23:45

---

---

раджу увімкнути пісню «Тримай мене -Бумбокс».

мітки не ставлю, бо будуть небажані спойлери. тим не менш, тут скло.

---

---

–Євгене, де ви? У мене лише година сьогодні для нашого сеансу, я не можу більше чекати,– терапевт достатньо гучно монотонно стукає по столу, не змінюючи тон із лагідно-доброзичливого, доки Янович відкидається на спинку дивана.

–Сергію, я ціную вашу допомогу, але можу впоратися сам. Мені не 15, я психічно стабільний дорослий чоловік, і моє розставання з хлопцем не є приводом до терапії, – роздратовано, бурмотить Женя,– Мати не може вирішувати за мене, чи я потребую втручання психотерапевта.

Сходив один раз на прийом для заспокоєння душі матері, наслухався якихось відверто дивних запитань, засумнівався у компетенції обраного Оленою Володимирівною спеціаліста, а тепер ледь витримує, аби ввічливо відкараскатися від нього.Це Женя.

–Не варто пропускати наші зустрічі, Євгене. Я розумію, що вам може бути важко обговорювати ситуацію, але доводжу до відома, що переніс прийом на п‘ятницю, 10 березня, 17:30. Чекатиму на вас. На все добре.

–Навзаєм, до побачення, – проігнорувавши все , окрім останнього речення, фиркає Янович.

Ці переноси та дзвінки стали звичайною буденністю, кожного разу все однаковісінько, навіть голос терапевта рівномірно люб’язний, хіба що інтонації Жені змінюються на більш нервові. Спартак би сказав, що це не поведінка дорослої людини та безвідповідальне ставлення до власного психічного здоров‘я. Але Женя має сумніви щодо відсутності інфантильності в діях самого Субботи наразі, а як бути точним, то вже пару місяців. Колись щоденно активний діалог станом на сьогодні не продивлювався психологом вже 63 доби. 63 доби з того дня, як Спартак позбавив себе дискомфорту під назвою «стосунки» і спокійно, без криків та скандалів, забравши лише найнеобхідніше, залишив вкотре п‘яного Яновича в холодному ліжку. Він, здається, казав щось про те, що цінує своє життя і не витрачатиме його на споглядання нетверезих походеньок власного хлопця. Але за позивами організму до тазика, останній мало що розчув між високофілосовськими думками психолога накшталт :«як я і казав, іду, коли мені стало некомфортно. Сподіваюся, ти візьмешся за себе». Другу зв‘язку ключів від спільної квартири він не повернув, як і за рештою особистих речей не зволів прийти.

–Принциповий, трясця, – прогортуючи стрічку односторонніх повідомлень, видихає під ніс Женя.

Пальці трохи дрижать над літерами і , дратуючи господаря, стискаються до побіління кісточок.

Спартачку, давай зустрінемося в one love?
Ми маємо якось поговорити, коли я тверезий.
12:34. 3 січня

Спартак, я сумую і мерзну. Будь людиною.
02:40. 5 січня

Ти відмінив тур? Не зміг навіть порадитись? Жалюгідно.
14 січня. 08:45

Я бачу, нашим спільним друзям ти пояснив більше, ніж мені. Як на ненормального на мене дивляться.
28 січня. 17:53

Будь щасливим і вільним(це побажання, а не дозвіл). Я цю твою здатність завжди цінував, на що і наразився)
10 лютого. 00:03

Знав би ти, як я тебе ненавиджу, Суббота… Зараз один там, де нас завжди було двоє. Замовив твій безмайонезний жах. Прийди хоч на два слова.
13 лютого. 14:03

Навіть сьогодні ти залишив мене одного. Настільки я нічого для тебе не значив?
24 лютого. 04:06

Я кохаю тебе, Спартак. Кожен твій нудний монолог під ковдрою замість казки. Кожну мімічну зморшку. Кожен незадоволений погляд. Все ще.
3 березня. 05:37

Смартфон відлітає під подушку, а тремтячі пальці накривають вологі вії, люто розтираючи зрадливі очі до почервоніння.

