Епізод

– Все, тепер – до мене.

– Ніі, це далеко. Ввечері поїхати ніхто не зможе – все буде забитим.

– Ми таксі викличемо!

– Угу, і розрахуєтесь самі, і доїдете. Мені ж зовсім в інший бік!..

– Не ний. Я тебе прямо до квартири доведу.

– Дрюхо, в тебе хоч яка «версія»  DMC є? – перебиваю хлопців.

– Начебто… – розгублено дає відповідь. Щоб у наступний момент єхидно підколоти: – Ти ж казала, що в ігри не рубаєшся! Що, кокетувала, як всі дівчата?

– Нащо? Я же не така, сам казав. – Знизую плечима. – Просто хотіла попросити, коли можна, дати «зацінити» мені саму гру, анімеху за котрою я дивилася, та про яку так багато чула…

– Почалося.

– Що таке? Тобі знову щось не те? – зухвало дивлюся на свого «хлопця».

– Припиніть, голубки, заводитися. Ми ж ще на вулиці, – бридко регоче Ніколя.

Ідіот. Постійно думає в єдиному «напрямку», завжди всіх спарюючи. Й ім’я своє перекручує абсолютно даремно. Підарас нелатентний!

– Тоді, чому в тебе вже стоїть? Що, вистачило самих обіймів? – ятрить його Толя. – Та зачекай, дуже скоро дам тобі випустити все.

– Гей, ви! Йдіть своїми брудними справами в своїх квартирах займетеся, моя ж залишиться нетлінною оселею геймінга!

– Не такою вже нетлінною…

– Не видавай нам всіх ваших секретів, Косте, інакше витратиш всі свої, здобуті нелегкою працею в Макдаку, гроші, – погрожую тому, намагаючись поблажливо посміхатися.

Та сама топаю в напрямку будинка свого однокашника, не бажаючи далі продовжувати той балаган. А то придумали – стоять посеред вулиці, так просто голосно обговорюють свої особисті життя, зовсім зараз не приховуючи нічого! Нащо тоді постійно, в універі, на вечірках, у будь-якій компанії поводять себе, як відморозки, звичайні знайомі? Шпигуни, най його.

Ще й наговорюють на дівчат, що ті щось особливо вигадують!..

Заспокойся. Просто хлопці ще маленькі та недозрілі. Плюс, до нетрадиційних у нашій державі до сих пір нашорошене відношення, що межує з ворожістю. От тому вони й ведуть себе, як недорозвинені. Та й сама ж не далеко від них «пішла», вічна синя панчоха.

А, хай граються. Це їхні справи та проблеми. Тобі не так довго залишилося терпіти цю «правду», тому заспокойся. Глибоко вдихни і дуже повільно …

– Не туди топаєш, можлива загубляшка, – на моє плече лягає чиясь долоня.

Урод! Ти ж знаєш, як мене це лякає! Коли мене неочікувано, з-за спини, фізично відволікають від власних дум! Нащо ж тоді так?

– Вибач, – продовжуючи тримати мене за плече, Микита занадто уважно дивиться в мої очі, – забув… Але ти дійсно не туди йдеш і можеш загубитися.

– Я не загублюсь, а випущу вас зі своєї зони видимості, – бурмочу. Чому це раптом я стала такою… не сором’язливою, а «знітливою», так би мовити? Адже нічого не відчуваю, нічогісінько!

– Та не зможеш перевірити наявність в Андрія ігор, що цікавлять тебе. Та, – хутко додає, присікаючи мою репліку, – не вип’єш горячого чая, чашка котрого зігріє твої жаб’ячі пальці.

Дідько, з цим аргументом не посперечаєшся!

– Йдемо, а то хлопці зачекалися. – Парубок бере мене за руку, веде до домів. Як маленьку. Як дитину.

Адже зі своїм коханим він так себе не поводив – пам’ятаю, бачила. Це значить, до мене він нічого такого не відчуває? То й гаразд. Навіть добре – так у мене менше буде шансів обманутися та страждати через все це. Й отримаю важливий додатковий життєвий досвід, який однаково може мені що знадобиться в майбутньому, що ні.

