Ранок

Охоронник відчинив вхідні двері, востаннє обійшовши увесь театр. За всю ніч не сталось нічого незвичайного, жодної спроби крадіжки чи взлому. Хіба щось інше тривожило б охоронника? Навряд чи. Його зміна  закінчується через 2 години, о сьомій, коли працівники театру починають приходити на роботу. Тоді на зміну стає інша людина. 

Вхід з хрускотом  відчинився. Мороз не хотів відкривати театр. Угорі пронизливо свистів вітер, намагаючись прорватись крізь стіни і старі вікна ХНАТОБу. Сіра будівля чинила неабиякий спротив, стоячи міцним важким каменем. Вікна тремтіли як руки людей з болячкою Паркінсона, але не випадали, тримались. 

На лавці неподалік сидів чоловік, міцно закутаний в шарф, тримаючи руки в карманах і сховавши голову від холоду. Ноги залишались на одному місці, жодного поруху не було від людини. Наче пам’ятник, зроблений дуже вправним майстром: нерухомий, реалістичний, проте негарний. Здалеку не побачити, чи то людина, чи ні. Скрипач Артем просидів тут усю ніч, думав про свої слабкості і невдале життя, аналізував гру, сам з собою обговорював сюжет новітнього балету. 

“Я вважаю балет абсолютно ненормальним. Що за трагедія з натяком на педофілію?”

“А як же “Ромео та Джульєтта”? Хіба не те саме? А “Ті, що співають у терні”?”

“Це інше, це класика. Тоді люди мислили по-іншому. А зараз підтекст цього всього – якийсь дикий. Я майже ненавиджу його.”

“Чи не ти раптом перечитав сюжет разів зі сто, і це лише за один день?”

“Ні, це ти зробив.”

“Але ж я і є ти. Нічого не плутаєш?”

“Авжеж. За це і не люблю тебе. Думай тверезо.”

Приблизно такого характеру діалоги двох (чи більше) голосів Артема говорили між собою. З професійного боку він захоплювався Таїсією, її талантом та проникливістю, обережністю. З особистого – ненавидів. Ненавидів, що вона краща; ненавидів, що через неї він втратив репутацію та сольні партії в оркестрі; ненавидів, що абсолютно байдужий їй…

Байдужий? Це що таке? Це ж фраза закоханого хлопчика…

Ця думка не давала спокою одночасно з усіма іншими. Образ Таї зі скрипкою і великими чорними крилами переслідує ще з того разу, як він її побачив. Через 2 роки вона поїхала, не пояснивши причини нікому. Викладач відмовлявся говорити на цю тему, відмахувався тим, що сам нічого не знав. “Сімейні обставини”. А в неї взагалі є сім’я?

Руки замерзли до самих кісток, вже ні рукавиці, ні кармани не допомагали отримати трішки тепла, щоб зігрітись. Надворі ще темно, проте за відчуттями вже 5-та година. З хвилини на хвилину відчинять театр, і можна буде зайти погрітись. Як тільки пальці будуть спроможні зажимати струни на інструменті – він приступить до практики. Більше тренувань – більший результат – більший шанс як не стати кращим, то хоч стати з нею на одному рівні. 

О! Охоронник відчинив двері. Важко підвівшись, Артем попрямував всередину, ноги тяглись двома важущими гирями. Тіло було у якомусь просторі, проте явно не у цьому, в іншому світі. Зміни, що траплялись навколо, мозок просто-напросто ігнорував. Значить, це не так і важливо. 

– Доброго ранку, – сухо привітався з охоронником. Той мовчки кивнув у відповідь. Не вперше скрипаль приходив ні світ ні зоря на репетиції. 

Тепло приміщення моментально відчулось тілом. Воно розслабилось, а жарка хвиля розливалась по тілу, зігріваючи ступні, руки, голову. Найбільш незахищені частини тіла. Артем завмер на секундочку, насолоджуючись блаженним теплом, а потім швидко пішов до сходів, щоб дістатись улюбленого кабінету на третьому поверсі. 

Ось і він. Кабінет під номером 27. За що така любов до цієї кімнати? Сказати легко. Тут він вперше “познайомився” з  Таїсією Віденською, почув її гру. Але досить болючих спогадів. Він сюди прийшов, щоб грати, вчитись і працювати ще більше. Сьогодні варто повторити сольфеджіо та відточувати  соло-партії з нового балету. Може ж, йому пощастить зіграти хоч одну. Може, його музика так само розливатиметься плавними лініями, окутуючи в ніжність слухачів, змушуючи їхнє серце стогнати від краси цих ліній. 