Женя знає і повторює собі щомиті, що Спартак не кохав, щоб затоптати, задушити той клубок болю, який розплів від серця ширшаві нитки під кожним ребром. Але з пам‘яті не зникають відблискуючі блакитні очі, дзвінкий сміх, по-особливому ніжні пальці. Янович просто не може вкласти у виснаженій мігренню голові, як після усіх спільних моментів можна було так холодно піти. Напевне, у цьому і є весь Спартак. Але спогади волають запереченнями .

***

Вересень. Львів.

Спартак кривиться і хитає головою на Яновича, який під прохолодним, вже осіннім вітром за обидві щоки наминає шоколадне морозиво і посміхається дітям, які на прикрість батькам бігають поміж фонтанами площею.

–Захворієш – доведеться до подкасту вивчити жестову мову, – награно нахмурюється, за мить поблажливо підіймаючи кутики губ, та майже невідчутно стирає з щоки Жені сліди «злочину», – аби не лякати авдиторію хрипами.

-О ні!– Янович ледь не підхоплюється, хапаючись вільною рукою за груди,– Поліціє духоти! Пан Суббота Спартак Олександрович задушнив у недозволеному місці!

Він махає вказівним пальцем, з докором цокаючи язиком і посміхаючись дзвінкому сміху психолога самими очима.

–Дурачок!– так звично і тепло.

Женя розправляється з морозивом і кладе на плече Спартака голову, розсипаючи по ньому каштанові кудрі. його Чоловік рефлекторно запускає в них пальці, мажучи губами по маківці. За кілька хвилин дитячий сміх, плескіт води і розмірене дихання над вухом приглушають перші акорди пісні вуличних музик. Янович відразу впізнає пісню Бумбокс і починає солодко мурликати кудись у спартакову шию, яка від того непомітно вкривається мурахами.

–Нерви… Втома… Але хтось чекає вдома, – Женя ще сильніше «ластиться» під звично прохолодні пальці, але Спартак підіймається.

Напівобурений погляд зелених очей здіймається слідом за зруйнований близько романтичний момент.

–Станцюєш зі мною?– просто, простягнувши відкриту долоню, пропонує Суббота, сміючись грайливими чорними зіницями.

–Сонця немає, а щось напекло. Я не вмію і не люблю, – розгублено знизує плечима Женя, не відводячи погляду від чарнівних блакитних оченят.

Спартак секунду вдає, ніби задумується, а потім нахиляється трохи ближче до Яновича.

–Як казала одна близька мені людина: моє сонце завжди зі мною.

Женя похлинається повітрям, високо здійнявши брови.

–Поверніть мого Спартака! – глузує , але руку подає, майже відразу опиняючись у тісних професійних обіймах.

…Тримай мене,

Аромат близькості змушує дихати уривчасто, хочеться тісніше, міцніше. Схопити цей момент, це місце, цього чоловіка, з яким відверто плювати на охкання позаду і улюлюкання збоку.

…не дай мені піти, навіть не на хвилину,

Так все одно, що хочеться сміятися. І Женя сміється , відчуваючи, як сильні, але лагідні пальці перераховують спинні хребці.

…бо не зможеш більш знайти…

Бризки фонтанів розлітаються всюди, зрошуючи прохолодою лице, і Янович ховає ніс в чорну тканину.

…під цим дощем. Дивись: я можу ще!

–Хочу втікти від них всіх, – шепоче кудись в русяву потилицю Женя, відразу відчуваючи, як Спартак киває , погоджуючись.
~

Готель. На змоклих ногах Яновича плед в клітинку, за вікном починається серйозний дощ. Двері сповіщають про чийсь прихід коротким «клац». Женя несвідомо розпливається в широкій усмішці, визираючи в коридор. Спартак проходить вглиб кімнати, опускається поряд і протягує в незвично замерзлі руки гарячу каву з закладу на першому поверсі. Слідом за напоєм зігріває м’який поцілунок кудись за вухо, рука на плечі. Але Женю це не задовольняє, і вуста Субботи накриває вимогливий цілунок, якому заважає нестримний усміх тонких губ.

Женя обожнює цей оксамитовий сміх у губи. Може, у мареві, він вже продав за це душу, але ніколи не пошкодує. Не пошкодує і жодного клаптика фізичного тіла заради доторків до нього на диво ніжних пальців. Обміну не підлягає.

–Пий, кіт, – майже суворо нагадує психолог, відсторонившись.

