Фанфіки українською мовою
    Попередження щодо вмісту: ДженЧ/Ч

    Івана Купала — незвичайне свято. У цю ніч кожен стає іншим і могутній Ліс поглинає цю атмосферу. Він сам змінюється: його вигляд, його запах… Жителі Лісу з усіх сил намагалися відповідати святу. Мавки були жвавішими, тіні — темнішими, річка — довшою. Навіть мої прекрасні русалки сьогодні незвично захоплені в очікуванні людських забав. Тільки роботи мені додають…

    На березі річки з’явився знайомий мені силует. Ховаючись у тіні, він вдивлявся у водяне плесо, спостерігаючи, як на ній хвилями розходиться місяць. Він часто робив так: ховався у рідних тінях і годинами стояв, дивлячись у воду, думаючи про щось. Потім він так само тихо йшов. Помічаючи мене чи моїх русалок, він навіть не вітався. А як був пійманий кимось — тікав.

    Я не хотів переривати його, проте ми ж так давно не бачилися! Я підійшов до тіні дерева. Він не втік, навіть вийшов до мене.

    — Радий бачити тебе, вужику мій, — усміхнувся я.

    Він закотив очі. Його волосся, немов нічна бурхлива річка, спадало на чоло. Обличчя мало різкі, але витончені риси, які підкреслювали його статус. Але навіть ці прекрасні блакитні очі не могли зрівнятися з погрозливою темрявою його справжньої подоби. Я бачив її так давно, що міг би й забути, але ця приваблива чорнота, що огортала його силует, назавжди викарбувалась в моїй пам’яті.

    — То дивись на мене, поки можеш, Юліане, — відповів він.

    Мені подобалися його відповіді. Він ніколи не відставав від мого флірту, іноді навіть дуже вдало підтримував його. Він — причина, чому Верба волосся на собі рве від злості. І причина мого неспокою.

    — Я готовий осліпнути, дивлячись на тебе.

    Він усміхнувся, але нічого не відповів, лиш продовжив заглядатись у воду. Я підійшов ближче, став біля нього і теж подивився на тиху річку. Місяць рябів, немов пливучи, але не змінюючи свого місця. Ув’язнений під поверхнею води, не маючи можливості вибратися… Це нагадало мені одну історію.

    Я повернув голову до нього. Він не бачив нічого, крім блискучого місяця на поверхні води. Його обличчя, освітлене холодним місячним сяйвом, було справжнім скарбом Лісу. Він повільно перевів погляд на мене, побачивши, що я розглядав його.

    — Чому ти приходиш сюди так часто? Навіть знаючи, що русалки тебе живцем з’їдять, як побачать.

    Погрозлива посмішка торкнулась тонких вуст.

    — Хто ще кого з’їсть.

    Він витримав невелику паузу, повернув звичний вираз обличчя, потім сказав:

    — Я не можу чинити спротив красі цього місця, особливо на Купала.

    Як я тебе розумію… Дещо ще прекрасніше непокоїть мене дуже багато років.

    — Річка і справді дуже гарна. Особливо істоти, що живуть в ній. Заходив би ти частіше… — я усміхнувся.

    — Я заходжу. Тільки тобі про це знати не обов’язково.

    Він так нахабно подивився на мене, очікуючи відповіді. Ах, як же мені це подобається!

    — Це глибоко ранить мої почуття, Дам’яне, — я схопився за груди, зображаючи неземні страждання.

    Під пальцями я відчув луску, яка прикривала той потворний шрам. Трохи посумнішав, опустив руки. Спогади полились картинками в моїй голові. Я пам’ятаю, це сталося на Купала…

    — Що сталося? — Дам’ян із цікавістю дивився на мене. Невже я сказав це вголос?

    — Невже, ти хочеш почути історію від старого, як світ, водяника? — я посміхнувся, бо знав — хоче.

    — Пам’ятаю, як виловлював тебе з річки, коли ти ще пуголовком був, старий як світ водянику, — він посміхнувся у відповідь. — Розповідай, бачу ж, що кортить тобі.

    — Що ж…

    Ця історія століттями ходила Лісом. Вона змінювалася, здобувала нові деталі, але з моїх вуст вона завжди лунала правдивою. Бо сталося це тут, на річці.

    Багато літ тому, коли Відьма ще не правила Лісом, на свято Івана Купала, двоє братів-рибалок пливли довгою водяною стежкою. Вони не принесли із собою нічого, крім риболовної сітки. Але за річкові дари потрібно платити… Враз здійнявся вітер, і течія понесла човен з неймовірною швидкістю. Брати намагалися зупинити його, та річка немов ув’язнила їх у своїх водах. Почувся спів — русалки винирнули зі своїх глибин, переслідуючи човен. Брати були не в змозі чинити спротив їхнім чарам. Русалки зупинили човен і з річки винирнув Володар вод.

