(8) Політ

Земля під ним все ще двигтіла і пружинила, а навколо панувала сама темрява, коли Фен Сінь прийшов до тями. Над його рукою сяяло золоте світло – Му Цін передавав йому частину духовних сил, аби рана загоїлась швидше. Там де він тримав зап’ясток Бога Війни, розливалося тепло. Рука Сюань

Чженя тремтіла.

– Му Цін?

– Ну а хто ж іще, коханий?

Перед очима перестали танцювати цятки, тож Фен Сінь спробував підвестись. Його поклали на спину знов.

– З глузду з’їхав? – прошипів Бог.

Ха, наче змія.

В голові паморочилось. Обличчя його рятівника нарешті стало чіткіше, залите золотом його ж духовної енергії. У Му Ціна завжди був такий дивний відтінок, з дрібкою помаранчевого. Його зла, розпашіла від старання мармизка видавалась навіть комічною.

– Нянь майже випив тебе! Він безперервно шукає наших слабкостей і заглиблюється в них, множить їх! І ти дозволив йому це!

– Я не міг зупинитися і загоїти рану, добре?! – що-що, а сваритися з Му Ціном Нан Ян міг навіть в напівживому стані.

– О, ну звісно! Наставити собі шишок часу завжди вистачає, а щоб підлікуватися – ніколи!

– Йолоп! Я думав, що ти впав, я біг тебе рятувати.

Обличчя Му Ціна змінило вираз, але так невловимо, ледь помітно, що Фен Сінь навіть не зупинився перевести дух.

– І якщо ти думаєш, що я дурний через це, то принаймні…

Нан Ян не договорив.

Золоте світло погасло, теплі руки зникли з зап’ястка і вхопили його за комір ханьфу.

От що цікаво: навіть коли не знаєш, що це саме насувається, перед тим самим завжди трохи паморочиться в голові, ніби сигналізує, вигукує, як сурма.

Чи заграла сурма в голові у Фен Сіня?

Ні, лише дзвіночки.

Му Цін нахилився над ним, все ще трохи наїжачений, але лише трохи. Його попелясте волосся в високому хвості залоскотало щоку. Все сталося так швидко.

Поцілунок… Бог Війни поцілував його, торкнувся теплими, вологими губами. Тепло, тепло, слина, солодкий запах, тепло.

Поцілунок! Дихання Му Ціна на його щоці, Му Ціна, що заплющив очі й обхопив руками його обличчя. Серце забилося наче шалене. Це було геть не схоже на тендітний поцілунок дівчини.

Дзвіночки в голові перетворилися на дзвони. Фен Сінь крикнув би, та вони все ще лежали на спині величезного чудовиська, що несло їх за небокрай.

Врешті, Нан Ян відштовхнув Сюань Чженя з усієї слабкості, рука загуділа, як бува, коли вдаряєшся ліктем. Чоловік легенько відсторонився, знову нависаючи над Фен Сінем на витягнутих руках.

Мить панувала тиша. В очах Південно-Західного Бога виразно читався шок і образа. Він трохи скривив личко з кирпатим носом і неможливими віями, і через це знову мав вигляд підлітка. Зціпив зуби та нарешті прибрав хвіст, що лоскотав Нан Яну шию.

А тоді процідив:

– Ти не мій чоловік.

Фен Сінь, все ще збентежений, не знав що відповісти.

– Я просто…

Му Цін опанував себе і підвівся, ловлячи ритм чудовиська, що звивався і розмахував крилами в польоті, ніби намагаючись викликати ураган. Розгніваний до кінчиків почервонілих вух, дістав чжаньмадао. Скерував лезо простісінько йому межи очі. Його брови були насуплені, обсидіанові очі – крижані. Волосся від шаленого вітру наїжачилось і заплуталось, та він не зважав.

– Якщо ти не він, – вицідив, – то хто ти?

Питання не звучало як питання. Радше погроза.

– Я не можу сказати, справді, – заприсягся Бог Війни. – Я не твій чоловік, та все ж я Фен Сінь. Ти й сам це розумієш.

– Тоді де він?! – правиця натягнулася струною, лезо наблизилося до перенісся Нан Яна ще на дрібку.

Після того як боги залишили їх, Фу Яо і Нань Фен не мали іншого вибору окрім як повернутися на небеса. Наввипередки.

Щось божественне було у них самих в ті миті, коли вони, ніби старі приятелі й найзапекліші конкуренти, боролися у справності польоту. Так саме вони боролися все життя з тої миті як потрапили під протекторат наймогутнішого союзу Півдня – богів війни, що їх навіть Дзюн Ву визнавав непереможними.