Від гарячого напою Янович розніжується і сповзає під ковдру, затягуючи туди і свого хлопця та тихо посміюючись його бурмотінню про роботу. Все одно не піде. Не покине. Майже провалившись до сну, Женя за звичкою закидає на чоловіка довгу ногу, зручно вмощуючись в теплих обіймах.

–Кохаю тебе,– так звично, тихо, лише для нього, не прислуховуючись до того, як кожного разу після цих дев‘яти літер, здається вічно нудне спокійне серце, пропускає пару ударів.

Впавши до рук Морфея, Женя вже, звісно, більше нічого не почує.

–І я тебе.

***
Янович пробігає кінчиками пальців по корінцям чужих книжок і видихає дим в повітря кімнати. Спартак би довго сердився, але ним тут більше навіть не пахне. І Женю від цього висотує навиворіт, ніби вагомий клапоть нутрощів випатрали і забули підлатати. Начебто частину такого плинного життя легковажно і жорстоко викрали, скинули з потягу і залишили у морозній порожнечі.

Його охайно складена сорочка, його завжди вільна половина ліжка, його смішна чашка, навіть один з робочих записників. Все це дряпає череп зсередини, начебто він навмисно перетворив їх спільну спальню на кімнату витончених тортур. Склянка з-під води не витримує напруження в повітрі і злітає на підлогу. Тремтячі пальці підпалюють другу цигарку з четвертої спроби, супроводжуючись незліченною кількістю риків: «трясця!».

Важке тіло осідає на край постелі, спітніле чоло падає на напружену до болю в сухожиллях відкриту долоню.

Зараз здається, що навіть найбездарніший терапевт має підійти.

Аби лише це припинилося. Аби лише відпустити і заснути без жахливих розмитих картин перед очима.

Солона вода сочиться з-під міцно заплющених повік, вимальовуючи на блідих щоках єдине питання: «чому?».

***

–Тобто ти все ще можеш піти , коли набридне?

–Звісно, Женько, – зусереджено вдивляючись у шахматні фігури, буденно промовляє Спартак, – Шах і мат! Єс!

Він посміхається і зжимає кулаки, як захоплена дитина, ледь не плескаючи в долоні і не вистрибуючи з крісла. Женя з незначним запізненням, але підіймає кутики губ, дещо розгублено дивлячись крізь дошку.

–Вітаю, – простягнувши долоню, киває він.

–Ти збентежений цим? – здіймає брови Суббота, тягнучись до фрешу на книжковому столику поряд, – Ми ж це ще в перші дні знайомства проартикулювали.

–Так, але… – Женя, здається вперше, почувається перед Спартаком ніяково і нервово перебирає пальцями браслет, – після того, як ми почали стосунки… Мені здалося, ми значно зблизилися і… –Янович впускає руки на коліна і сподівається вже просто перевести тему. –Я не знаю.

–Женько, ану глянь на мене, – примружившись, Спартак підходить ближче і піддіває підборіддя чоловіка пальцем, не зустрічаючи спротиву, – ти дуже близька мені людина, і для того, щоб мені стало некомфортно, потрібно, щоб ти щонайменше спився.

Женя пирскає сміхом, втрачаючи рівень напруги в тілі, і отримує стабільно лагідний цілунок у скроню.

–Я кохаю тебе, – за приємною звичкою, беззвучно артикулює він, на що отримує почухування маківки і оксамитове «я знаю», яке розтікається зливою мурах за коміром.

***

Женя вже майже запізнився на сеанс, але ні третя поспіль цигарка, ні сухий кашель, як мольба пропалених легень, ні пронизуючий до кісток морозний вітер не можуть зігнати його з цього триклятого мосту і заспокоїти загнано пульсуюче серце. Синюваті пальці міцно стискають багряний, фантомно до біса гарячий, замок, на якому криво вишкрябані всього три символи «с + ж». Женя того дня благав психолога погодитися на цю романтичну дурницю, а зараз готовий проклясти за це кожного перехожого.Він ладен пірнути за тим ключем в морозну воду, аби лиш позбутися щільної мли перед втомленими очима.

Телефон змушує здригнутися і нарешті випустити обпікаючий метал з долонь, ледь не тікаючи подалі.

