Епізод 1

Опис:

— Джисоне, перестань фліртувати, ти налякаєш бідного хлопчика — прошипів Чанбін на молодшого.

— Але я нічого не зробив! — кричав Джисон, виправдовуючись.

— Він мій сусід по кімнаті!

Або: У Мінхо погано зі спілкуванням із людьми, не кажучи вже про стосунки. Так було, доки він не зустрів хлопця на ім’я Хан Джисон, котрий змушує його відчувати речі, нечувані раніше.

 

Переклад від: https://archiveofourown.org/works/32043631/chapters/79374517

 

— Мінхо! Глянь сюди!

Мінхо сидів на ганку з валізою в руках і численними коробками навколо нього. Він почув голос Чанбіна й підняв погляд щоби побачити друга в його машині, намагаючись відкрити двері зі сторони пасажира.

Його очі засвітились і широка посмішка з’явилась на обличчі.

— Йду!– крикнув він у відповідь.

Підхопивши свою валізу він попрямував прямо до задньої частини машини, щоб відчинити багажник.

— Бінні, мені потрібна невеличка допомога, будь ласочка.

— Ох, звичайно — молодший зістрибнув зі свого сидіння і почав підбирати ящики з ганку. Раптом він відчув, що щось м’яке потерлось об його ногу.

— О, глянь, це ж кіт — промовив він щасливо. Хотів він узяти ще одну коробку, коли інша річ потерлась об його ногу.

— І ще один — сказав він здивовано.

Рухаючись знову в сторону машини він глянув на Мінхо та помітив інше м’яке створіння одразу біля нього.

— Іііііііі, мабуть, ще один — сказав він почухавши свою голову.

— Так, про це, дякую що дозволив мені взяти їх

— Але ти сказав, що буде тільки один — промовив молодший

— Я знаю, і мені шкода, я просто був наляканий, що ти не даш згоду мені взяти їх із нами — збентежено відповів він.

— А говорити мені про це за п’ять хвилин до твого переїзду здається тобі кращою ідеєю? — Чанбін підвів свої брови.

Очі Мінхо в паніці вирячились

— Хей ні, послухай, я обіцяю, що подбаю про них! Вони янголятка, чесно, просто глянь на них! — крикнув він вказуючи на його котів. — І дивись, якщо все так погано, вони можуть залишатись у моїй кімнаті, усе гаразд, буде так, ніби у квартирі не буде нікого, окрім нас двох. Вони також ніколи не робили свої справи всередині, тож тобі не треба перейматись на рахунок цього, і вони не мявкають голосно також, я обіцяю тобі, я чиститиму все після них у випадку, якщо щось трапиться — він продовжував благати він.

— Ти вже закінчив? — Чанбін світло посміявся — Не переймайся, я люблю котів та я не проти ще компанії.

Мінхо зробив глибокий видих, не підозрюючи, що весь цей час він не дихав — Дякую — додав він

— Ти дійсно їх любиш, справді?

— Так, вони все для мене. Я не хочу залишати їх тут наодинці з тіткою, я маю на увазі, щ якщо вони почнуть збувати мене, якщо я непестану їх відвідувати? Тим паче тітка не буде самотня, у неї все ще є її рибки — промовив старший.

— Вау, рибки, звучить як хороша компанія — хіхікнув Чанбін

— Замовкни — старший відповів, вдаряючи плече його друга — Ми можемо тепер йти до машини? Я дещо хочу побачити, як моє нове місце буде виглядати.

 

___________________________________

 

 

Як тільки хлопці зпакували все й розмістили котів Мінхо в машині без їхньго протесту, вони були готові прямувати до квартири Чанбіна.

— Ти не попрощаєшся зі своєю тіткою?

Мінхо хитнув головою

— Ні, вона все ще на роботі, сказала зателефонувати їй перед сном, щоб вона знала, що все добре.

Із цим, Чанбін завів машину, і вони, нарешті, на їхньому шляху.