Йшли недовго. Біля чергового під’їзда попарно «юрмилися» наші знайомі, намагаючись бути ближче до своїх партнерів, але при цьому не виглядати провокуюче. Та це в нормальному районі міста, який далекий від «притулка» всяких гопників, скінхедів та інших «борців за правду»!.. Хоча, розумію, чому вони так себе поводять – адже сама до недавнього часу не знала про їх «альтернативність», вважаючи нетрадиційні пари хоч і реальними, але такими ж далекими від мене з моїм життям, як Королева Великобританії. Добре хоч, не цілуються. Тоді точно не знаю, що було б.

– О, знайшов свою принцесу? Тоді, ласкаво прошу, – чомусь радісно, Андрій відкриває для нас двері, пропускає в приміщення.

До ліфта ми всі… ні, могли б спробувати залізти, та це було б випробуванням гіршим, ніж поїздка в метро під час вечірньої години пік. Тому було вирішено (моєю впевненою та вагомою заявою), що підйомником скористуються хлопці, в той же час сама піднімусь пішки. Та нічого поганого зі мною не станеться, як раз встигнуть замки повідкривати, поки я до них доповзу. Заразом, насосуться на декілька годин наперед.

– І чого ти з хлопчиками не поїхав? – «вперлася» поглядом в двері ліфта. Даремно не запитала, на який поверх підніматися – тепер ще й придивлятися доведеться, визираючи знайомих, і музику не послухаю. Ех.

– А нащо? В них і без мене компанія хороша, приємна, вони вигадають, чим ці лічені секунди зайнятися, тебе ж одну залишати я не хочу. – Обіймає мене: – Давай доженемо тих кроликів, поки не почали злягатися прямо на порозі квартири.

– Все-таки, ви хворі.

– Ми? Кого ти так звинувачуєш?

– Вас, гомосексуальних.

П’ятий поверх – це дурниця. Звично. Тільки раз спіткнулась, трохи втратила рівновагу, та це ж не означає, що мене варто «захоплювати»? Я не падала, все нормально.

Мені зовсім не подобається моя власна реакція на дії цього хлопця! Так само, як не подобаються й його вчинки! Навіщо ж ти, нехороший Микита, поводиш себе так, як ніби ми є закоханими, навіть коли цього ніхто не бачить?! Або твій коханий, як справжній маг, бачить тебе завжди та скрізь, а ти таким чином пробуджуєш його ревнощі?

Даремно я погодилась на цю авантюру!.. Тільки, пізно вже.

– Лесь, не поспішай так.

– Ага, та дозволити цим ледарям грати без моїх коментарів? – фиркаю у відповідь.

– Ніхто не посміє вчинити такого богохульства! – сміється Микита. – От тільки, ти вже майже на наступному від потрібного нам рівні.

А? Точно, п’ятий пропустила!.. Як так-то? Неначе сама не на такій же «висоті» все життя живу.

– Ну, чого ви так довго? – чомусь незадоволений Коля.

– Та просто…

– Замріялась, і ледве не «улетіла», фея моя, – перебиває Микита, закриває за собою двері квартири.

– Ага, фея, – з глузуванням хмикає дурний блондин.

– От зараз як зачарую черевик, як влучить він тобі в лоба – будеш знати, як сумніватися в моїй силі! – починаю розв’язувати шнурки.

– І що ж то за магія така?

– Фізична!

Чи то «противник» зрозумів мене, чи то побачив щось в моєму погляді, але поспішно йде в кімнату, з якої вже доносилися музика з неголосними розмовами. Врятувався, молодець! Прислухався до тихого голосу інстинкта самозбереження.

Так, другий…

– Давай, допоможу. – Нащось обіймає мене «забутий» хлопець.

– Ось, повішай, будь-ласка, – намагаюся скинути з себе пальто.

Що змушує тіло за мною розімкнути свої кінцівки, щоби прийняти мій верхній одяг. Хоч стискати перестав, і то добре.