–Скоро буду, – кидає він прихиливши мобільний до щоки.

***

–Чи спілкувалися ви з друзями на цю тему? – Сергій розслаблено, але уважно слідкує за нервовим постукуванням ноги клієнта, склавши руки в замок на колінах.

–Якось так вийшло, що усі мої друзі стали нашими спільними, – хмикає Янович, – і вони, я думаю, продовжили спілкуватися з ним, а тому уникають цієї теми або тактовно рекомендують попрацювати зі спеціалістом, аби «відпустити».

Женя кривиться на останньому слові, зображаючи лапки в повітрі, і складає руки на грудях.

–Як ви почуваєтесь з того часу, як він пішов? – киває психотерапевт, ледь примружуючи очі.

–Почуваюся так, начебто він вирішив наді мною поглузувати. Навіть не спромігся заблокувати, просто ігнорує, ніби сміється з мене, – Янович і сам посміхається безглуздості ситуації, розминаючи пальці рук.

–Чи припускаєте ви, що він не хотів іти, просто так склалися обставини?

Женя фиркає, ледь не закочуючи очі.

–Видно, що ви з ним не знайомі. Спартак сам керує обставинами в своєму житті, і ніколи – навпаки.Повірте мені на слово.

Сергій знову повільно киває, щось черкаючи в записнику.

– Наскільки детально ви пам‘ятаєте день, коли він пішов?

Женя тяжко видихає, відчуваючи, як невдоволення стає все важче контролювати.

–Мені здається, ви минулого разу вже про це питали, ні?

–Повторіть, будь ласка, якщо не складно, детально, – сумирно просить терапевт, відкладаючи ручку.

–Пам‘ятаю нечітко, бо п‘яний був. Спартак забрав мене з вечірки з нагоди дня народження мого колеги, довго бухтів щодо мого стану, привіз додому, допоміг трохи прийти до тями і вклав у ліжко, потім зібрав лише найнеобхідніші речі, спокійно бовкнув щось накшталт… – очі самі закриваються, а брови спускаються до перенісся, –«мені більше не добре з тобою, я втомився», і пішов.

–А далі?

–А далі я заснув, – роздратовано цідить Янович, намацуючи в кармані зім‘яту пачку сигарет, – ви в моїх почуттях розібратися хочете чи в біографії покопирсатися, я зрозуміти не можу?

Стерненко на мить примирливо здіймає відкриті долоні і хитає головою.

–Ви можете зупинити мене в будь-який момент.

–Тоді зупиняйтесь зараз. Можна у вас перекурити? – затиснувши цигарку в зубах, питає Женя.

–Звісно, – підштовхуючи до клієнта попільничку, відповідає терапевт, ввічливо припіднявши кутики губ, – але я вийду , з вашого дозволу– голова від високої концентрації диму паморочиться.

Женя коротко киває, знизавши плечима.

–Кватирку відкриєте, – на секунду затримавшись коло виходу, підказує Сергій.

Залишившись наодинці, чоловік неспішно підходить до вікна. З великих рам передбачливо зняті ручки, і лише на маленькій кватирці її залишили. Женю це навіть змушує слабо хмикнути, а згодом бездумно задивитись у розгорнутий попереду мурашник метушливого Києва.

Коли цигарка починає обпікати кінчики пальців, він залишає недопалок у попільничці. Повертаючись на місце, боком зачіпає стіл і супиться гучному удару нотатника психотерапевта по підлозі. Погляд ненароком чіпляє стрічки зі сторінки, на яких в польоті розгорнувся записник, і застигає. Згори, як заголовок, виведене його прізвище: «Янович Є.». Трохи нижче чотири літери, які не відразу складаються у зрозумілу картинку:

«ПТСР»

Закреслене рівною лінією. Нижче два слова, обведені у кола:

«відмивання»                  «дереалізація»

Женя нахмурюється, намагаючись зрозуміти, як ці слова опинились на сторінці з його ім‘ям. Чи той терапевт взагалі кришечкою поїхав? Наступна сторінка. Два рядки. Перший текст звичного розміру:

« ДРО (?)»

Нижче великі літери, підкреслені двома рисками:

« Дисоціативний амнезичний розлад»

Женя відкладає блокнот на стіл і спирається на нього руками.

–Що за маячня…

.

