Едвін | Ласкаво просимо в Гамільтон

Гамільтон, провінція Онтаріо, Канада.

Субота

— Шановні пасажири, рейс «PS 658» авіакомпанії «Air Canada» прибув. Просимо всіх пройти до стійок паспортного контролю, перш ніж забрати свій багаж. Дякуємо, що обираєте нас, — голос дівчини, яка оголосила приліт, занадто сильно різанув слух Едвіна, що змусило його вийти з легкого заціпеніння і зрушити з місця, не затримуючи величезний натовп людей, який так і грозився його задавити. Весь переліт пройшов наче в тумані — він чи то спав, чи то дрімав, просто нереально хотілося пити й Едвін вкотре зловив себе на думці, що хоче взяти й першим рейсом повернутися назад.

— Гей, та не стій стовбом, затопчуть же! — швидко схопивши Едвіна за руку, його двоюрідний брат потягнув хлопця до величезної черги, не соромлячись при цьому розштовхувати навколо себе вічно кудись поспішаючих людей.

— Тобі не казали, що зупинятися в таких місцях як мінімум небезпечно для життя? — Хенк почав ритися в рюкзаці кольору хакі в пошуку паспортів, при цьому нервово переступаючи з ноги на ногу.

— Не казали, — пробурчав Едвін, машинально потерши потилицю. Голова боліла від усвідомлення того, що він щонайменше на весь рік переїхав у зовсім незнайоме йому місто, що він буде вчитися в одній із найкращих шкіл-пансіонів, забиваючи всі свої вільні хвилини навчанням, і думки про те, що по ньому протопчиться величезна кількість людей вже не здавалися такими жахливими.

— Тоді, гадаю, я просто зобов’язаний тобі провести лекцію з виживання в аеропортах, — Хенк простягнув паспорт темношкірому чоловіку. Той пильно подивився на фото, потім на Хенка і так декілька разів, перш ніж поставити якийсь штамп і віддати паспорт назад.

Паспортні контролі і всілякі перевірки були настільки довгими, що Едвіну здавалося, ніби вони ніколи не закінчаться. Це ще не кажучи про в принципі погане самопочуття: очі пекли, волосся стирчало в різні сторони (Едвін навіть уявив, як буде доводити, що він і хлопець на фото в паспорті – одна людина, бо його вигляд зараз ніяк не в’язався з модним і охайним хлопаком на фотографії), одяг пропах якимось дуже різкими парфумами від жіночки, яка сиділа попереду, і, до речі, йшла зараз зовсім недалеко від них, своїм виглядом нагадуючи таку собі “леді” з фільмів про минуле.

— Тримай, — Хенк підштовхнув до нього валізу, дістав пляшку води, всівся на стільчик біля самого виходу й нарешті видихнув з таким полегшенням, що аж самому Едвіну стало легше.

— Чуєш, — Хенк допив останній ковток води, і, побачивши образливий погляд Едвіна, який, взагалі-то, чекав моменту, щоб попити, ще з посадки, лишень піджав губи, — Ти знаєш взагалі, що ми тут робимо?

Едвін сів поруч, прибрав прилипнуте мокре волосся від поту з обличчя, закинув голову назад і задумався: що вони тут роблять? Кінцева ціль то в них, звичайно, була, але хлопець розумів, про що саме запитував Хенк. Кришталеві камінці, якими була всипана люстра на стелі, відбивали світло одне від одного, а після того, як Едвіну довелося від яскравості примружити очі, взагалі почали нагадувати калейдоскоп. Хлопцю навіть здалося, що там була райдуга.

Насправді, Едвін сам не бачив сенсу їхнього перебування тут. Його відправили сюди батьки, а Хенкові, дізнавшись, що Едвін збирається вступати в якесь там круте місце, теж вирішили відправити свого сина за компанію, а чому б і ні. Хенку він був тільки радий, все-таки рідні люди, а бачилися раніше рідко, але якщо для Хенка це був просто новий привід для хорошої і якісної освіти, то для Едвіна це була чергова забаганка його батьків, які, либонь, хотіли зробити зі свого сина нового генія всієї Канади.