Мінхо дивився у вікно, востаннє кидаючи погляд на свій старий дім. Він знав, що переїзд — це те, чого він хотів, він мріяв про новий початок. Та не зважаючи на це, він всерівно відчуває якийсь сум, знаючи, що він залишає дім із багатьма спогадами позаду.

Він тут же ж відкинув негативні думки подалі й повернув свій погляд на Чанбіна.

— Який він, цей хлопець, Чан? — зацікавлено запитав він.

— Ох, ти полюбиш його, обіцяю — відповів молодший — Я ніколи не зустрічав нікого, кому б не сподобався Чан. Він дійсно чудовий хлопець, з ним гарантовано почуваєшся як вдома.

Мінхо нервово закусив губу.

— Але ти впевнений, що ми порозуміємось? Я зовсім не хочу жодних проблем і я досі почуваюсь погано просто приєднуючись до вас ось так. Ти не можеш говорити, що ви обидвоє раді цьому, ми з ним навіть не зустрілись, Бінні.

— Замовкни, він уже завчасно любить тебе.

— Добре — відповів Мінхо тихо.

Залишок шляху був мирним та наповненим тишою, проте вона не була незручною. Єдиний раз хлопці проявили голос, коли наймолодший кіт Мінхо — Дорі, почав скребти сидіння машини й Чанбін злякався та почав кричати, а старший хлопець злегка лаяв свого кота.

Скоро вони прибули на місце. Мінхо відстібнув пасок безпеки, вийшов із машини й на секунду спестерігав за оточенням.

Це був малий будинок із червоними стінами, що справді виділяло його серед сусідніх будинків. Було невелике подвір’я спереді прикрашене деякими деревами і з декількома стільцями поряд із дрібним барбек’ю в середині. Це все було огорожено парканом, котрий Мінхо вважав хорошою річчю тому, що його коти не зможуть загубитись десь.

Хо повністю поглибився у свої думки навіть не помічаючи, що хтось відчинив вхідні двері і вийшов із будинку.

— Хей! Ти певне Мінхо!

Мінхо підняв погляд і побачив чоловіка приблизно його віку. Його волосся було чорним і трішки закрученим, а на обличчі його була велика усмішка, завдяки чому було видно ямочки.

Чоловік почав рухатись у сторону машини, протягуючи руку Мінхо.

— Я Чан. Приємно познайомитись. — ласкаво сказав він.

Мінхо сором’язливо усміхнувся і потиснув йому руку.

— Приємно познайомитись.

Погляд Чана пішов далі, у сторону машини і він роззявив рота.

— В нас тепер є кошенята? — запитав він захоплено.

— Ох, мм, так — Мінхо відповів дивлячись на своїх котів, які все ще були в машині — Сподіваюсь це не заважатиме тобі, я подбаю, щоб вони були чемними.

— Мабуть, так же, як вони ледь не зіпсували мою машину — пробурмотів Чанбін.

Мінхо зиркнув на нього, а Чан засміявся.

— Все добре, я люблю котів.

Хлопці вирішили дати Мінхо речі в середині будинку і провести його навколо. Він слідував за ними навколо дому як щеня. У середині дім виглядав затишно та гарно, досить мінімалістично, але із цим проблем не було. Вітальня виглядала як місце, у якому хлопці проводили багато часу разом. Багато різноманітних книжок лежали навколо, також у кутку стояла гітара, чийсь ноутбук був на дивані і якісь залишки їжі знаходяться на столі. Не зважаючи на це, хлопці не виглядали як люди, котрі не прибирають за собою.

Кухня виглядала теж мило і все, здається, працювало добре. Ванна кімната була досить малою, але Мінхо не потрібно було багато місця щоби приняти душ.

Вони йшли коридором і Чанбін вказав на двері зліва.

— Це буде твоєю кімнатою. Я даю тобі трохи часу, щоби перевірити, а потім ти скажеш мені, якщо чогось не вистачає, ми продовжимо діставати всі твої речі з машини, добре? — він доторкнувся його плеча.

