Нитка останнього кохання

Кожного ранку він прокидався з відчуттям самотності та нестерпного болю в грудині, де у людей повинно бути серце. Але він давно вважає, що його серце завмерло і більше не б’ється. То ж чому воно так болить? Хіба воно не повинно згнити і більше не давати про себе знати? Чому так сильно болить? Чому? 

Акане померла, а він зміг врятувати тільки Інуї. Чи жалів він про це? Чи жалів, що врятував замість неї його? Можливо, він жалів. Жалів. І ще раз жалів. Але хіба його перше кохання не померло вже давно? Чому він згадує про це? Невже словосполучення “незабутнє перше кохання” дійсно правдиве? Чи він згадує коли бачить його? Її копію, Інуї. Вони були дуже схожі, аж занадто. Наче дивлячись на Сейшу, Хаджиме бачив Акане. 

Але тепер він більше не бачиться з Сейшу, але все одно Акане приходить уві сні до нього. Вона постійно щось шепче йому. Але він ніколи цього не чує. Не чує, що вона каже. 

Хаджиме Коконой – фінансовий геній. Він той, кого бажає заполучити кожна банда. Але така безцінна людина дісталась найзлочинніші організації – “Бонтен”. Він став один із керівників цієї організації. Колись він навіть думати не міг, що стане такою великою шишкою в світі злочинності. Акане б лаяла його, якби дізналась, що він зараз робить. Зрештою, Коконой хотів порвати з минулим і він з Інуї пішли різними дорогами. Але він так і не зміг порвати з тим болючим минулим. Акане приходить до нього кожної ночі й постійно щось шепче йому, а він не може і слова розібрати. Інколи ловить себе на думці про Сейшу. А раз вже і сидів в автомобілі і спостерігав, як блондин щось робить в магазині байків. А одного разу він зустрівся з ним в парку. Інуї саме скоротив собі шлях до магазину, щоб швидше принести деякі інструменти. Хаджиме до кінця не розумів, чому він зараз сидить в парку, коли він один із керівників “Бонтен”. 

– Коко? – запитав блондин. Він не був впевнений до кінця чи дійстно це його давній близький друг. Хаджиме занадто сильно змінився: відростив волосся, помалювався у білий, ніби сніг, колір, виглядав він зовсім по іншому. Але незмінним залишився вираз обличчя Хаджиме. Він був такий як і завжди: самовпевнений, трохи жорстокий і вираз задоволення своїм багатством. Тільки Сейшу завжди бачив цю нотку самотності і болю на його обличчі. – Це ж ти? Правда ж ти, Коко? – На настирливі питання блондина, Хаджиме не відповідав. Всередині він вагався чи варто було робити цього? Можливо, це буде помилкою? Але він бажав поговорити з ним. Він хотів знову поговорити з Інупі, хотів розказати йому про Акане. Хотів поцілувати його…

Можливо через вроду та схожість з покійною сестрою, Коконой завжди ловив себе на бажанні поцілувати друга. Але відкидав ці думки, хоча одного разу він все ж зробив це. 

Тоді вони були ще підлітками, в бібліотеці, коли Інуї спав на вікні, брюнет поцілував його. Чи відчував він любов до самого Сейшу? Чи зробив це через схожість з його сестрою і уявляв, що там спить Акане? Почуття були занадто заплутаними і Коконой так і не зміг розібратися у цьому почутті. 

Хаджиме стояв і думав, що він повинен зробити. Заговорити чи відмахнутися і втекти? Він почув стук власного серця у вухах, настільки він був схвильований. Інуї не сильно і змінився за ті дванадцять років. Тільки його біляві пасма волосся стали довші. Тоді брюнет набрав у груди повітря і все ж заговорив: 

-Ви помилилися. – Тихо сказав це, хлопець пройшов повз здивоване обличчя Сейшу. 

-Але ж…! Але це ж точно ти, Коко. Хоч і пройшло дванадцять років, я все ще пам’ятаю твій голос і твої чорні очі. – Хаджиме застиг на місці, він бажав прямо зараз повернутися та обняти друга, але перебив його дзвінок. Той швидко прийшов до тями на відійшов подалі, не промовивши ні слова. Це телефонував йому Хайтані. Він сказав, що бос чекає від нього звіту і передав, що чекати він більше не може. Коконой швидко направився до машини, а Інуі пішов далі до магазину. 

Хаджиме повернувся і піднявся по сходах у кабінет боса, Манджиро Сано. Коко віддав звіт про фінанси за останній місяць і вже бажав би піти звідти, але Сано зупинив його. 

-Для тебе є нова справа, Хаджиме. 

-І яка ж? 