Так, вперед, до приставки! В котру ти ніколи не грала, тож повинна оцінити відмінність від ігрового процесу на ПК!

О, непоганий екранчик. Навіть матовий, за що окремий плюс до карми Андрія чи його батьків!..

– Хто обирав? – киваю на техніку.

– Ми з татом – мама в цьому нічого не тямить, – самовдовільняється хазяїн.

Ага, ага, кажи більше.

Незабаром почалася гра – якийсь шутінг, хлопці для себе вибирали. Розбились на дві команди, попарно, та з криками почали «мочити» одні одних. Тягнусь за навушниками в сумці, «затикаю» ними свої вушка – так краще, комфортніше. Та самообманно безпечніше дозволяє коментувати те, що відбувається на екрані. Гм, а так веселіше! Можна прикинутися, що абсолютно не чую ображених моїми слова «геймерів», і продовжувати розмазувати їх за не їхні ж фейли! А що, нічого все валити на кострубатих розробів, краще руки випрямляйте, реакцію та чари свої покращуйте.

Ще побийтеся! Сам винен, Костян, що так підставився, та твоєму персу зайвий отвір для витікання мозку зробили.

– Можеш краще? Вперед! – ображенка простягає мені свій пульт.

– Не ображайся, будь-ласка. Сам знав, що за твоєю спиною сидить незалежний коментатор, некомпетентний у даному «спорті».

– Не відмазуйся!

– Я тобі не першачок!.. – підвищую голос. – Але гаразд, – блін, таки зачепив за живе! – давай сюди та засікай час, як швидко мене пристрелять, але на іншій позиції, не на «твоїй»!

Дивно, але “протрималася” я довше, ніж сама очікувала – цілих півтори хвилини! Та ліквідували мене дійсно не так, як Костю. На що той образився, мов дитина – сидить у кутку, схрестивши руки, надувся, бубонить щось собі під ніс. Ой, та буде тобі! Мені просто пощастило! Як багатьом новачкам.

– Так, змінюємо гру, – впевнено заявляє Андрій після завершення «матча». Риється в шафі, дістає якийсь диск. – Ось, добра гоночка, та тут тільки на двох гравців розраховано.

– Пиво хто буде? – неочікувано звучить з дверей.

Коли ти тільки встиг? Сумніваюся, що тут в холодильнику були ці пляшки.

Хлопці радісно потягнулися за напоєм, і, в підсумку, грати залишилася я одна. Пф, які слабаки! Погрожували зовсім недавно, що ні за що не відірветеся від ігор, і самі тут же спростували заявлене.

Ну і гаразд, пограю проти системи.

– Да як же ти ведеш?! Там же відбійник!..

– Не гальмуй!!!

– От хто так грає?! Сама винна, що останньою прийшла!

– А я й не сперечалася, що граю хріново, – спокійно знизую плечима. – Зате, як “красиво” розбила болід – точно зможу проводити найкращі краш-тести найбезпечніших машин. Може, навіть мільйон на цьому «зберу», – гмикаю з власного жарту.

Ні, не буду гробити Феррарі. Краще МакЛарен.

– Хто ж так грає?! Тут перемагати треба, а не!.. – чомусь різко затикається Костик.

Але подивитись на причину не можу – в мене починаються перегони. Цього разу з поул-позиції – чи то такі налаштування для даної команди (неправильно! Феррарі краща!), чи то просто пощастило. Не суть. Головне – самі перегони!

Коли ти встиг?.. А, головне не заважай обіймами, гаразд? Я на шляху до власного тріумфу!

– Не хочеш чого-небудь теплого? – неголосно питає Микита.

– А що?.. – обертаюся до нього, і краєм ока помічаю, як смокчуться в кріслі Коля з Толіком.

Е… Так, хороша гра, коли змогла мене «звабити» настільки, що я провтикала початок содомії. Так само, як і «зникнення» з зони видимості Андрія з його партнером.

Блін, це має зовсім інший вигляд, ніж у моїй уяві! Конкретно з цими двома виходить…

– Ідемо. Чай зробимо. – Рішуче встаю, наплював навіть на гру та повтори сцени краша мого боліда.