Мінхо кивнув і покликав котів за собою. Він відчинив двері й зайшов всередину.

Стіни були блакитними й ліжко стояло в кутку, а над ним було дві полички. В іншому кутку ж був письмовий стіл із вікном одразу біля нього. Він намагався відчувати себе комфортно, наскільки це можливо. Почуття було дивним, усе ще нереально знати, що тепер це його новий дім, але ці зміни були потрібними.

Після декількох хвилин він вирішив повернутись до Чанбіна та Чана, котрі чекали його у вітальні.

— Кімната підходить? — запитав Чан.

— Так, вона дійсно ідеальна, дякую — відповів Мінхо.

Чанбін сидів на дивані вказав на місце біля нього

— Чому б тобі не присісти, ми хочемо розповісти тобі правила.

— Ох, дійсно — Мінхо рвонувся і сів поряд із Чанбіном.

— Добре, отже перше, доволі очевидне, але ми всі маємо сплачувати рівну частину від ренти — розпочав Чан — й у випадку, якщо в когось із нас виникнуть проблеми з грошима, ми подбаємо про це. Це дійсно не проблема, але оскільки ми живемо разом, буде чесно вносити свій вклад у ренту.

Мінхо кивнув.

— Друге з усього — Чанбін і я не є схибленими на чистоті й ми не будемо перейматись, якщо дім буде неприбрано іноді, але просто не забувай пибирати за собою вчасно, добре?

Мінхо кивнув вдруге.

— Не перемайтесь, я жив зі своєю тіткою 22 роки і вона шаленіла щоразу, коли я забував робити деякі хатні справи, тому я досить непоганий у цьому й не залишаю після себе безпорядку — він хіхікнув.

Чан усміхнувся йому.

— Це добре чути.

— Ох, і також — Чанбін раптом підскочив — насправді не зовсім правило, проте все ж, Чан і я часто маємо тут друзів, цей будинок щось типу місця наших поседеньок, бо ми єдині, хто не живе з батьками або іншими людьми, з якими ми не близкі. Тож вони часто будуть тут і у випадку, якщо вони будуть тебе діставати, просто дай нам знати, ми будемо збиратись деж в іншому місці. Вони дійсно хороші люди і ви можете доєднатись до нас у будь який час — промовив він заспокійливо.

— Добре, дякую за те, що повідомив — Мінхо відгукнувся.

Було тихо певний час, доки він не заговорив знову

— Насправді чи можу я дещо запитати?

Інші двоє кивнули

— Звісно, що таке? — запитав Чан.

— Оскільки ви згадали про своїх друзів, мене зацікавило, чи буде гаразд, якщо я запрошу моїх друзів також — сором’язливо запитав він поскребши потилицю — але, якщо бути чесним, тільки одну подругу, вона мій єдиний друг насправді, але чи буде в порядку, якщо вона прийде?

— Звісно, цей будинок тепер настільки твій, як і наш — відповів Чан — вона може приходити коли захоче, лише попереджай нас заздалегідь.

Мінхо кивнув у знак згоди

— Дякую. Чи є ще щось, про що мені необхідно знати?

Чан зітхнув, замислюючись.

— Мммм, я не є чудовим кухарем, як і Чанбін, тож заздалегідь вибач за це, я продюсер і я зазвичай сфокусований на моїй роботі вночі, тому, якщо ти почуєш щось у 4 годині ночі, просто знай, що це я, у нас є гаряча вода, але вона не працює довго тому пам’ятай, що не треба приймати душ одразу після когось іншого, або будеш митись у холодній воді — він продовжував перераховувати речі — ух, що ще? І думаю, що це все, але якщо тобі ще щось цікаво, ми завжди готові відповісти.

— Зрозумів

— Ох, і ще, Чан і я обидвоє бі, тому, якщо це проблема для тебе… — додав Чанбін, очікуючи на реакцію Мінхо.

Старший хлопець просто хіхікнув.

— Що ж, я гей, тому я не бачу проблем із цим.