— Не знаю. Мої батьки знають, а я ні, — мати й батько завжди ставилися до нього добре. Він ні в чому не потребував, його оточувало гарне життя, гроші, увага. Але вони завжди вимагали від Едвіна занадто багато всього: бути завжди першим, другого місця існувати не повинно, а без хорошої освіти ти взагалі — ніхто. Безкінечні репетитори, найкращі школи, переїзди — все це заради його освіти. Чи вдячний він за те, що батьки вкладають у нього все, задля його майбутнього? Так. Але Едвіну жилося краще без усвідомлення того, що він не може дихати.

— А мені здається, що нам просто повна срака. Я ніколи навіть в гуртожитку не жив. Та й взагалі мене відправили тільки тому, що ти поїхав, — буркнув Хенк.

— От дякую, любий брате, я дуже старався зіпсувати чотири роки твого життя.

— Ну, можливо, там круто буде. Я навіть вчитися став більш менш нормально, аби сюди вступити, буде занадто сумно, якщо це все не окупиться.

— Не дізнаємося, якщо не перевіримо. Як думаєш, мене не переплутають з безхатьком, якщо я завалюся до них в такому вигляді?

☆☆☆

Вулиці, дерева, житлові комплекси — все це змінювалося одне за одним поки вони мчали на таксі в ту саму школу-пансіон “Лейквуд”.

— Ти набирав Ентоні? Що він там? — при згадці цього імені Едвін відірвався від споглядання, як на нього, однакових краєвидів і повільно повернувся до Хенка, який винув один навушник з вуха і зосереджено на нього дивився. Едвін похитав головою.

— Сумніваюся, що він взагалі слухавку візьме. Зустрінемося вже там. Якщо він, звісно, мене впізнає.

Ентоні Кінгман — старший брат Едвіна, який два роки назад обірвав всі зв’язки з сім’єю Кінгманів і жодного разу до них не повернувся. “Обірвав зв’язки” швидше умовно, батьки знали, де знаходиться Ентоні, що з ним і чи живий він взагалі. Просто не було жодного дзвінка, жодного візиту, жодної вісточки. Найболючіше зі всієї сім’ї такий вчинок сприйняв саме Едвін — бачте, от вони були такими собі не розлий вода братами, а за мить Ентоні їх покидає, не сказавши причину. Точніше, Едвін здогадувався, що причина батькам відома, не знав її, схоже, тільки він.

Скандальною сім’я ніколи не була, всі знали, що повинні одне одного поважати і не підвищувати голос за рамки звідкись взятої норми, особливо під вечір. Единий, хто інколи порушував це правило був Ентоні, котрому кожного разу щось не подобалося. Едвіну він завжди казав, що той ніби ковток повітря в сім’ї — зовсім не схожий на батьків і часто говорив молодшому брату про те, як сподівається, що ця гидотна ідеалістична атмосфера не зіпсує його, а прізвище Кінгман не впаде тяжким тягарем на його плечі. Едвін так звик до того, що Ентоні не ставив його на одну планку з батьками, що дуже болісно пережив той факт, що “обірвати зв’язки з сім’єю” означає обірвати зв’язки і з ним також.

Знову ж таки, старший брат нікуди безслідно не зникав, просто ніколи не дзвонив і не брав слухавки, а батьки начебто й не сильно через це переймалися. Вони знали, куди той вступив і отримували потрібну інформацію від викладачів.

— Спочатку ми зберемося на зборах о пів на першу. Там нам розкажуть про правила, плани і всяке таке. Потім трохи організаційних питань, по типу розкладу, заселення в гуртожиток, тра-та-та і… — Хенк зачитав з телефону приблизний план їхніх дій, — і все на сьогодні, по суті.

