наталю, новітню постановку, сюжет, запізнення Ади зводили з розуму і наповнювали серце люттю. “Чому моє життя таке?” – часто думав Гришерський і раз по раз вдавався до прокручування старих часів, ситуацій. Ця звичка губила його, як би вперто  не намагався заперечити. 

О 9:34 на сцену спокійним кроком зайшла Ада. Її очі були заплакані, а погляд виражав байдужість до всіх і всього. Вона тихо роздяглась прямо на сцені, одягла пуанти, зав’язала так сяк розпатлане світле волосся і сказала:

– Я готова.
Усе це дійство відбувалось близько 5 хвилин, і гробова тиша стояла до слів Ади. Гришерському відняло мову, оскільки він вже налаштувався на неабиякий крик, проте побачивши вираз обличчя дівчини, вирішив за краще промовчати. Зрештою, йому був знайомий цей вираз відчаю і байдужості. “Як дві краплі води” – подумав про себе. 

Не дивлячись на гнітючу атмосферу після приходу Ади, репетиція пройшла добре. Кульмінаційна частина виглядала видресируваною, хоча, по ідеї, це мала бути імпровізація. Рухаючись, Ада жодного разу не заплющила очі, як це було першого разу – вона строго дивилась на оркестрову яму, у спробах зловити погляд Таїсії, закарбувати його у своїй пам’яті, щоб повертатись до нього вечорами знову і знову. За байдужістю балерини ховалась нервозність і переживання, яке переслідувало ще з минулого вечора. Певне, дехто помилився у трактуванні її почуттів.

Після відпрацювання кульмінації почалась перша частина.

Достатньо мала проте працьовита дівчинка Харківської балетної академії грала головну роль у першій частині. Її ім’я – Віра, і з 5-ти років вона вчиться балету, і ось її перша сольна роль, наразі їй 14. У ній немає дитячої наївності, яка так часто присутня майже до 18 років. Балет забирає цю рису ще у ранньому віці, привчаючи своїх вихованців до строгості, краси і роботи. На секундочку навіть Ада згадала своє перше заняття, от тільки цей спогад- один із найгірших. Вперше балерині стало цікаво подивитись на виступ Віри. “Можливо, я зрозумію краще, ніж просто з написаного на папері тексту” – Ада всілась на порожній килимок за кулісами і уважно споглядала за Вірою.

Залунала музика оркестру, на яку наклали вокальну партію. Віра легко витанцьовувала потрібні па, хоча деяка скутість після занять біля станка все ще відчувалась. Ада прискіпливо оцінювала рухи, у голові говорячи собі, що зроблено добре, а над чим варто б попрацювати перед дзеркалом. Перша частинка із “біографією” головної героїні закінчилась. Зараз починається танок вчительки (Анастасії) та дівчинки. 

Він виглядав таким невимушеним і зовсім трохи зворушливим. іноді частини тіла однієї торкались іншої, іноді їхні руки сплітались в одне ціле, і видавалось, наче це одна людина танцює, наскільки подібними і пов’язании вони здавались. На очі Ади навернулись сльози, коли вона побачила це виконання. Незважаючи на награну емоційність Віри та Анастасії, незважаючи на те, що це лише постановка. Дивитись на прекрасну безтурботність людей, коли знаєш, як трагічно закінчиться їхня історія. Як жорстоко обставини розірвуть дві душі, що зараз танцюють в унісон, не звертаючи уваги на оточення. І скільки болю принесуть слова, написані на аркуші із старого зошита. 

Поки Ада за кулісами стримувала сльози, настала її черга виходити на сцену. Одна з найбільш милих сцен. Коли головна героїня сидить на стільці, читаючи власний вірш, а вчителька обіймає її ззаду. Звісно, це дійство обігране як балет, проте кінцівка є точно такою, як написано у сценарії. Ніжні доторки до плеч і підборіддя, що лежить на долоні. 

Ада знає напам’ять, що танцювати і не робить жодної помилки. Лише її внутрішній стан не може виразитись назовні. Це страх. Замість Анастасії позаду неї стоїть Тая, це вона торкається її плечей, це вона водить витонченими пальцями по губах, це вона з усією обережністю цілує шию і…

– СТОП!!! – крик Гришерського вирвав із мрій. – Адо, я не знаю, що ти собі уявляєш чи як практикувалась, проте мені здається це вже надмірна емоційність як для такої сцени і таких… Кхм… Відносин.

Раптом Гришерського перебили:

– Зовсім ні. Ви помиляєтесь, – глухий голос озвався з оркестрової ями і постать звідти піднялась на сцену. Балетмейстер відчув, як на нього дивляться очі, повні гніву і презирства, і ненароком відступив крок назад. 

– Ада, – очі втупились у силует балерини, – емоційно зіграла саме так, як потрібно було зіграти. Це було майже… Неперевершено, – останні слова Таїсії дались важко. – Пробачте. Можете продовжувати.

Важкі подихи Ади напевне чули всі: від складної хореографії та емоційності її дихання збилось.

– Добре. Танцюйте ще раз, – прошипів балетмейстер.

З останніх сил вона ще раз протанцювала цю частину на прохання Гришерського. Вже не так і неперевершено. Тільки на цей раз карі очі вже не стежили за її рухами, а спокійно дивились на інструмент, на якому вона грала. 

За декілька людей від Віденської на скрипці грав Артем. Можливо з виду він виглядав невимушено, проте всередині нього відбувалась справжня буря, стиснуті донезмоги зуби прикусували губи, і з нижньої губи вже сочилась кров. Кожна репетиція була новим викликом для чоловіка, його розривало зсередини, і він старався до міри, яку складно назвати адекватною. На жаль, щоб перевершити Таю, треба стрибати вище усіх мір і цілей. По закінченню репетиції він кинув погляд на свою ліву руку і жахнувся: середній та вказівний пальці були розрізані струнами, з них витікала темно-червона кров, стікаючи по пальцях тонкими цівочками. Артема затрусило, і, нашвидку витерши пальці об піджак, він вийшов з оркестрової ями і пішов геть з театру, поспіхом накинувши куртку в роздягальні і запакувавши скрипку до чохла. Ліва рука, сильно стиснута в кулак, стікала кров’ю.