Нань Фен досяг небес першим.

– Знову тебе обійшов, А-Яо!

Фу Яо приземлився поруч після миттєвої затримки.

– У них щось коїться, – сказав сухо.

Молодший служник був так захоплений черговою перемогою, що майже пропустив цю фразу повз вуха.

– У них щось коїться, – повторив другий, гучніше. – Ти відчуваєш свого Бога?

– Дурне питання, – вишкірився Нань Фен, – як завжди!

Він дослухався до себе і не відчув нічого окрім спокою, внутрішньої тиші що означала нічого іншого як мир у душі його володаря.

– Мій володар… Він…

– Кажи вже, – вони стояли на центральній вулиці, над ними не було хмар, як завжди.

Місяць стояв уповні. Скоро зі сходу накотиться світло і прожене тіні геть.

– Я відчуваю як він втрачає духовну енергію, – закінчив Фу Яо, з такою гіркотою, ніби енергію втрачав він сам. – Багато. Він блокує мене в Духовній мережі.

– Дивина-а, – прозвучав збентежений шепіт.

Нань Фен спробував сконтактувати зі своїм богом – і не відчув нічого. Бог не ігнорував його молитви, його просто… не було.

Молодший служник зблід.

Коли він сказав про це, Фу Яо, без жодного слова зірвався з місця і побіг просторою вулицею в напрямку площі. Нань Фен, збентежений, побіг слідом.

Сьогоднішнім ранком, після зникнення Нан Яна, весь палац став на вуха. Бог зник так неочікувано та екстравагантно (молодші служниці що вправлялися у стрільбі в саду клялися, що бачили Фен Сіня, загорнутого в простирадло, що він тікав так ніби за ним гналася зграя демонів), що миттєво привернув до себе увагу всього палацу.

Фу Яо приятелював з однією дівчиною, столичною красунею, яку найвеличніша богиня літератури взяла собі в помічниці. Сай Ер її звали, і оскільки доля посміхалася їм, саме вона в той день подавала в палаці чай.

– Він там, – казала вона, озираючись на всі боки, аби ніхто їх не підслухав.

Вони зустрілися на площі, біля мармурової загороди, під вербою.

– Бог війни в палаці Володарки, але вона не пускає нікого, тож я гадки не маю що саме вони обговорюють. Але він там, і виглядає… налякано. Розгублено.

Сай Ер любила Фу Яо за багато якостей, але передусім за те, що в ньому не було сліду пихи, характерної для чоловіків. Для воїнів. Сай Ер ризикувала своїм становищем, коли повідомила про це, але кому як не Фу Яо вона могла довірити всі свої секрети?

Служник послав двох дітей, з тих наймолодших в палацовій службі, аби вони слідкували за брамою палацу літератури. Сам, аби не викликати підозр, продовжував вдавати ніби шукає Фен Сіня всюди. Не розповів нікому, навіть Південно-західному богові війни, бо не хотів починати божественну війну. І зраджувати Сай Ер.

Зараз, на жаль, він не мав вибору. Він був розгублений і дезорієнтований. За відсутності володарів він ставав старшим у палаці.

Сай Ер чекала його під вербою, на їхньому звичному місці, попереджена про зустріч в духовній мережі. Дівчина злякалась, коли виявилось що товариш прийшов не сам.

– Він друг, – запевнив Фу Яо.

Нань Фен відсапувався в парі кроків позаду і щиро старався пригадати хто це така. У нього було неприємне відчуття що він вліз в чийсь секрет.

Сай Ер тільки мовчала і дивилася з-під лоба. Вона знову зраджувала свою богиню.

– Будь ласка! Прошу, з Богами війни щось коїться і ми не знаємо чим допомогти!

Сай Ер хотіла розвернутися і побігти, впасти в обійми старших служниць, своїх найближчих подруг і духовних сестер. Але замість того, піднявши голову, служниця відповіла:

– Моя володарка посилала по сувої. Було їх дві дюжини й всі з різних частин бібліотеки. Я запам’ятала їхні назви.

– Що було в тих сувоях?

– Все… Всі були написані в різні часи. Деякі з медицини, щось з історії, трохи науки.

Фу Яо і Нань Фен обмінялися поглядами. Сай Ер подивилась на них, здивовано і недовірливо:

– Це, звісно, щоб ніхто не здогадався, який сувій їй насправді був потрібен. Ваші боги хіба не приховують від вас своїх істинних намірів?