Розпакував інструмент, оглянув його з якоюсь презирливістю. Дістав смичок, покрутив його в руках за старою звичкою. Пора практикуватись. Червоні від холоду руки торкнулись інструмента.

Попасти в ідеальне “соль” знову не виходить. Скільки років і все дарма: музикальний слух не рятує, а професіоналізм залишає бажати кращого. Спроба десята, двадцята. Дарма. Сльози у куточках очей хочуть вилізти і потекти по обличчю. Хочеться ридати, упавши на підлогу, жаліти себе як малу дитину і вміти все, не роблячи нічого. 4 години тортур разом з насолодою почались. Мазохізм зовсім іншого рівня. 

9:01

О 9 ранку на сцені вже стояв галас. Оркестр готувався до репетиції, танцюристи розігрівали м’язи, сонно тягнулись. Дехто зав’язував пуанти, а хтось з масовки вже повторював партію, натреновуючи поворот на підлогу. Гришерський, наказавши танцюристам готуватись до репетиції і не пити надто багато води, подався на перекур. Його пристрасть до цигарок дивувала, бо зазвичай танцюристам чи хореографам не можна курити, щоби легені тримались довше і здоров’я не почало підводити раніше. ХНАТОБ не місце для загальних правил. Не місце дорікати за погані звички чи соромити за зовнішній вигляд. Кожен  учасник і кожна учасниця театрального дійства почувались тут вільно, незалежно від власних здібностей, застарілих переконань чи виховання у дитинстві. Усі крики та незадоволення хореографів, презирливі погляди викладачів з музики та дирижера – усе це було несерйозним, легковажним. Краса театру заключалась у відкритості, простоті переконань і прагненні до високого мистецтва. Тут не було лінивих: вони б не протримались і декількох тижнів. Кожен працював на благо мистецтва, кожен робив свій вклад. Немає різниці, чи це звичайний трубач або танцюрист з масовки, чи це соло-скрипач або балерина-солістка. 

Заглянути в очі тому хлопцю, що повторює танцювальну партії із частини, де головна героїня у школі. Що можна простежити в його погляді? Зосередженість, наснагу, готовність працювати… А головне – віддачу. Лиш примружившись і уважніше глянувши на обличчя танцюриста можна розгледіти цю віддачу. Passion. Прекрасне слово.

Зазирнімо в оркестрову яму. Метушня, звісно, не менша ніж на сцені – ніхто не сидить осторонь. Всі спілкуються, пробують, налаштовують інструменти, допомагають влізти усім у неширокий простір під сценою. Хіба музика не головна частина балету? Яким би був танець, якби його не супроводжували звуки різних висот, темп. Мовчазні бездушні рухи, запаковані в тіло людини. Тиша не є ворогом, але тиша не дає емоцій. 

Угорі над балконами безупинно працюють освітлювачі, постійно змінюючи колір софіт, щоб як можна ефектніше оформити балет. Два грубих чоловіка і така ж жінка активно обговорюють питання світла, часом звертаючи увагу на сюжет та вже пройдені частини. 

Прибиральниця ходить між рядами, протираючи поручні і мугикаючи собі під носа музику з серіалу “Чорна любов”. вона не дивилась його, проте перебуваючи у театрі майже увесь день вона чула, що відбувається на сцені. А сьогодні у неї ще й чудова можливість глянути власними очима на балет десь з партерних рядів. Яка честь. 

За кулісами стоять два монтувальники сцени. Вони чекатимуть кінця першого антракту, щоб замінити декорації і переставити все на свої місця. Робота, здавалось би, легка і безтолкова. Проте без цього не обійдеться жоден балет, чи то вистава, чи то опера. 

Усі ці люди працюють злагоджено. Можливо, їхні сфери діяльності здаються кардинально різними, як біле й чорне, проте їх об’єднує театр. Чарівне дійство на сцені і поза її межами. Місце невичерпного натхнення і взаємодопомоги. Запалені серця випалюють недовіру з найглибших закутків, змушуючи головне серце, серце ХНАТОБу, битися з шаленою силою. Сірі блоки зовні не виженуть тепло зсередини.