Що зараз навколо?

Вже два роки як вони почали записувати подкасти.

Вже рік, як Україна перемогла. Це був неймовірний сонячний день. Всі вийшли на вулиці. Обіймали незнайомих собі людей, танцювали, співали, раділи…

Проте, були і ті, хто не міг повністю радіти цій перемозі. Ті, хто втратили своїх батьків, матерів, братів, сестер, друзів, коханих, знайомих. Деякі з них втратили себе. Вони не знали як жити далі без того, що залишилось в минулому.

Він теж не знав. Хоч і намагався вселити собі, що його життя продовжиться без помітних змін.

Він їх не побачить. Звісно ні.

Життя багатьох людей змінилось. Хтось більше не зможе повернутись до своєї домівки. Хтось більше не зможе обійняти близьку для себе людину. Хтось не почує дзвінкий сміх своєї дитини. Хтось більше не побачить як радіють люди навколо, як цвіте київський каштан, як опадає багряне листя, залишаючи голі дерева зустрічати холодну зиму.

Він так боявся цього, але воно його наздогнало.

Він більше не побачить нічого. Ні усмішок, ні квітів, ні мистецтва – нічого.

І нікого.

Женя повністю втратив зір. Тепер він міг бачити лише темряву.

Вона стала його кращим другом. Він був з нею кожен день. В кожну мить, яка б могла бути найщасливішою в його житті, пітьма зав’язувала чорну стрічку на його очах і забирала чоловіка в свої обійми.

Але, навіть, коли все місто поглинуто мороком ночі, місяць дарує світло пустим вулицям.

В нього також був свій місяць. Спартак завжди був з ним і зривав це брудне шмаття з його повік. Дарував йому всі ті моменти, які так хотілось побачити та навік закарбувати в своїй пам’яті, щоб потім переглядати їх знову і знову. Він був його очима: описував все що відбувається навколо, розповідав як гарно цвіте сад, в якому вони гуляли майже щодня, детально переказував який гонщик фінішує перший, як футболіст забиває переможний гол.

Але було одне, що Янович хотів побачити більш за все, хотів почути це, відчути, але психолог ніколи не давав йому цієї можливості.

Комік, що бачив мільйони посмішок за своє життя, марив лише однією. Легка, майже непомітна посмішка, куточок тонких губ, який підіймається вгору. Після втрати зору Женя чув все, що відбувається навколо. Але він більше не чув Його сміху.

***

Вони знову сиділи в саду, і розмовляли, попиваючи теплий чай з бергамотом.

– Спартак, а що зараз навколо? – в корте запитує Женя, дивлячись своїми скляними очима в пустоту.

В його виразі обличчя можна було побачити надію, надію на те, що навколо все добре, все так як він пам’ятав. Зелені дерева, яскраве сонце, щасливі люди, веселі діти, і Спартак, який тихо сміється, примруживжи свої блакитні очі, дивлячись на Яновича.

– Тільки, будь ласка, скажи правду, – просить останній.

– Все як і було, Жень. Дерева ще зелені, яскраве сонце, люди, діти… все так як і було, – з сумом каже Спартак дивлячись на пустий парк, який вже почав одягати на себе багряного кожуха.

Легка посмішка, яка була на обличчі Євгена щезла. Так, він почув той опис, який хотів, хоча скоріш за все це була не правда. Проте, на це йому байдуже. Він так і не почув головного.

– Дякую, – сумно сказав Женя і, взявши до рук ціпок, піднявся з лави, – Ходімо додому, стає холодно. Напевно сонечко сьогодні не таке вже й яскраве.

По дорозі додому вони ще продовжували розмовляти про те, які є варіанти щоб відродити Подкаст Терапію. Не дивлячись на те, що частина аудиторії відсіялась, залишились люди, які хотіли знову побачити розмову двох друзів які обговорюють цікаві психологічні теми.

Але це все одно не буде як раніше. Женя не зможе моніторити питання людей, не буде знати що саме їх цікавить. По суті він буде лише лялькою, що сидить напроти розумного психолога і іноді підкидує жартики.