Чомусь тихо, боячись потривожити хлопців, вибираюся в коридор. Так, а де же в цій квартирі є кухня?

Вийшовши слідом за мною, Микита впевнено веде мене в необхідне приміщення. Навіщо за руку? Не бійся, не відстану та не загублюся!

О, каво-машина! Клас! Якщо є молоко, можна смакотиння зробити! Тільки воду потрібно накип’ятити та знайти інгредієнти.

– Тобі каву робити? – питаю, повернувшись до хлопця.

– Ні, я не по цим ділам, – забавно морщиться.

– Якому надаєш перевагу?

– А який є?

Логічно… Та де тут чай? І кава? Гаразд, почну з чашок.

Зависоко, блін. Але якщо акуратно …

– Які дістати? – звучить неочікувано надто близько. На що я, як завжди, здригаюся, зараз – зачіпаю рукою полицю, «змушуючи» чашки задзвеніти. Виродок!.. – Налякав? Вибач, не хотів того. – Навіщось обіймає мене однією рукою, іншою ж бере дві необхідні посудини.

– Знаєш же, що мене це лякає, та продовжуєш, – бурчу.

– Не злись, маленька. Здоровішою від цього не станеш.

– Та куди вже більше?! І так товста!..

– Я про здоров’я говорив, а ти знову про те ж! – трохи сердито перебиває Микита. – Леся, ти занадто зациклена на цьому питанні.

– Не тобі мене дорікати. Ти взагалі на хлопцях зациклений, що абсолютно не норма. Переживати щодо зовнішності – нормально для кожної дівчини. Навіть для мене. Зрідка.

– Так, у кожного свій заскок, ти права …

Знайшла!

– То який тобі чай? Чорний …

– Зелений, заварний.

– А… Ну, в пакетиках, то в пакетиках.

– Вередуха!

– Жодного разу, оскільки не можу з нізвідки добути тобі бажаного, – обертаюся, щоб показати хлопцеві язика. Тепер ось точно зі «шкідливості».

Нащо посміхаєшся так?.. Чи це мені просто ввижається? Дідько, як все заплутано! Недивно, що з психології ділових відносин в мене натягнута четвірка – тут своїх почуттів і себе не розумієш, що вже казати про інших.

О, кава готова. Зараз ще чай заллю кип’ятком, і сміливо можна забиватися подалі від цього демонова бентежника.

Тепер цукор.

– Іди сюди, – Микита тягне за руку до табурету, сідає на нього, ставить мене у себе між ніг, – сідай, – намагається усадити на коліно.

– Не варто, – противлюсь його діям. – Недобре буде, коли ногу тобі зламаю.

– Як скажеш. Тоді, нахились до мене, будь-ласка.

Підозрюю, що буде цілувати, не розумію, нащо це йому, та виконую прохання юнака – та в черговий раз виявляюся правою. До моїх уст притискаються його, нахабний язик впевнено проникає за зуби, «бореться» з моїм. Навіщо?..

Тримайся, Лесько, візьми себе в руки і переконай коліна не підгинатися! Так, хвилююче, може, приємно, але не за взаємним бажанням!..

Пролунавший стогін отверезів. Відірвавшись від Микитоса, широко розплющеними очами дивлюсь на того. Це не могла бути я! Чого б мені?! Ми не робили нічого такого, що могло б викликати в мене такого задоволення!

– Хлопці все ж розпустувалися, – посміхається хлопець, затуманеним поглядом впершись в моє обличчя. – Кролики кончені.

Піднімає свою руку з моєї талії догори, просто по хребту – як це бентежно!.. Сам подається ближче. Так-так, дотримуємося дистанції!

– Сам не кращий. Ось, вже мене домагаєшся – що, давно не задовільнявся?

– Здогадлива яка, – звнову тягнеться до мене, мабуть, за новим поцілунком. – Тож давай не відставати…

Ну, ні! Ми з тобою про таке не домовлялися! До того ж, таким чином ти свого Сєрьоженьку не повернеш!