    Це був кремезний старий чоловік. Його руки могли охопити увесь човен навіть не напружуючись, довга сива борода, переплетена з жабурінням, здавалося, торкалась самого дна. Заговорив до братів могутній Водяник:

    «Чого ж ви берете дари мої та й не маєте подяки, людиська?»

    Піднявся старший з братів, не злякався Водяника, промовив до нього:

    «Ви і так маєте змогу за бажанням ласувати цими дарами. А я рибалю, бо маю годувати родину. Нема мені, що вам віддавати. Нечесний це обмін»

    Схопився молодший брат, бо знав: не можна ображати лісових сутностей. Намагався зупинити брата, та той відштовхнув його, що юнак ледве не впав у воду, прямо до русалячих пазурів.

    Не сподобалась Володарю вод відповідь, та й стали його русалки топити човен. Старшого брата вони за собою забрали, а молодшого винесли на берег, сжалілись вони над малою, невинною дитиною.

    Кілька разів зайшло сонце, як повернувся до річки молодший брат. Знав юнак, що нема йому дороги додому без брата. Не був він любим сином. Молодий та слабкий, зовсім не пристосований важкій праці, у сільській родині — тягар. Роботу батька, що помер зо три роки тому, виконував старший брат. Мати ж доглядала за молодшими дітьми. Молодший брат нікому не став у нагоді. Хто не працює — той не їсть. Тож був він худий, ледве на людину схожий. Їв лиш крихти, що на столі після обіду залишалися. Та не жалівся — знав, що сім’ї важко.

    Як дізналася мати, що старшого сина русалки втопили, так учепилась руками в пасма молодшого, кричала на нього, чого ж він брата не врятував. Вигнала з хати, й наказала, щоб без брата він не повертався. Нехай себе віддасть за нього, та поверне старшого додому. От і пішов він назад на річку.

    Усю ніч він кликав Водяника, увесь день каламутив воду на березі. І ось, з’явився перед ним річковий володар: могутній, старий Водяник. Спитався він у юнака, навіщо ж той кликав його. І відповів йому юнак:

    «О Володарю, прошу я тебе, відпусти мого брата, та й забери мене натомість»

    Розсмішив Водяника він на славу, довго той сміявся, що аж річка з берегів вийшла і русалки виплили на поверхню, аби подивитися, що ж так звеселило їхнього володаря.

    «Ні, — каже Водяник. — Його тіло вже у мулі потонуло, не поверну я тобі брата. Ступай додому, юначе»

    Та не послухався юнак, впав на коліна, став благати Водяника:

    «Не губи його грішну душу, о Володарю вод! Немає мені дороги додому, як без брата повернуся! Відпусти його, та забери мене!»

    Водяник лиш махнув рукою, не бажаючи слухати юнака, але той продовжував свої вмовляння. Здався Володар вод, сказав юнаку:

    «Пливи у глиб річки, як не зможу я тебе потопити — відпущу обох»

    Зрадів юнак, роздягнувся, та й пірнув у воду. Доплив до середини, став чекати на Водяника. І раптом непереборна сила почала тягнути юнака на дно. Намагався він схопитися за воду, мов за рятівну гілку, та все глибше затягував його Водяник. Не міг більше пручатися юнак — і дістав ножа. Та не простим був той ніж — заговорений сильним закляттям. Навпомацки вдарив юнак — розсік груди Володаря вод, та й зміг вибратись на берег. Подивився на каламутну воду: вона червоніла, вкриваючись кров’ю Водяника. І почувся крик нелюдський: повипливали русалки, оплакуючи свого Володаря. Грянув грім, здійнявся вітер, сумно защебетали птахи, сповіщаючи про смерть Водяника. Річка кривавими хвилями вийшла з берегів: якщо Ліс втрачав свого мешканця, то мав він натомість іншого на його місце знайти. І охопили юнака бурхливі води, потягнули на саме дно. Кривава вода проникала в його тіло, циркулюючи по венах, змінюючи його. Кричав юнак від болю, та річка поглинала його голос.

    Не знав він, скільки днів чи місяців провів під водою непритомний. Прийшов до тями вже як став одним цілим із річкою. Не було в ньому нічого людського. На грудях його нестерпним болем горів шрам від заговореного ножа. Так Ліс повернув собі Водяника. І шрам той навіки нагадуватиме юнакові про його гріх проти Лісу.

    Дам’ян подивився на мене, та я не звертав уваги. Я дивився на ув’язнений водою місяць… Він так нагадував мене. Дам’ян зітхнув.