– Я думаю, що нам все ж таки варто спробувати записати новий випуск. Поки не будемо нікому про це казати і вже коли буде готовий матеріал, то вирішимо викладати чи ні. – спокійно сказав Спартак, відкриваючи двері під’їзду Жені

– Не знаю, Спартачок. Я справді хочу робити нові випуски, але що це буде? Питання я тобі не зможу задати, більш менш підготуватися до теми подкасту також… Але ти правий, спробувати все ж варто.

Суббота довівши свого друга до квартири, залишив його самого, так як мав заплановане інтерв’ю на сьогодні.

Женя знову залишився з темрявою наодинці. Щоб хоч якось вилізти з її задушливих обіймів, він увімкнув музику та заварив каву. Добре, що ці дії були доведені до автоматизму. Сівши на м’який диван, чоловік поставив чашку на столик, даючи ароматному напою час вихолонути, та відкинув голову назад.

Електронний годинник дав чотири коротких сигнали, які свідчили про те, що йому залишилось протриматись ще шість годин і спокійно піти спати.

Раніше він любив ніч за те, що вона давала йому можливість побути наодинці зі своїми думками. Женя виходив на балкон та спостерігав за тихим містом, яке вдень жило наче мурашник. Він випалював дві цигарки, робив ковток чаю з медом і лягав в ліжко, очікуючи Морфея, який подарує йому яскраві сни.

Хоч Спартак і казав, що сновидіння не мають ніякого значення, що це лише наша пам’ять, Янович любив прокидатися і згадувати сюжет, який йому наснився.

Проте зараз його сни перестали бути такими наповненими та цікавими. Вони більше нагадували короткі спогади, які актор прокручував в своїй голові щодня. Наповнені концертні зали, камери, сцена, посмішки. І все це чорно-біле. Точно так само як в випусках терапії. Але це було хоч щось. Єдине що він міг побачити – сни.

Годинник продзвенів п’ять разів. Минула година. Кава вже холодна і не манить своїм запахом. Його улюблена пісня, яка грає вже більше ніж десятий раз, починає набридати.

Треба подумати про тему для подкасту. Що як би вони поговорили про сни? Чому одним людям вони сняться кожну ніч, а іншим майже ні? Чому бувають сюжетні, а бувають беззмістовні? Чому одні їх бачать кольоровими, а інші чорно-білими? Питань було багато. Головне їх не забути.

Потягнувшись до нотатника, який раніше слугував «особистим щоденником» Яновича, він взяв примотаний до закладки олівець і залишив на сторінці декілька слів «сни», «чорно-білі», «часто», «сенс», сподіваючись, що якщо він забуде тему для обговорення, Спартак розбере його писанину та нагадає.

Ще п’ять годин. Ще цілих 300 хвилин, які він має провести наодинці з його вічною супутницею – пітьмою. Як же вона йому набридла. Вона забрала в нього все найдорожче і поступово забирала бажання продовжувати таке життя. Якщо це звісно можна так назвати.

Скориставшись голосовим пошуком, Женя увімкнув аудіокнигу Джека Лондона «Мартін Іден» і вкотре занурився в цю історію.

Коли він дослухав дев’ятий розділ, годинник нарешті пробив десяту. Далі все як завжди: душ, цигарка, ліжко, сон.

Цікаво, що він побачить сьогодні? Звичайні прогулянки чи гучні вечірки? Або аншлаг в концертній залі? Чи, можливо, це будуть спогади з війни?

Та що б це не було, він сподівався побачити лиш одне – Його та Його посмішку.

***

Спартак приїхав до Жені, об одинадцятій. Вчора ввечері вони навіть не мали телефонної розмови і це все через клятого журналіста, якого психолог очікував більше години, потім інтерв’ю, дорога додому – от вже і десята.

Зранку, під час розмови, вони домовились, що спробують сьогодні записати випуск, тому чоловік вже поспішав до свого друга, щоб забрати його, сісти разом на чорно-білій кухні і відновити старі розмови.