Едвін ліниво відкинувся на підголовник, дивлячись на лісовий вид. Вони якраз проїжджали невеличке озеро, котре так і випромінювало спокій та умиротворення.

— Вау, глянь-но, в них є своя власна команда по лакросу! — підсунувся ближче радісний Хенк і решту часу Едвін слухав ентузіастичні балачки про лакрос від двоюрідного брата, який, в свою чергу, схоже вже й не був проти тут залишитися.

☆☆☆

Як би хто скептично не ставився до вищої школи Лейквуд, навряд чи не оцінив би хоча б її вигляд. Навчальний заклад знаходився в лісі, через який часто, як встиг вже помітити Едвін, їздив різний вид транспорту, тому мало того, що навкруги панував спокій і тиша, так ще й дістатися сюди не викликало особливих труднощів. Величезні ворота відкривали перед собою широкий двір, який заповнювали дерева і вся інша зелень, лишень широка доріжка, зроблена з білого граніту, тягнулася від самих воріт до входу у школу, по її периметру і далі вела вже до гуртожитку, котрий знаходився в метрах п’ятдесяти від основної споруди. Єдине, що справді вводило в дисонанс — різний стиль архітектури, бо, якщо школа була зроблена вже в більш сучасному напрямі, то гуртожиток — в романтизмі. Приколу Едвін так і не зрозумів.

Вони відійшли подалі від основної маси і Хенк побіг розбиратися що, де, коли і як. Школа була на базі десятих-тринадцятих класів, тому учнів налічувалося близько 250, і було відчуття, ніби зараз вся ця кількість людей була на дворі. Хоча й першокурсників відлічити було доволі легко: вони трималися невпевнено, постійно озиралися і тому подібне, в той час як старші стояли групками десь поодаль. За той час, поки Едвін стояв один, він вже встиг роздивитися все і всіх. Неусвідомлено шукав Ентоні, але того ніби й ніколи тут не існувало. Хтось засміявся, а парочка, яка стояла праворуч Едвіна, з ентузіазмом обговорювали те, які предмети візьмуть на цей рік.

— Отже, — прибіг захеканий Хенк і всунув Едвіну м’ятий аркуш, — по-перше, я ледве знайшов дорогу назад. По-друге, я вдовбався в якогось м’язистого чувака, а по-третє, я не дістав нічого цікавого, окрім цього розкладу. Мені сказали чекати оголошення, після якого ми повинні підійти о-о-н туди, — вказав пальцем в сторону брошур, на яких було написано “ласкаво просимо” та “реєстрація”, — там будуть стояти другокурсники, котрі нам все розкажуть і покажуть. А ще натякнули на те, що вони дуже зайняті і, можливо, нам треба буде почекати.

— Звичайно, що зайняті, їх там всього троє. Що, більше нема кому цим всім займатися, як не другокурсникам? — скептично запитав Едвін, але ніхто йому відповісти не встиг, бо за спиною почувся такий водночас рідний і чужий голос.

— Едвіне, — хлопець не обертався, ватні ноги ніби приклеїлися до сухої, як його горло, землі, він лишень жалібно і з проханням якоїсь допомоги дивився на Хенка, який в свою чергу округлив очі і дивився кудись повз. Два роки пролетіли перед очима, голос автовідповідача заполонив усю його голову: «абонент тимчасово недоступний». Згадав, як він все більше і більше замислювався, чому ж це «тимчасово» не закінчується.

— Ентоні, — нарешті зміг вичавити з себе Едвін. Він не знав, як себе зараз поводити: хотілося облаяти чи навіть вдарити за таку зраду, висказати нарешті все, що йому боліло протягом вже багатьох днів, але водночас було бажання обійняти, сказати, що сумував, розповісти про те, як проходило його життя і просто сісти та розмовляти ні про що, як вони колись робили в затишній кімнаті під заспокійливе потріскувння каміна.