-Потрібно вбити декількох людей. Спершу я не бажав цього робити, але тепер вони можуть стояти на заваді нашій організації. – Манджиро кинув звіт, який приніс Коконой на стіл и перевів свій холодний вбивчий погляд на хлопця. – Я доручу цю справу тобі. Хайтані візьмуть на себе декількох інших. А для тебе тільки одна жертва. Я подумав, що варто це доручити тобі. 

-Слухаю вас, босе. 

-Убий Інуї Сейшу. 

-Щ.що? 

-Ти хіба глухий? Убий Інуї Сейшу. У тебе час до заходу завтрашнього сонця. А якщо не вб’єш, то вбити прийдеться тебе, Коконой Хаджиме. Ти вже постарайся, адже я не маю наміру втрачати фінансового генія. 

-Я…я вас зрозумів. До того як завтрашнє сонце зайде, я вб’ю Інуї Сейшу. – Хаджиме піднявся і, колихаючись, вийшов. 

Він повернувся до своєї розкішної квартири. Переступив через поріг і зразу ж опустився на підлогу. Його довге біляве волосся падало на підлогу і доторкалось до неї. Що він повинен зробити? Вбити його? Вбити найкращого друга? Брата його першого кохання? Вбити людину, яка знала його найкраще з усіх? 

Але ж Інуї все одно вб’ють, а разом із ним і самого Хаджиме. Так що він повинен вибрати? Вбити його і продовжити власне нікчемне існування чи померти разом з Інуї? 

Ніч буде до біса довгою та триватиме вічність для хлопчини. Він навряд чи зможе заснути. Адже на його плечі впала така ноша. Йому наказали забрати життя в того, кого колись врятував. Чим так Інуї завинив перед Маджиро Сано? Але хіба це мало значення? Аж ніякого! 

Хаджиме би міг допомогти Сейшу втекти, він міг би втекти разом із ним, але хіба зможе він сховатися від “Бонтен” ? Відповідь була очевидною. Ніхто би зміг врятуватися від цієї організації. Вони жорстоко карають зрадників і так само жорстоко позбуваються ворогів. 

Все вирішувати Хаджиме.  

Яка іронія. Він врятував його колись, а тепер знову повинен вирішувати. Врятувати чи вбити?

Наступного дня, Коконой вийшов з своєї квартири. Під його очима були темні мішки, що свідчило, що він не спав всю ніч. Здається, він вирішив, що повинен зробити. Але чи це дійсно так? 

Сейшу працював у магазині байків, Доракен пішов по справах і залишив хлопця самого. Дзвінок на дверях сповістив про те, що хтось прийшов. Коли блондин підняв свій погляд на двері він підскочив. 

-К.коко?! 

-Інуї…

-Чому ти тут? Я звісно радий знову тебе побачити, стільки часу пройшло…

-Інуї, пробач мені. – Коконой обняв хлопця. – Я був дурнем, коли казав, що нам варто завершити на тому і піти власними шляхами. Я постійно згадую про тебе і про Акане… 

-Коко…Я також часто про тебе згадую..адже ти… – Сейшу хотів щось сказати, але замовчав. 

-Пішли. Сьогодні чудова погода, може пройдемося і поговоримо…Розкажеш, що ти робив весь цей час…

-Я би зрадістю.. але мені треба приглянути за магазином…. – Хаджиме перевернув табличку з написами “Відчинено/Зачинено”. 

-Ти можеш зроби перерву чи не так? Тим паче, вже вечір. Ходімо. – Коконой взяв за руку Сейшу і повів його кудись вулицею. 

-З.зачекай! Ти занадто сильно тягнеш… Куди ти все ж таки мене ведеш?

-Підемо туди….на наше місце.. 

Хаджиме і Сейшу любили ходити в одне одиноке місце. Інколи вони сиділи там поодинці, а інколи – вдвох. Це була стара будівля, точніше руїни, які залишились від неї. Вона заросла хвощем і мохом, чагарниками. Але місце залишилось все таким же красивим як і завжди. З цих руїн завжди було видно захід та схід сонця. Було видно красиве небо, яке завжди яскраво красувалося барвами. 

Коконой привів хлопця туди. Він хотів поговорити з ним…в останнє…

Сейшу сів на каміння. Дув легкий вітерець. Він розвивав біляві пасма волосся обох юнаків. 

-Знаєш, Інупі, я бажав забути тебе і Акане. Бажав залишити минуле в минулому і жити новим життя. Хоча це життя і занадто грішне. Але я купаюсь в грошах. Здається, наче я одержав те, чого прагнув все своє нікчемне життя. 