Відчинивши двері ключами, які тепер постійно були з собою, Спартак пройшов до квартири. Судячи по звукам Женя був на кухні

– Доброго ранку, Спартачок, – сказав Женя, легко посміхаючись

– Доброго ранку, – відповів психолог, – Ну і погода на вулиці… дощ, вітер, це листя літає і липне на скло… А ти, я бачу, сьогодні веселий. Щось прикольне наснилось?

– Точно, наснилось! Спартак, візьми на столику біля дивану блокнот, я там написав декілька тем для подкасту.

Женя і справді був в гарному гуморі. Вночі він бачив вечірній літній парк, який миготів вогниками, там були щасливі люди, можливо, там було якесь святкування.

Але головне він бачив там Його. Він сміявся. Щиро, від душі. Хапаючись за живіт, Спартак сміявся до сліз.

– Що тут написано? Сни, чорно-бі… чорно-білий? Ну в тебе і почерк… Ти вже готовий? Ми можемо їхати?

– Так, я вже все, – відповів Янович, ставлячи чашку на обідній стіл, – Поїхали.

***

Під час всього запису голова Жені була забита думками.

~ Це найгірший подкаст за всю історію його існування… ~

~ Я впевнений, що виглядаю як йолоп ~

~ І куди зараз напрямлений мій «погляд»? ~

~ Сподіваюсь, Тоха зробить так, щоб була більш менш нормальна картинка ~

– Спартак, дякую тобі за цю розмову. – каже Женя і вже хоче підняти руку зі столу, щоб подати її для рукостискання, але відчуває як тепла долоня накриває його трохи прохолодну.

– І тобі дякую. – спокійно відповідає психолог.

Стоп. Знято.

Женя дуже хотів випалити цигарку, він давно не відчував цього. Здавалось, що він весь трясеться, хоча, можливо, це насправді так і було.

Вже ніякий місяць не допомагав знайти потрібну вулицю в цій суцільній пітьмі, яку надсилала ніч. Навіть, якби зараз по всій дорозі увімкнулись ліхтарі, Женя все одно б не знайшов правильної дороги.

– Я хочу вийти на вулицю, – з сухістю в горлі сказав актор і піднявся, зачепивши коліном кут столу, – Бляха.

– Женя, чекай, – різко сказав Спартак, автоматично хапаючи нотатник зі столу і підходячи до Яновича, – Тримай, – сказав Суббота, підставляючи під праву руку друга ціпок. – Тепер ходімо.

***

Вони сиділи в сквері біля будинку Спартака. Женя курив вже другу сигарету поспіль. Суббота ж намагався не звертати на це уваги. Він бачив наскільки важко Жені дався сьогоднішній запис і думав зупинити його чи не кожну хвилину. Але також він знав наскільки сильно Янович хотів відродити їхні випуски, тому чекав щоб той сам сказав «Стоп».

Женя випадково дригнув ногою через що його ціпок впав на землю. Той вже хотів потягнутись аби підняти його, але Спартак його зупинив.

– Сиди, я сам.

Нахилившись до землі, щоб підняти палицю, психолог не помітив як блокнот Жені, який він чомусь схватив з собою, також впав на землю.

– Чорт… – тихо вилаявся він собі під ніс.

Нотатник розгорнувся і на сторінки попали бризки з калюжі, і тепер вони були брудні. Взявши його в руки погляд Спартака застряг на одній єдиній фразі, яка була декілька разів наведена ручкою.

– Спартак, а що зараз навколо? – тихо, в який раз запитує Женя, хоч і знає яку відповідь почує зараз.

«Все як і раніше. Дерева, сонце, люди, діти… все як і було»

Янович вже не посміхається, очікуючи на відповідь, в нього більше немає надії. Він просто хоче почути це, піднятись і піти додому. Це ритуал. Ритуал, який з кожним разом все більше і більше підштовхує його до одного рішення.

Він втомився так жити.

Не бачити людей, не бачити природу, не бачити мистецтво, не бачити Його.

Спартак, відклавши зашарпаний щоденник свого друга, глянув в його скляні очі.

– Я посміхаюсь, Жень, – щиро каже Спартак, дивлячись в пусті зіниці в яких бачить останні слова, написані в нотатнику…

«Я його кохаю»