— Радий тебе бачити, — удавано тепло сказав той. Підсвідомо Едвін справді сподівався на якусь щиру радість від зустрічі зі сторони брата. Вони не були чужими людьми, Едвін не був Ентоні чужою людиною, так чому він зараз бачив посмішку, яка завжди була призначена винятково для батьків? Для батьків у часи чергової суперечки або непорозумінь, не для нього, ніколи не повинна була бути для нього.

— Мені справді варто запитувати, чому так вийшло?

— Я думав, що все і так зрозуміло, — чорне волосся, гостре підборіддя, густі насуплені брови та серйозний погляд сірих очей. Схрещені руки на грудях, піджаті губи — саме такий мав вигляд Ентоні, коли намагався захистити свої інтереси й право вибору перед батьками. Щось ще в ньому змінилося, окрім більш статного та офіційного вигляду.

— І все?

— Що ти хочеш від мене почути? — на цей раз він щиро здивувався.

— Гадки не маю. Я ж очікував побачити тут свого брата, а не пихатого півня, за якого ти намагаєшся бозна чому зараз себе видати, — виплюнув Едвін, демонстративно обійшовши його та покрокувавши до місця збору людей, відчуваючи, як тільки що його спіткав той самий юнацький максималізм.

— Що з ним? — наздогнав збентежений Хенк. — Я нічого не зрозумів.

— Я теж, — почувся писк мікрофону і гул навкруги трохи стих. Лише Едвінове серце безмежно гупало, віддаючи у самі скроні, а по всьому тілу розливалося пекуче й нестерпне розчарування.

Промову він не дуже й то слухав. Якісь незначні деталі лишень запам’яталися: великий вибір занять, різні екскурсії, професійні викладачі. Загалом все, що Едвін очікував почути про такий собі крутий навчальний заклад. А хотілося просто повернутися додому і зробити вигляд, що цього дня просто не існувало. Як і не існувало зустрічі з Ентоні, яка розбила підліткову надію на маленькі й гострі уламки.

— Я сподіваюся більше нікого не запхають до нас в номер, — позіхнув Хенк. — У-у-у, скільки там людей.

Хлопці підійшли до такої собі саморобної стійки, біля якої стовпилося сила-силенна інших учнів. Едвіну навіть шкода стало бідолашних другокурсників, які повинні були то все розгрібати.

— Ренате, ти їх не туди заселив! — почувся роздратований голос з боку.

— В сенсі? Вілсон в шістдесят сьомий, хіба ні?

— Вільямсів в шістдесят сьомий! Вілсон в п’ятдесят шостий до Естес.

— Ох, дідько… — якийсь хлопець вискочив зі сторони стійки і побіг у сторону гуртожитку, а натомість поруч почувся жіночий сміх.

— Ренат як завжди?

— За літо не змінився абсолютно. Як і ти, Ембер, така ж пунктуальна! Нічого, що ми вже тут хвилин двадцять самі все розгрібаємо? — Едвін з Хенком переглянулись.

— Не злись, тобі не личить. Не тільки мене не було, де Юджин?

— Я б теж це дуже хотів знати, він пішов по-

— Вибачте, ем… — перебив Хенк, піднявши руку, ніби учень, який готовий дати відповідь на запитання. — Тут реєструються?

Хлопець з дівчиною подивилися на нього, тільки один з втомою, а друга з пустотливими вогниками в очах.

— Щасти, Джеффрі, — промуркотіла так звана Ембер.

— А ти ще куди?

— Брата свого пошукаю, раптом він прибився десь? — і з не менш веселою усмішкою розвернулася геть. Хлопець, якого назвали Джеффрі, знову подивився на Едвіна з Хенком і з видихом сказав «так».

— Почекайте дві хвилини, будь ласка, — він набрав якийсь номер на телефоні і через декілька гудків хтось підняв слухавку.