-Ти ніколи не прагнув збагатитися, Коко, – тихо промовив блондин. Чим і заставив Хаджиме сильно здивуватися. Він завжди розумів його почуття, його справжнісінькі почуття. – Знаєш, коли ти намагаєшся забути когось, це подібно до спроби згадати когось, кого ти ніколи не знав. 

-Можливо, ти маєш рацію. Я хотів позбутися від пам’яті про вас…тебе і Акане. Але вона і далі продовжує снитися мені, вона й далі щось мені шепоче, а я не чую, що саме вона каже.  А тепер я заплутався.. – Хлопець дивився своїми чорними, як безодня,  очима на небо. Сонце потрохи котилося за обрій. Небо почало загравати барвами помаранчевого та червоного. 

-Що тебе турбує? Ти ж знаєш, я завжди можу вислухати тебе.. – на обличчі Інуї появилась якась ледь сумна посмішка. Він піднявся та обійняв хлопця. У середині Коко з’явились змішані почуття: тепло, спокій, страх і біль. 

– Вибач…вибач, Сейшу…я..я дійсно не хочу цього робити… – Обличчя Коко відображало біль, у ньому все ще бились дві сторони. Він повинен вбити його, адже якщо він цього не зробить їх уб’ють обох. Краще нехай Сейшу помре від його рук. Хлопець дістав пістолет и приставив його до скроні блондина.  

-Я можу зрозуміти чому ти це робиш… можливо, Такемічі, Чуфию і Доракен зараз також в небезпеці, але як би мені не хотілось побігти їм на порятунок, мене ніхто не зуміє врятувати… Перш ніж я помру, я бажаю дещо тобі сказати, Коко. Я знаю, ти возився зі мною тільки через те, що я копія Акане. Ти все ще кохаєш її, а водишся зі мною тільки через це. Я давно усвідомив, що до самого мене тобі немає ніякого діла. І це ранить мене прямісінько в серце. Навіть коли ти поцілував мене, ти уявляв Акане… Я не можу змиритися з цим і по сей день. Ти просто не представляєш як тяжко мені прийшлося змусити себе заспокоїти власне серце і заховати свої справжні почуття. Я так жадав, щоб ти подивився на мене як на твого близького друга, як на Інуї Сейшу,
а не як брата Акане Інуї. 

-Я…я… – Коконой намагався щось відповісти, але той тільки похитав головою і промовив, щоб той помовчав і зробив те, що він повинен. 

-Знай, я не буду тримати на тебе зла за цей вчинок… – На обличчі Інуї з’явилась легка посмішка. Коко довго не міг нажати на спусковий гачок. Але все ж нажав. 

Почувся оглушливий постріл і руки Інуї відпустили Коко. Тіло впало на землю і кров полилась, утворюючи велику калюжу крові. Рука Хаджиме відпустила пістолет з рук і він впав на коліна, прямо у калюжу крові його близького друга. 

Перед тим як назавжди перестати дихати, Інупі прошепотів дещо на вухо хлопцю: “Я все життя кохав тебе, Хаджиме”. 

Ці слова все ще громом били у вухах Коко. Він не розказав йому. Не зізнався у тому, що відчував до нього. Навіть у останній момент він не зізнався. Не сказав, що кохав його. Хаджиме і не знав, що він відчуває. Доки тіло Інуї не лежало на землі, а його руки не були б у крові блондина. 

Сонце майже закотилось за обрій. Небо стало червоним. Воно наче сповіщало про це. Наче загравало такими барвами, як прощальний подарунок для Сейшу. 

Тіло охололо, воно лежало там довго, а на його обличчі була легка посмішка. Хаджиме пішов звідти коли сонце зникло і яскравий молодий місяць засіяв. Він плакав. Плакав останній раз. Коко поклявся собі, що більше не буде плакати. Його серце буде кохати тільки одного, його близького друга, який міг зрозуміти його, побачити його справжнього за маскою. Але тепер такої людини більше не було на всьому білому світі й більше ніколи не буде. 

Акане більше не приходила до нього вночі. Тепер він бачив тільки Сейшу, його закривавлене тіло, власні криваві руки, пістолет у своїх руках. Коконой Хаджиме не зможе спати. Закриваючи очі, він бачитиме перед собою образ його коханої людини. Образ Сейшу Інуї, вбитого ним хлопця, який нічого не зробив, але помер, бо так повинно було статися. 

Еге ж, рано чи пізно це повинно було статися. 

Як і зазначав Хаджиме, його серце перестало стукати назавжди. Тепер вже точно назавжди. Воно більше не стукало. Не палало при згадці про Інуі і Акане. Воно завмерло назавжди..