    — Пам’ятаю я ті часи, коли річка змінилася… І як русалки ненавиділи нового водяника. Та це не значить, що він гірший за минулого — сутність у них одна. Та й зараз річка стала кращою, привітнішою.

    Я стис руки в кулаки. Невже могутній Морок Лісу, найбезжальніший його мешканець, зараз втішає мене? Мій біль пройшов крізь століття, але раз на рік, на Купала, він виривається з грудей норовливим птахом, який нагадує мені про мій гріх. Я торкнувся пальцями луски. Я вже не пам’ятаю свого імені чи родини. Моє минуле жило в мені лише цією легендою.

    Я згадав ті часи, як тільки став водяником. Як в паніці тікав з води, як русалки навмисно роздирали мою шкіру, бо знали — загоїться. Я був один, розгублений в’язень річки. Тоді мене захистив Морок. Ліс розуміє мову сили. Ніхто б не став переходити дорогу Мороку. І він вирішив захищати мене, тому й досі деякі русалки ненавидять його. Дехто з них навіть мають шрами від його сили.

    — Я вдячний, що ти рятував мене від русалок. Ти захистив мене від їхнього гніву. Небагато з тих, хто живе тут зараз, пам’ятає ті часи. Часи, коли Морок був моїм покровителем.

    — Я Дам’ян, не Морок.

    Я посміхнувся і нахилився до його обличчя.

    — Поки ти у Лісі, то не втечеш від своєї сутності.

    Дам’ян посміхнувся у відповідь, схопив мене за пасмо волосся за вухом та притягнуя ще ближче. Я відчув його дихання на своєму обличчі. Його губи повільно промовили до мене:

    — Я сам обиратиму, ким мені бути, Юліане.

    Мій сміх розірвав нічну тишу. Я відійшов від нього. Він, як завжди, виграв цю бійку. Я вирішив змінити тему.

    — Що ж, оскільки ти тут, вужику мій, ходімо шукати цвіт папороті.

    Я схопив Дам’яна за руку і потягнув його за собою між деревами. Русалки вже завели свої пісні, мавки приєдналися до них з танцями. Сподіваюсь, без мене ніхто не поб’ється. Не хочу пропустити усі веселощі!

    Ми зупинилися на невеличкій галявині, і я почав знімати одяг. Дам’ян спостерігав за мною дуже уважно, його погляд спалював мене. І мені це подобалося. Які ж думки промайнули в його голові в цей момент? Я віддав би душу, щоб дізнатися це.

    — Квітку папороті шукають голяка, то чому не роздягаєшся? — я підійшов до Дам’яна.

    — Бо я не дам тобі отримати бажане, Юліане, — усміхнувся він.

    — Тоді ти насолоджуйся видом, так вже й бути, — я підняв мокре волосся і покрутився, показуючи своє тіло.

    — Не той цвіт папороті я шукаю, — сказав Дам’ян, але не відвів погляд, навіть зробив крок назустріч.

    — У річці нема квітки яскравішої за мене. Та що там, у всьому Лісі кращої не знайдеш, — я підморгнув йому.

    — Просто ніхто ще не шукав, — усміхнувся Дам’ян і пішов вглиб лісу.

    Я пішов за ним. Ми досить довго блукали, я вже почав помічати розчарування у спокійному профілі Дам’яна. Це вже не вперше, і знов безрезультатно.

    — Чому ти так норовиш знайти ту квітку? — мені дійсно було цікаво, чому істота, що завжди уникає суспільства Лісу, кожного року бере участь саме у пошуках квітки.

    — Вона може виконати моє бажання.

    — Стати людиною?

    Дам’ян не хотів відповідати. Я не став більше розпитувати. Я не знав, чому він так хоче стати людиною, але я розумів його. Я вже був нею. І я б хотів знову відчути це. Людське буття вже стало мені чимось невідомим, від нього у мене залишився лиш біль… Та чи дійсно це так? Є дещо, на що не здатен ніхто, крім людини — любов. Напевно, я б хотів відчути це хоч раз у своєму безмежному бутті. Та це неможливо за будь-яких умов. І треба здатися. Але ж він не опускає рук! Він наполегливо іде до своєї мети — це захоплює мене у ньому. Його цілеспрямованість, твердість переконань — усе було таким привабливим..

    — Тут нічого немає, ходімо назад, — Дам’ян різко розвернувся, від чого я зіткнувся з ним і відступив назад.

    — Вужику мій, обережніше, я такий тендітний, ще зламаєш.

    — Дивно, що ніхто ще цього не зробив, — посміхнувся Дам’ян.

    — Бо це б зміг тільки ти, — я грайливо торкнувся коміру його сорочки.