— Чудово — додав Чан.

Після проходження по всім правилам у домі, вони почали розмову, щоб дізнатись одне одного краще. Мінхо попередньо знав Чанбіна трішки, тому багато того, про що вони говорили не було неочікуваним для нього. Він дізнався також багато речей про Чана. У нього є двоє молодших — брат і сестра, він вивчав продюсування музики так же як і Чанбін, йому подобається дивитись фільми і працювати, і він також любить тварин як і Мінхо.

Чан виглядав як дійсно чудовий хлопець, як Чанбін його й описував, і він не був здивований, як ці двоє так добре ладнали. З ним було легко говорити і він завжди знав що сказати щоби покращити атмосферу. Мінхо цінував таких людей, тому що сам не був дуже комунікабельним. Він часто робив зусилля щоби підтримати розмову з людьми і він був вдячний людям, котрі допомагали йому відчувати себе менш сором’язливо.

Хлопці вирішили замовити трішки їжі на виніс і залишитись у вітальні до кінця вечора. Ніхто з них не мав планів пізніше, тому вони були не проти трішки полінитись і повеселитись. Після того, як вони закінчили з їжею і їм стало нудно, Чан запропонував подивитись фільм разом і так вони провели інші дві години разом. Вони більше не мали енергії, щоб розмовляти, тому вони дивились фільм у зручній тиші, хихочучи з деяких сцен час від часу.

Після закінчення фільму Мінхо зрозумів, що позіхає.

— Я думаю, мені вже час у ліжко — пробурмотів він.

— Вже? — здивовано запитав Чанбін — Ще досить рано.

— Так, я просто думаю, що сьогодні виснажило мене, знаєш, усі ці пакування та розпакування, і я все ще не зателефонував своїй тітці — пояснив старший.

Він побажав їм обидвом доброї ночі й попрямував одразу до його спальні. У його кімнаті було трохи жарко, тому він вирішив відчинити вікно.

Його вдарило холодним, свіжим повітрям і він зробив глибокий вдих. Він раптом відчув себе в десять разів вільнішим, і йому здалося, що він нарешті міг нормально дихати після цілого дня. Заплющивши свої очі на секунду він насолоджувався звуками цвіркунів та проїжджаючих повз машин.

Зненацька він відчув як щось м’яке погладило його руку. Відкривши очі він помітив

Суні, що сиділа на його столі, жадаючи уваги Мінхо.

— Хей, малюче — сказав він м’яко, його голос несподівано став у десять разів вищим — Тобі подобається тут, так? — Він ніжно пригладив його. Кіт, лише мурликнув у відповідь.

Помітивши неприємний запах від самого себе, було вирішено прийняти душ та підготуватись до сну.

Чан не жартував, коли казав про швидке закінчення гарячої води, після п’яти хвилин Мінхо був змушений вийди з душу тому, що холодна вода почала з’являтись нізвідки. Він швидко почистив зуби і вмив лице перед тим, як вийти з ванної кімнати й кинутись на ліжко. Він зітхнув, дивлячись у стелю.

Раптом, він відчув вібрацію свого телефона. Його тітка телефонувала йому. Він відразу підняв слухавку та підніс телефон до вуха.

— Мінхо, любий!

Він м’яко усміхнувся, чуючи її люблячий голос

— Тобі також привіт, Инджі.

— Я знаю, я казала тобі зателефонувати мені першим, але я звільнилась із роботи раніше і витратила дві години, очікуючи твого дзвінка, а зараз я вже просто не могла терпіти більше, мені потрібно почути твій голос.

— Все добре, я якраз планував подзвонити тобі.

— Як ти, як будинок, чи добре Чанбін ставиться до тебе, розкажи мені все! — наполягала вона.

Мінхо знову усміхнувся.

— Все добре, насправді чудово. Дім гарний, набагато краще, ніж я очікував. Я зустрів свого сусіда Чана, він дійсно крутий, і просто, я не знаю, усе чудово, я справді задоволений і коти також не скаржаться. — хихотнув він.