– Наші боги… — почав було виправдовуватись Нань Фен.

– Скажи, що це за сувої? – перебив Фу Яо.

Сай Ер подивилась на нього втомлено.

– Сонце досягне зеніту доки ви знайдете те, чого шукаєте.

– Тож мусимо діяти швидко, – відрубав Фу Яо.

Трохи пізніше двоє служителів храму Південних Богів Війни увійшли в бібліотеку богині літератури і почали збирати сувої: дві дюжини, з різних куточків головної зали. Духовна мережа мовчала, хоч вони й перевіряли щохвилі.

– Чи чутно щось від твого бога?

– Він більше не втрачає духовну енергію. А твій?

– Не можу відчути.

Вони всілися за широкий стіл і почали читати, відволікаючись тільки на дихання одне одного і рухливі тіні, які свічки кидали на стелажі.

Те що Фен Сінь справді розглядав можливість битися з ним зайвий раз доводило Му Ціну, що людина перед ним не є його чоловіком. Його коханим.

Нан Ян якого він знав ніколи б не підняв на нього меч. Він радо дозволив би Му Ціну проштрикнути його серце, якби це було тим чого він хотів. Жодне інше створіння не обдаровувало його такою довірою, такою жертовністю. В ньому бачили бога, але не Бога Війни могутнього Сюань Чженя, але Бога безсонних ночей тренувань і навчання в храмі на горі Тай Цан; Бога-воїна загартованого в битвах на два фронти в Сянлє; Бога нескінченного горя після втрати матері; Бога безплідних пошуків. Його цінували за всі його втрати, приймали з усіма його гріхами (який злий жарт: грішного бога не пробачили б навіть віддані віряни) і посадили на трон з власних найвищих очікувань і чужих палких обіцянок.

Тепер перед ним стояли з мечем наголо.

– Захищатимеш свою гнилу брехню?

Вітер гудів і чудовисько продовжувало петляти, пливучи у хмарах ніби змія у ставі. Земля була під ними, Місяць був над ними і Му Цін боявся що небеса побачать їхню сварку, і посіють розбрат в їхніх храмах і заберуть собі їхніх вірян, а палац розколять надвоє і залишать так: дві сторони одного цілого, розділені прірвою, обернені одне до одного кривими, ніби зуби старця, збитими цеглинами. Він знав, на що здатні небеса і що жоден бог там йому не друг. Жоден окрім одного, до цієї самої миті.

– Захищатиму себе від твого чжаньмадао, Сюань Чжене, як завжди, – прокричав Фен Сінь крізь вітер. – Все ще можна зупинити! Підіймайся на небеса і дай мені йти своєю дорогою. Обіцяю що вже завтра, коли ти прокинешся, все буде добре!

Його очі світилися благально, але лезо меча сяяло у темряві.

– Ти…

Му Цін відчув як гнів підкочується до горла німим криком, але він затамував його, як тамував усі свої думки, бо світ – небезпечне місце для висловлення почуттів. Так він думав.

– Ти потвора, що надягнула шкіру мого чоловіка і ходить, гордовито задравши носа, ніби божественне тобі призначене! Ти не маєш права мовити його вустами, торкатися його меча його руками і дивитися на мене його очами!

З цими словами він кинувся в бій, замахнувшись, підстрибуючи на рухливому хребті Нянь так, ніби це була підлога в тренувальному залі.

Удари їхніх мечів висікали іскри, що осяювали хмари помаранчевим. Навіть звір під ними ревів від такої люті й величі, що боги повалили на свої безсмертні тіла. Сюань Чжень бився обережно, але затято, лякаючи опонента (опонента? свого чоловіка) гримасами гніву, очима, що палають золотом.

Нан Ян бився, захищаючись і паруючи, ріжучи і колячи, як вчать хороших солдатів, яким на роду написано стати генералами. Навіть зараз в бій він не привносив більше ніж суху техніку. І холодний погляд.

– Що ти таке?! – викрикував Му Цін йому в обличчя.

Він намагався копнути Фен Сіня, збити з ніг, вибити з рук меч. Роззброїти, дезорієнтувати. Знову зробити своїм.

Фен Сінь боровся з ним по-справжньому, вираховуючи його слабкі місця, вивчаючи тактику супротивника. Очікуючи, поки той зробить хибний хід.

– Я Південно-східний Бог війни, Му Ціне! – викрикував він в розжарене повітря. – І, клянусь, я не бажаю тобі зла!

“Не цього разу.”