— Ти в якому пеклі зараз знаходишся? Ні.. Що, в якому ще кабінеті… — хлопець прикрив очі, зробив вдих-видих, і продовжив: — Юджи, мені справді до феньки, що ти там порвав. Мені людей треба в номер заселити, а залишитися нікому, бо Ренат побіг виправляти свою помилку… ні, він не пішов народжуватися назад. Ха-ха, дуже смішно, а от сестра твоя, до речі, теж кудись запропастилася, тому я чекаю тебе тут через хвилину. Відлік пішов, — скинувши слухавку, хлопець знову глянув на хлопців, і вже набагато втомленішим голосом запитав:

— Прізвище та ім’я?

— Едвін та Хенк Кінгмани, — Джеффрі, якщо то справді було його ім’я, кивнув і щось записав на листочку, потім витягнув охапку ключів і жестом вказав йти за ним.

— Ходімо.

Зайшовши в номер гуртожитка, хлопців одразу ж огорнув приємний запах ароматного освіжувача. Сам номер мав вигляд невеликої квартирки, навіть із власною ванною кімнатою.

— Ну і розкіш, ну і розкіш, — Хенк з подивом розглядав світло-бежеві шпалери, шафи з темно-коричневого дерева, паркет, зроблений, швидше за все, з махагону, що лише показувало чудове фінансове становище школи. У номері стояло два ліжка: двоярусне і одноярусне. Вони були міцно приставлені до стіни, що загалом нагадувало вагон поїзда. Штори закривали половину вікна, яке виходило на задній дворик, де виднілися гамаки, крісла-мішки та кілька гойдалок-диванів.

— Ваш номер п’ятдесятий, тримайте, — хлопець передав Едвіну ключі і знову щось записав на листочку. — Мене звати Джеффрі Стоун і я займаюся допомогою для першокурсників, тому якщо виникнуть якісь запитання — можете звертатися. Якщо, звісно, знайдете мене. Заняття в нас починаються о восьмій, з дванадцятої до першої ланч. За територію школи виходити можна, але повернутися не пізніше восьмої, і, звичайно ж, не пропускаючи заняття без поважної причини. Все, начебто… А, з вами в номері ще буде Брендон Коулі, але наразі я не знаю, де його знайти. І ще, завтра о дванадцятій підійдете у сто другий кабінет, відкорегуємо розклад і візьмете собі якісь додаткові заняття, якщо буде бажання.

— А палити можна? — у дверях з’явився ще один хлопець, спершись ліктем на стінку.

— О, а ось і Брендон з’явився, — Джеффрі знову щось записав на листочку, — ти стоїш вже тут нормально так, тому сподіваюся, що все потрібне чув. І ні, палити заборонено, але якщо будеш це робити, то постарайся, щоб тебе не спіймали. Є якісь запитання? — хлопці похитали головою і Джеффрі усміхнувся, що трохи не вписувалося в нервову поведінку того.

— Ось мій номер, — хлопець поклав шматочок паперу на туалетний столик, — а ще я буду в вашому груповому чаті, тому якщо, знову ж таки, вам щось знадобиться, запитуйте або мене, або моїх однокурсників, які, теоретично, також мені повинні допомагати. Покину вас, бо мені ще штук тридцять таких як ви заселяти. Хай щастить з новим навчальним роком.

Двері зачинилися раніше, ніж Едвін встиг щось сказати.

— Моє верхнє, — кинув, напевно таки, Брендон. Той виліз на своє місце, а Хенк зайняв нижнє, звільняючи Едвіну одноярусне ліжко без зайвих людей над головою. Всі мовчки почали розбирати свої речі, навіть Хенк, який завжди відрізнявся балакучістю, притих, а Едвін раптом відчув різкий прилив самотності. Він так і стояв якийсь час під тихі звуки шарудіння речей, розмови за стінкою і ледь відчутний запах лавандового освіжувача, який змішався з відчутною самотою, що тихо за всіма спостерігала.