— Я така рада це чути! Це ти зараз робиш?

— Лежу на ліжку, у мене не залишилось багато енергії.

— Інші хлопці біля тебе? — запитала вона захоплено.

— Ні, вони в їхніх кімнатах, я один. — відповів Мінхо.

— В тебе є власна кімната?! — прокричала вона неочікувано й Мінхо відсунув телефон від вуха.

— Так, я теж був здивований — засміявся він — і кімната також хороша та прикрашена меблями, картинами та подібним лайном.

— Мова!

— Вибач — промовив він збентежено.

— Ще навіть дня не пройшло з того, як ти покинув мій дім, а ти вже подумав, що можеш спілкуватись так.

Мінхо засміявся знову. Він любив свою тітку. Вона була тією людиною, яка давала відчувати себе коханим та прийнятим. Навіть якщо вона підвищила свій голос, вона не робила це зі зла, бо так виглядали їх взаємини.

Його очі посумніли в розумінні, що тепер він не буде бачити її кожного дня. Не те щоб він більше її ніколи не побачить, вона мешкає в десяти хвилинах звідси і він зможе побачитись із нею в будь-який час, але це дійсно по іншому. Частково втратити когось, з ким розмовляв кожного дня.

— Не хвилюйся, Чанбін і Чан переконаються, що я поводжуся добре — сказав він гордо.

На кілька секунд запала легка тиша.

— Я дійсно горда за тебе, ти ж знаєш? — промовила вона щиро, Мінхо був певний.

— Не будь такою, я ж нічого не зробив. — заскиглив Мінхо затуляючи лівою рукою збентежене обличчя.

— Лі Мінхо, не смій більше казати такого! І знаю, що для тебе це великий крок, ти нарешті вийшов зі своєї зони комфорту. І з того, що ти вже розповів, у тебе з’являються нові друзі й це робить мене надзвичайно щасливою. Із часом усе більше людей зможуть зустрітися з таким скарбом — Лі Мінхо. Я була поруч із тобою з того часу, як ти був ще дитиною і я є свідком твоїх злетів і падінь, нарешті я бачу, що ти виріс у цього прекрасного зрілого чоловіка. Є багато причин бути гордою за тебе і я хочу, щоб ти робив це саме до себе. Ти переніс стільки болі, забагато для когось твого віку й ти дуже сильна людина. Пам’ятай це, добре?

Мінхо відчував, як його очі заповнює вода, від якої він намагається спекатись.

— Дякую тобі, Инджі, я дуже ціню це.

Він хотів скати набагато більше, та не зміг знайти підходящих слів. Але тітка його зрозуміла.

— Ти як?

Вона вже питала про це на початку їхньої розмови, проте зараз Мінхо може напевне сказати, що її тон на цей раз інший. Вона очікує на чесну відповідь.

— Так, я в порядку, просто…… нічний час. — пробурмотів він тихо, намагаючись приховати свій дрижачий голос.

— Я знаю любий, я знаю. Завжди настає ніч.

— Але я насправді почуваюсь добре, сьогоднішній день був дійсно чудовим. Я просто маю багато думок. — сказав він тітці заспокійливо, він справді мав це на увазі.

— Ти хочеш про них поговорити?

— Ні, усе добре. Я гадаю мені варто йти спати, якщо все нормально.

— Добре любий. Не забувай телефонувати мені іноді. Забудеш про це і я обов’язково зателефоную першою.

Мінхо усміхнувся.

— Угода. Я навідаюсь до тебе незабаром, не переймайся.

— Тобі краще зробити це! — знову дражниливо крикнула вона.

— Доброї ночі, Инджі.

— Доброї ночі Мінхо, спи добре.

Мінхо закінчив телефонну розмову і вирішив налаштувати будильник на восьму ранку.Він звик спати до полудня. Але він не хоче дати своїм новим сусідам про це знати.