.

.

Нудить. Спартак за кермом. Радіо давить на скроні.

– Кінчай занапащати своє здоров‘я, Жень. Я більше тебе не забиратиму з п’янок.

Злиться чи засмучений? Розчарований.

–Добре.

Фиркає. Нудить. Знайома мелодія.

–Не сердься, ну.

Доторк. Чіпкі сильні руки. Бліда шкіра.

Вантажівка?

Нудить. Світло. Визг шин. Брязкіт. Біль.

Темрява.

Знову світло. Сліпить. Кров. Спартак? Груди. Шмат скла.

–Спартак?

Тиша. Дзвін у вухах.

ні. ні. ні.

Повітря. Траса. Двері. Очі. Блакитні живі очі. Притомний.

–Спартак? Чуєш мене?

–Чую.

Хрип. Очі закочуються.

ні. ні. ні.

Телефон. 103. Адреса.

–Давай, треба забратися з машини, може вибухнути.

Руки. Тремтять. Лягають на передпліччя.

–Ч-ш-ш. Спокійно. Не встигнуть.

Ні.Ні.Ні.

–Не верзи дурниць, закинь руку на плече, якщо можеш.

Кашель. Кров.

–Не треба. Послухай, не смій плакати, продовжуй жити. Пообіцяй .

НІ. НІ. НІ.

Очі ледь відкриті. Губи синіють. Вії дрижать. Пальці в долоні слабнуть.

–Спартак, прошу, зберися, не відключайся, ну! Це не фільм, не час для сльозливих промов!

Кривиться. Кашель. Сорочка в крові.

–Обіцяй мені, Янович.

Махаю головою. Стискаю пальці. За ними – зуби.

–Ти не посмієш. Відділення швидкої неподалік.

Слабкий ривок. Холодні пальці на щоці. Зім‘ятий доторк губ.

–Не цілуй мене так. Ти не помреш.

Усміх? Судома?

–Ти не винен.

Ні. Ні.Ні.

—Благаю, залишайся при тямі, сонце.

Щоки мокнуть. Піт чи дощ?

-Я кохаю тебе.

Асфальт. Коліна. Очі ховаються за повіками. Важкий ковток повітря.

–Це давно навзаєм.

НІ. НІ. НІ.

Шия слабне. Губи розтуляються. Зіниці зупиняються. Пульс?

НІ. НІ. НІ.

Дихання?

–Благаю, Спартачку, залишайся зі мною.Ти чуєш? Швидка поряд.

Пульс?

НІ.

…не дай мені піти навіть не на хвилину…

Пульс?

НІ.

–Чоловіче, відійдіть від постраждалого.

Червоне.Біле. Тихе скавуління.Звідки?

–Немає.

НІ!НІ!НІ!

…бо не зможеш більш знайти…

–Час смерті 23:45.

Час смерті. Смерті. С-м-е-р-т-і.

Асфальт. Коліна. Чоло. Сльози чи кров? Чий надривний рев? Груди вібрують.

Чужа рука. Плече. Пече.

–Прошу, вставайте, пане, ви посеред дороги.

---

Женя розправляється з морозивом і кладе на плече Спартака голову, розсипаючи по ньому каштанові кудрі. його Чоловік рефлекторно запускає в них пальці, мажучи губами по маківці.

---

Здіймають. Авто танцює. Танок вогню. Танок в огні.

---

–Потанцюєш зі мною?

–Сонця немає, а щось напекло…

---

Знову крик. Та звідки він… І чому всі на мене дивляться?

.

.

.

Ще один погляд. Сергій. Кабінет. Мокрі клякси на папері замість літер.

–Ви щось згадали, Євгене?

Ви

щось

згадали,

Євгене?

…Ми розіб’ємося вщент…

Я кохаю тебе, Спартак. Кожен твій нудний монолог під ковдрою замість казки. Кожну мімічну зморшку. Кожен незадоволений погляд. Все ще.
3 березня. 05:37

---

нові повідомлення

---

Чекай, сонечко. Я скоро.
10 березня. 23:45

…і лишимось живими.

 

 

••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
••••••••••••••••••••••
була би рада будь-якому вашому відгуку, поділіться, якщо робота викликала емоції, це важливо для мене. дякую за приділений час♥