– Ну, пухляше, – продовжуючи умовляти, цілує місце з’єднання шиї з плечовим поясом. Як гаряче!..

Та страшно. Хвилююче, збудливо. Але страшно.

Ай! Навіщо ж кусаєшся?

Та це новим «поштовхом» тверезить мене – потрібно терміново втікати! Під будь-яким приводом вибратися з цієї обителі содомії. Тільки сумку треба «врятувати», куди ж я без неї? Точно.

– Микито, – неголосно кличу, – пусти, будь-ласка.

– Що не так?

– Голова трохи запаморочилася, – найбільш «правдоподібно»-винувато посміхаюся. – Мені таблетки свої потрібно взяти в сумці.

Мене змірюють уважним поглядом – недовірливий який! Впасти, чи що, для того, щоб переконати?

– Тільки швидше, пухляше, а то наздожену та зваблю при свідках.

Не дай боже! Отже, треба швидше…

Влітаю в кімнату – та на пару миттєвостей застигаю. Адже ніколи не хотіла опинитися на знімальному майданчику гейського порно, однак майже потрапила туди. Майже тому, що тут нема камер, мікрофонів, освітлення. А порно присутнє.

– Я на момент, – невідомо кого тихо попереджаю, слідом за чим швидко підходжу до дивана, хапаю свої речі, тікаю до виходу.

Стогін наїзника Колі підганяє мене, змушує пулею пролетіти повз другої кімнати, в якій таким же непристойністю займається друга пара молодих людей. Ні, не людей! Збоченців хворих! І ще один, гірше вас всіх, сидить зараз, чекає!..

Ну вас всіх нафіг. Звалюю звідси! Тільки тихше, щоби не спійматися.

Блін, шнурки! Швиденько, затягну їх, і все! Пальто – та тихенько двері відчиняю, так само тихо зачиняю…

*

– Цієї пари не буде – Віктора Сергійовича в ректорат викликали. Кажуть, жахливо важлива нарада, від якої залежить майбутнє нашого університету, – завершивши телефонну розмову, повідомляє староста.

– І гаразд, можемо сміливо додому йти.

– Щоб відразу повертатися на лекцію з ТАУ, – згідно киває Настя.

– Нудні ви!

– Тьома, це тобі запросто – ти гуртожитковий, а багато хто в різних кінцях міста живуть.

– Тоді, гайда всі до нас. Коменда пропустить, не проблема.

– Лесе, цідемо? Я тобі заодно покажу, яку фігурку мені прислали, – запрошує Сашенька.

– А? Вибач, мені не хочеться нікуди зараз йти…

– Знову не спала?

– Важко заснути, коли о пів на першу ночі прямо над тобою, як здається, сука якась м’ясо на відбивні молотком обробляє! Тварі, навіщо вночі це робити?! – Натягую рукава светра до кінчиків пальців, піднімаю комір чи не до носа – так тепліше. Так я швидше задрімаю чи навіть засну.

– Тварі, – погоджується подруга. – Тоді давай…

– Хлопці, це бомба!!! Там! Там! – важко дихає влетівший до кабінета Гнат. – Леся, тобі необхідно це!.. – видих, – бачити!

А? Що там такого може бути, що необхідно саме мені?

Не будьте натовпом. Пустіть вперед, лосі, я ж не рентген, через ваші спини не бачу.

Пролажу між хлопцями (точніше, розштовхую їх своєю чималою живою вагою), і бачу, як посеред коридору лижуться Микита з його Серьогою. До самозабуття так, наплювавши на всіх і все – закохані, мати їх … Нарешті помирилися.

Тільки мені, чомусь, прикро. Зовсім трохи, правда. Хоча б подякували, повідомили про своє примирення навіть банальною смс-кою, а не так. А, гаразд. Зате мені в карму “потрапляє” нечастий плюсик – це добре, це корисно.

Терміново потрібна кава! Поки остаточно не змерзла! Та посплю в кабінеті, нічого зі мною поганого більше не станеться.