Він накрив себе ковдрою і заплющив очі. Він уже був стомлений, тому тепер він дозволив собі заснути без зайвих думок, що зазвичай мучать його вночі. Завтра в нього буде прекрасний день. Принаймні він на це сподівається.

 

___________________________________

 

 

Він прокинувся від звуку його огидного будильнику. Він повільно відкрив очі й тоді його вдарило розумінням. Це було реально. Він прокинувся в його новій спальній кімнаті, у його новому домі. Його вікно все ще було відчиненим із минулого дня і свіжість та ранкове повітря заповнювало цілу кімнату. Це відчувалося непогано. Він раніше не прокидався так рано, але, незвично для нього, сонливості він не відчував. Він вирішив, що це через те, що він насправді пішов спати в розумну годину.

Він позіхнув і потягнувся руками перед тим, як встати з ліжка і спуститись на кухню, аби приготувати щось на сніданок.

Його цікавило чи прокинулись уже хлопці. Він хотів перевірити чи є вони в кімнатах, але відчував, що вони ще не настільки близькі і він не хотів порушувати їх особистий простір.

Чого він справді не очікував, коли зайшов на кухню, це побачити незнайомця, що сидів на дивані й поглажував Дорі.

Він зупинився в одній точці і витріщився на хлопця. Йому було страшно казати щось, тому він продовжував нічого не робити. Він також відчував себе зрадженим, Дорі раніше не давав незнайомцям гладити себе й не зважаючи на це він, здавалося, не проти, щоб його погладив незнайомець.

Хлопець нарешті підняв погляд і помітив Мінхо, який витріщився на нього. Його очі розширились.

Мінхо витратив секунду на те, щоб розглянути хлопця. Його лице було чудовим, це була його перша думка. Він виглядав як жива картина і його волосся досить довге та світле, досягло його плечей.

— Лайно! Привіт, сподіваюсь я не налякав тебе — сказав хлопець і усмішка з’явилась на його обличчі. — Ти новий сусід, Мінхо правильно?

Мінхо кивнув, усе ще не знаючи, що йому сказати.

— Я Хьонджин. Приємно познайомитись.

Мінхо проковтнув.

— Т-ти друг Чана й Чанбіна? — запитав він сором’язливо.

Хьонджин усміхнувся.

— Так, це правильно. Знову ж таки, я сподіваюсь не лякати тебе, сидячи тут, я напевне проводжу тут більше часу ніж вдома.

— Ох, зрозумів. — відповів Мінхо

Далі була незручна тиша. Мінхо ненавидів себе в такі моменти. Чому йому так незручно поруч з іншими людьми?

На щастя, Хьонджин промовив знову.

— Припускаю, що цей кіт твій? — вказав він на Дорі, котра ніжилась біля нього.

— Так, ще двоє десь поруч. — відповів Мінхо трішки нервово.

Хьонджин яскраво посміявся.

— Так, я зустрічав їх також. Я сподобався їм не так сильно як цьому. — він насупився.

— Так, їм не так легко поруч із незнайомими людьми.

Хьонджин хотів сказати щось ще, але його зупинили кроки, що наближалися. Раптом з‘явився Чан, позіхаючи, його волосся було в безпорядку.

— Доброго ранку — пробурмотів він до Мінхо й потім зупинився помітивши Хьонджина що сидів на дивані їхньої кухні. — Бачу, ви вже познайомились.

— Так — відповів Хьонджин, поки Мінхо лише кивнув.

— Як тобі спалось?

— Мінхо знизав плечима.

— Думаю, що ліжко доволі зручне, дякую що спитав.

— Це добре чути — відповів Чан усе ще сонним голосом. — До речі, я гадаю, що ви вдвох непогано порозумієтесь. — додав хлопець вказуючи на Хьонджина й Мінхо. — Мінхо також займається танцями.

Очі Хьонджина розширились від шоку та хвилювання.

— Ти теж танцюєш?! — прокричав він.

— Мінхо сором‘язливо усміхнувся.

— Мг, так.

