Бо я бачу

– Де Янович? – З порога скляного офісу запитує директор КВНПУ. В його очах звичайний, властивий йому спокій, проте здивованість прийшла разом із незачиненими дверима в улюблену підсобку свого найкращого працівника.

– Наша рання пташечка сьогодні запізнилася. Мабуть чекає поки уві сні вийде з депресії, – посміюється Вова Ломаченко та його “друзі”, бо так треба.

Найтупіший серед колективу, хоча з усіх сил намагається здаватись колегам розумним і дотепним. В усіх в скляному офісі складається враження, що це звичайний, а може й незвичайний “синок еліти”, якому оплатили навчання в академії національної поліції, бо він не здатний боротись у протистояннях із собою. Ті, хто спілкуються з Вовою мають на меті тільки зв’язки, яких вони можуть домогтися безпосередньо від хлопця, за “невеличкої” участі його тата. Усі справи, за які він береться доводиться довиконувати його найближчим соратникам. Це помічають усі, але насправді визнати цей факт спромігся тільки Янович на щорічній конференції. І був за це покараний. Аж тижневими знущаннями фраєра. Він міг би, звісно, поплакатись татові за брехливі наклепи на нього, але його старий справжній професіонал своєї справи — славнозвісний капітан поліції, до того ж, багато чув, як вдало якийсь Янович Євген Володимирович розкриває справи, які ну точно не під силу його недалекому синочку.

Євгену ж було абсолютно все одно, як би він і сам сказав: “Срати я хотів на того вашого улюбленого Вовочку”. Молодий детектив-легенда чує ці насмішки з приводу його кучерів, веснянок, яких насправді не так і багато, і ще багато чого з першого дня перебування на новій посаді, тож пережити аж тижневу Вова-смугу в його житті було легко.

– Ломаченко, я лише запитав де твій колега. Оці своєрідні авторські фіндіклюжки, – сивуватий чоловік покрутив кистю, неначе його підданий дурник, – Залиш при собі.

Невдоволений поліцейський фиркнув, але нічого не сказав старшому по званню, бо потім влетить від батька за неповагу. Соратники ж його швиденько замовкли ще тоді, як почули голос майора.

Невисокого зросту майор із сивиною на потилиці трохи кульгаво поплентався до свого кабінету.

Чорні мартінси відбивають звуки спішних кроків по вулицях, застелених листям. Детектив вдихає повітря шумного міста, воно перемішане з пилом, галасом і сонцем. Від цієї жовтої зірки стає ще дурніше. Погода стає на шлях виправлення, гріє землю і повинна гріти Женю, але у жовтогарячої на це не вистачить потужності.

Він запізнюється вже на дві години, для легенди це нонсенс. Він завжди був тим самим хлопчиком, що вже сидів за партою, коли мав продзвеніти шкільний дзвінок. Був тим самим студентом, що ніколи не прогулював пари і вчасно приходив на заняття, навіть на додаткові, і на свій перший підробіток він теж приходив завжди завчасно. На превеликий подив, він абсолютно не хвилюється, хоч його графік і руйнується нещадно та невпинно. 

Хтозна яким чином детективу вдалося оминути майора та прослизнути до бетонної кімнати, чиї стіни бачать і чують кожен вирок над грішним людом. По коридору тихим відлунням пробивається крізь повітря шарудіння підошви, а десь у бетонній кімнаті ховаються тріщини, нишком залізають подалі, бо він йде.

Залізні двері відчиняються і в три кроки заходить молодий чоловік. В його очах сталева впертість, зібраність, від нього віє мечем та кригою. За іншим кінцем стола сидить той, хто відчайдушно намагався скопіювати шедевр кримінального мистецтва і саме його прийшла карати холодна сталь.

– Я придумав тобі псевдонім, – детектив сідає на стілець, поправляє свій жилет двома пальцями та посміхається очима, але в них видно тільки пекло, що бурлить не червоним, а синім, – Відтепер ти будеш Уолтер.

Євген проламує захист наслідувача своїм непохитним поглядом, таким, що стріляє айсбергами, але вони є всього лише ключами, які детектив невпинно перебирає, намагаючись відчинити браму. За нею ховаються емоції, почуття. Які переживання викликав чоловік у наслідувача?

– Скажи, тобі подобається? – Євген нахиляється до злочинця, обпирається на складені зап’ястя, – Ти знаєш хто такий Уолтер Кін?

Тепер вже Уолтер кидає очима на свого суддю. Його нутрощі вивертає від цікавості, чому саме Уолтер, хто це? Молодий чоловік з великими чорними очима та таким же волоссям, завжди усміхнений, намагається приховати свою зацікавленість. Він не хоче показувати своїх емоцій, бо в такому разі вони виллються на детектива шквалом чорних вогнів-метеоритів, а потім його Бог буде ним незадоволений. Уолтер не хоче відкривати комусь свого Бога.

– Я тобі розповім, – кароокий виправляє свою поставу та складає руки на грудях, – Уолтер Кін відомий, як художник, але є одне але. Всі картини, що вважались його творіннями насправді є уособленням тонкого відчуття мистецтва його дружини. Він замикав її в коморі та змушував малювати, а потім видавав її картини за свої. Нікого не нагадує?

Колір очей наслідувача немов впав на його викривлені в посмішці вуста, він здається врівноваженим, але сказане детективом змусило його зануритись в себе.

Євген лише подумки, тихо промацує кожне ребро Уолтера, немов намагається схопити правильне та вирвати його, а потім почути крик. Такий крик, від якого згине все, стане чорним, а на залишки живого буде опускатись віденським вальсом чорний попіл, щоб воно втратило змогу дихати. Нарешті він чує млявий, але доволі божевільний сміх.

– Цікава історія, весела, – очі Уолтера весь час споглядали за детективом, і навіть зараз дві безодні не втрачають пильності.

Уважно вислухавши такий багатозначний і очікуваний сміх, Євген потирає долонею підборіддя та теж посміхається.

– А знаєш що тебе не повеселить?

– Розкажи мені, – Прошепотів Уолтер, вибаньчивши очі.

– Я знаю про твою ікону.

В мить чорний колір став найтихішим та водночас найгучнішим. Наслідувач відсахнувся від столу, поклав долоні на коліна, наче слухняний пес, але він готовий в будь-яку мить зірватись та до смерті замордувати ціль свого хазяїна.

– Я знаю про твого Бога, – лише це треба було сказати наслідувачу, щоб відчути його стривоженість, щоб вдихнути той газ, в якому танцює попіл, і щоб очі закотились від насолоди.