Привіт, Женька

«Привіт, Женька!» Він заплющує очі, вкотре намагаючись прочитати повністю текст з зім‘ятого за останні кілька годин папірця. Паста кулькової ручки потекла у кількох місцях, папір розбух і загрубів там, куди падали власні гіркі сльози. Женя робить глибокий вдих, відвівши погляд від злощасної записки, котру отримав від баристи в ЦУМі. Той не жартував про кур‘єра?

«Якщо ти читаєш цей текст, я, певно, уже помер», — цей рядок змушує гірку нудоту підступити до горла. Щось всередині надривається, ламається, лишаючи по собі страшну чорну пустоту. У районі сонячного сплетіння скоро з‘явиться здоровенна діра, жодна сорочка таку не прикриє. Женя відкладає шмат паперу, роздивляється вкотре чорний конверт, заклеєний одним з тих стікерів, що їм подарували на подкастах. Три місяці тому Спартак поїхав на навчання до Швейцарії. Ну це була та версія, з якою був ознайомлений Янович. Зараз у його руках, що тремтять, мов у стариганя, зовсім інший варіант розвитку подій.

«Три місяці тому ми попрощалися, коли я їхав лікуватися закордон», — ці слова Женя читає не вперше, але менш боляче від того не стає. Вони отруйними стрілами пронизують його нещасну душу. Сльози знову починають збиратися у куточках очей, люди дивляться косо. Хтось підходить і питає, чи не потрібна допомога, а хтось просто закочує очі при вигляді заплаканого чоловіка. Він випив не одну склянку пива за ті години, поки сидів тут, але легше не стало. Взагалі ні від чого легше не ставало.

«Я віддав цей конверт перед від‘їздом з умовою, що за три місяці ти його отримаєш», — ну звісно він попіклувався завчасно, у цьому весь Спартак. Женя добре пам‘ятав їхні жарти про це на подкасті, та тепер якось не смішно. Трясця, зовсім не смішно. Хотілось повідривати руки і ноги тому баристі, запхати їх йому в сраку, змусити пережити всі ці страждання.

«…якщо я не повернуся», — він мав би приїхати. Сьогодні. Це на зустріч з ним Янович так радісно збирався зранку. Вони майже не зізвонювались за ці три бісові місяці, переписувались, кидали один одному смішні відео. «У Спартака мало часу на навчанні», — казав собі Женя щоразу, коли друг відмовляв йому в аудієнції. Сьогодні зранку Янович напрасував блакитну сорочку, вдягнув улюблений смугастий піджак і джинси, вклав неслухняні кучері і побіг до ТІЄЇ САМОЇ кав‘ярні на нижньому поверсі універмагу.

«Ти розумний і емпатичний, знайдеш слова, щоб розказати про це нашій аудиторії», — які слова, Спартак?! Женя сам не може прийняти це. Він, бляха, ридає тут з самого ранку, заливаючи горе хмелем. У такому стані хіба що підбирати собі вірьовку з милом. Як же боляче! До крику.

З вуст злітає тихий хрип. Женя не читає далі. Не може. Неслухняні пальці згрібають бозна-яку склянку зі спиртним, ледь не перекинувши її собі на штани, заливають вміст у рота. На секунду здається, що нічого крім гіркоти і бульбашок, що лоскочуть піднебіння, не існує. Був би тут Спартак, він би його насварив, без лайки, але так, що Жені б ще довго пива не хотілось. Він лишає всі речі на місці, біжить на вулицю, щоб викурити останню цигарку з пачки, яка була куплена сьогодні зранку. Спартак би і за це насварив, сказав би, що від нього «воняет дохлятиной». Як іронічно.

— Хто не курить і не п‘є, той здоровеньким помре, — шепоче собі під носа Янович, видихаючи отруйний дим у прохолодне осіннє повітря. Його пробиває на нервовий смішок, що швидко перетворюється на схлип. А потім з очей злітає град зі сліз. Чому? За що? Жоден з принципів стоїцизму зараз не пригадується, коли у голові усі думки напівінфернальні. Це карма? Чи Божа кара? У такий час Хрещатик нереалістично пустий, ще й хмари зібрались. Починає накрапати тихенький жовтневий дощик.

Він заходить до торгівельного центру, залишивши недопалок тліти на тротуарній плитці. Йому не властиво так робити, але сьогодні такий день. Може ще кілька наступних, поки він не вип‘є достатньо, щоб наважитись стрибнути з вікна чотирнадцятого поверху. У приміщенні грає якась дурнувата мелодія, яку він чомусь до того не помічав. Погляд трохи прояснюється, коли Женя помічає темну фігуру, яка стовбичить коло його столика. Той чоловік щось роздивляється, торкається складеного навпіл папірця блідими пальцями. Янович майже лютує, зривається з місця, хапає незнайомця за руку і осікається на напівслові.

— Привіт, Женька?! — знайомий голос вривається у затуманену алкоголем свідомість. Лише зараз він розуміє, наскільки багато випив.

— Женька, прийом! Ти прочитав? — повторює голос, коли розуміння змушує протверезіти, глянути у обличчя чорної фігури.

— Ти? — видавлює із себе Янович і сповзає на підлогу, бо ноги відмовляються утримувати тіло.

— Мені затримали рейс з Цюриха, телефон розбив, ти прикинь? Ти в порядку? — він скидає чорного каптура куртки, дивиться своїми очима-камінчиками у каламутні зіниці навпроти. Женіні руки охоплюють чоловіка міцно за ляшку, стискають цупку тканину штанів, заливаючи і її новою порцією сліз.

— Ти — покидьок, покидьок, покидьок, — крізь плач і сміх шепоче Женя. — Ти не уявляєш, що я пережив, що я відчуваю, що, бляха, ой, трясця, зі мною тут робилось. Я… я… ненавиджу, але як же я тебе люблю, Спартак!

— Пробач, — промовляє Суббота, присідає і сам поруч, спираючись боком на диван, пригортає до себе тіло, котре б‘є дрож. — І я тебе…