— Боже, ти в якійсь команді чи як? — запитав Хьонджин не приховуючи зацікавленості.

— Типу того, я вивчаю танці а також займаюсь із дітьми разом із другом раз на тиждень. — гордовито промовив він.

— Вау, це так круто, нам обов’язково треба спробувати танцювати разом. — запропонував Хьонджин.

— Ц-це було б круто. — відповів Мінхо.

Раптово вони почути звук відкриття вхідних дверей та багатьох різних голосів шо сміялись і розмовляли.

— Ох, це інші наші друзі. Не переймайся Мінхо, вони дуже добрі. — заспокоював Чан.

Чоловіки зайшли в кімнату. Їх очі одразу зустріли Мінхо, який виглядає так, ніби хоче сховатися десь і залишитись там до кінця дня.

— Хлопці, це Мінхо — вказав Чан на нього, і Мінхо міг відчути як його обличчя червоніє. — Мінхо, це Фелікс, Синмін і Чонін.

Усі хлопці привітно усміхнулись і помахали йому.

— Приємно познайомитись — вдалось витягнути із себе Мінхо.

Один із хлопців, Фелікс, сів біля Мінхо та поклав свою руку навколо його плечей. Мінхо здригнувся від цього.

— Ох, вибач — сказав Фелікс — мені просто справді комфортно поруч із людьми і я люблю фізичний контакт.

— Все добре — відповів Мінхо.

Синмін заговорив далі.

—

— Ми купили сніданок! — сказав він, піднімаючи пластиковий пакет із їжею, як подумав Мінхо.

— Чудово — промовив Хьонджин, відпускаючи Дорі.

— Кіт! — крикнув Фелікс.

— Ох так, це мій, у мене є ще двоє. — сказав у відповідь Мінхо.

Фелікс продовжував говорити про те, наскільки сильно він обожнює котів, поки інші починали їсти. Фелікс був милим. Він сподобався Мінхо. Він був як помічник сонця, який давав усім навколо незрозумілий прилив енергії.

Синмін і Чонін були також добрими. Мінхо не потрібно було змушувати себе говорити з ними і він також не хотів їм набридати, поки вони їди він просто дивився на них намагаючись вгадати їхні характери. Дорі потерлась об руку Чоніна і він не вагаючись почав гладити її. Це був гарний знак, як подумав Мінхо. Усі хто добре відносились до його котів заслуговували довіри.

Хьонджин виглядав цікавим. Він ще не знав його добре, але йому сподобалось, що тепер він знає ще когось, кого цікавлять танці. З ним також було легко спілкуватись. Він не здивований, що Чан і Чанбін дружать із ним, від них віє дивною енергією, яка зробила їх близькими одне одному.

Пізніше Чанбін долучився до всіх, коли прокинувся. Він глянув на Мінхо «чи все добре» поглядом, на що Мінхо кивнув.

Він вирішив бути тихим деякий час. Не те що б він сильно говіркий, але коли хлопці почали говорити гучніше та енергійніше, він усе ще поводився сором’язливо, тому він просто намагався сміятись коли це робили інші.

Ще він помітив, що хлопці почуваються комфортно навіть із кимось чужим у домі, що робило відчуття, ніби він уже не вперше на ось таких їхніх посиденьках.

Усе ж було приємно бачити, наскільки хлопці були близькими.

З усім цим шумом, криками та сміхом тривожність Мінхо все зростала та зростала. Не зрозумійте неправильно, він нічого не має проти хлопців, проте вся ситуація була для морально важкою.

Він завжди був тихою дитиною, не мав багато друзів. Звичайно, це обтяжувало його і він хотів мати компанію, але він просто не знав як спілкуватись із людьми. Він сподівався, що все стане краще в старшій школі або в коледжі, але нічого не змінювалось.Єдиним другом для нього була дівчина — Момо.

Вони зустрілись у старшій школі, коли обидвоє доєднатись до танцювального клубу і відразу подружились. Вони двоє сором’язливі діти котрі мали схожі інтереси. Далі вони пішли в один коледж та почали разом займатися з дітьми щотижня.