    Дам’ян потішався. Щось незвичайне промайнуло в його очах. Він прибрав мою руку і потягнувся до мого обличчя, заглядаючи в очі.

    — Ти впевнений, що хочеш грати в цю гру, Юліане?

    На мить я немов побачив Морока. Того самого — небезпечного; темну істоту, яку боявся весь Ліс не менше за Відьму. Сині, глибокі очі загнали мене у пастку. Його рука відпустила мою: повільно, вичікуючи чогось. Він підійшов до мене і я був вимушений відступити до дерева. Холодна кора торкалася гарячої шкіри. Нібито байдужий, але палаючий погляд, обпікав найпотаємніші кутки моєї спотвореної душі. Він дивився немов у саму мою суть. Серце, незвично активне, рахувало його кроки. Один ривок, що тривав немов цілу вічність, — і його губи цілували мої. Швидко, грубо, кусаючи. Мені це подобалося. Пристрасть, що розпалювалась між нами. Ближче, я хотів бути ще ближче. Витіснити будь-який простір між нами. Цей чортів одяг на ньому заважав мені відчути його так, як я того бажав. Але оголена шкіра відчувала ті крихти його тепла, що передавалися крізь тканину. Я обійняв його, притискаючись сильніше. Дам’ян запустив пальці у моє волосся і відтягнув назад, ледве-ледве торкнувся губами моєї шиї. Я мимоволі тихо застогнав. Мені було мало.

    — Достатньо забавок на сьогодні, Юліане.

    Його тихий, незвично низький голос, вуста, що вимовляють моє ім’я, що цілували мене усього лиш мить тому… Якби я тільки міг відчувати їх усю відведену мені вічність.

    Дам’ян відштовхув мене, але несильно. Певно, турбувався, щоб я не поранився об гостру кору. Ах, мій вужику, ти такий турботливий.

    Нічого не сказавши мені, він пішов, зникаючи у тінях Лісу.

    — Заходь ще, Дам’яне, — крикнув йому я, не знаючи, чи почує він мене.

    Повертаючись на галявину, де залишився мій одяг, я думав лише про нього. У Дам’яна був рідкісний талант хвилювати моє серце. Але я знав, що теж небайдужий йому. Бо, шукаючи найбільший скарб в своєму житті, він щороку брав мене своїм супутником.

    А тим часом потроху сходило сонце. Свято Івана Купала завершувалося. Ми обов’язково продовжимо наші пошуки. Я чекатиму на тебе, Дам’яне.

    На мить я немов побачив Морока. Того самого — небезпечного; темну істоту, яку боявся весь Ліс не менше за Відьму. Сині, глибокі очі загнали мене у пастку. Його рука відпустила мою: повільно, вичікуючи чогось. Він підійшов до мене і я був вимушений відступити до дерева. Холодна кора торкалася гарячої шкіри. Нібито байдужий, але палаючий погляд, обпікав найпотаємніші кутки моєї спотвореної душі. Він дивився немов у саму мою суть. Серце, незвично активне, рахувало його кроки. Один ривок, що тривав немов цілу вічність, — і його губи цілували мої. Швидко, грубо, кусаючи. Мені це подобалося. Пристрасть, що розпалювалась між нами. Ближче, я хотів бути ще ближче. Витіснити будь-який простір між нами. Цей чортів одяг на ньому заважав мені відчути його так, як я того бажав. Але оголена шкіра відчувала ті крихти його тепла, що передавалися крізь тканину. Я обійняв його, притискаючись сильніше. Дам’ян запустив пальці у моє волосся і відтягнув назад, ледве-ледве торкнувся губами моєї шиї. Я мимоволі тихо застогнав. Мені було мало.

    — Достатньо забавок на сьогодні, Юліане.

    Його тихий, незвично низький голос, вуста, що вимовляють моє ім’я, що цілували мене усього лиш мить тому… Якби я тільки міг відчувати їх усю відведену мені вічність.

    Дам’ян відштовхув мене, але несильно. Певно, турбувався, щоб я не поранився об гостру кору. Ах, мій вужику, ти такий турботливий.

    Нічого не сказавши мені, він пішов, зникаючи у тінях Лісу.

    — Заходь ще, Дам’яне, — крикнув йому я, не знаючи, чи почує він мене.

    Повертаючись на галявину, де залишився мій одяг, я думав лише про нього. У Дам’яна був рідкісний талант хвилювати моє серце. Але я знав, що теж небайдужий йому. Бо, шукаючи найбільший скарб в своєму житті, він щороку брав мене своїм супутником.

    А тим часом потроху сходило сонце. Свято Івана Купала завершувалося. Ми обов’язково продовжимо наші пошуки. Я чекатиму на тебе, Дам’яне.

     

    0 Коментарів