Момо була його єдиним справжнім другому, вони проводили більшість днів разом.

Але через те, що завжди були тільки вони двоє, він не знав, як справлятись із ситуацією з іншими людьми.

Тому слухаючи як хлопці розмовляють та веселяться він нервував. Вони почали говорити всі на купу й Мінхо більше не знав, за чиїм голосом йому слідувати. Він навіть не відчував, що він досі присутній, було відчуття, що він спостерігає за групою незнайомців здалеку.

Голоси почали звучати розмито, він більше не розуміє слів, які вони казали.

Раптом він підвівся і всі погляди повернулись на нього.

— Кхм, і піду у свою кімнату. — сказав він поспішно і вже готовий був тікати, проте Чанбін зупинив його.

— Ти певний? Ти завжди можеш доєднатись до нас, ти не повинен йти. — сказав він схвильовано

Мінхо захитав головою.

— Ні, це не так, я просто втомлений і хочу поспати ще трошки. — сказав він з усмішкою що зовсім не виглядала переконливо, але до того, як хтось встиг сказати щось, він попрямував у свою кімнату.

У момент, коли він кинувся на ліжко він відчув як сльози потекли з його очей. Він виснажений.

Це була і його провина також. Він не міг легко залишатись там або принаймні тихо сидіти на дивані.

Він навіть не попрощався перед тим, як піти. Вони точно подумали що він грубий. Дуже гарне перше враження.

___________________________________

Мінхо прокинувся годиною потому. Він доклав зусиль, аби відкрити очі, напевне через усі сльози. Глянув на телефон щоби перевірити час.

11 дня

Він не пам’ятає як заснув. Без різниці.

Він чує голоси з вітальні, що означає, що інші все ще тут. Він потягнувся, піднявся з ліжка щоби попрямувати у ванну кімнату та умить лице яку точно було в безпорядку.Він сподівається, що ніхто з хлопців його не помітить, він планував не виходити з кімнати, доки інші не розійдуться.

Його план із тріском провалився всього декілька секунд потому, коли він відкрив двері щоби піти у ванну кімнату, що була поруч із його та відчув як чуже тіло вдарилось у його власне.

— Дідько, пробач. — пробурмотів Мінхо.

Він не отримав відповідь, підняв погляд і помітив інше незнайоме обличчя.

Хлопець дивився на нього і виглядав розгублено. Мінхо оглянув його з ніг до голови. Базуючись на першому враженні він виглядав як типовий багатий хлопчик, який отримував нову дівчину кожного дня. Проте його обличчя виглядало м’якшим і його волосся було блакитним. На його голові була шапочка.

— Пробач, чи я тебе знаю? — запитав він розгублено.

— Я-я новий сусід Чана й Чанбіна — відповів Мінхо намагаючись не заїкатися, як дурень, але не міг стриматися, хлопець здавався надто страхітливим.

— В них є сусід? — запитав він ще більш розгублено ніж раніше.

— Т-так — відповів Мінхо задихаючись від того, що Чан чи Чанбін ніколи не згадували про нього.- Я вже дружив із Чанбіном і коли я розповів йому, що шукаю нове місце для життя він запросив мене жити з ним, бо він і Чан також шукали на нового сусіда, щоб рента була дешевшою для всіх -спромігся він сказати, але відразу ж відчув, що перебільшує.

Хлопець зовсім не виглядав здивовано. Він самовдоволено посміхнувся Мінхо.

— Чудово, тож тепер я зможу частіше бачити твоє прегарне обличчя. — сказав він.

Мінхо відчув як його обличчя почервоніло, він не знав, що промовити.

Йому й не треба було, бо синєволосий потиснув йому руку.

— Приємно познайомитись, ти…

Мінхо розгубився, і лише зрозумів, що хлопець чекає на його ім’я.

— Ох, я Мінхо — сказав він.

— Мінхо — пробурмотів інший — Я Джисон.