Я тебе кохаю

Десь поблизу кричить чайка. Ні, не кричить навіть, горлає, заважаючи читати, хоча Спартак ніколи не скаржився на дефіцит уваги. Та що там, він так в телефон залипав, що й Женьку інколи не слухав — просто чіплявся за його долоню своєю і йшов, не розбираючи дороги. Сенсу не було. Навіщо, коли він і так довіряв Яновичу всеосяжно?

Дурнувата чайка горлає знов, і Спартак роздратовано вимикає телефон, переводячи погляд від недочитаної манги на пташку, що вмостилась на сусідньому шезлонгу.

— Киш, — каже він, намагаючись відігнати ту долонею, та чайка лиш роздивляється його то одним оком, то іншим. Він знов повторює свій рух, але вона тільки переступає своїми жовтими лапками ближче до нього й знов голосно кричить. Спартак зітхає. Вони поїхали в іншу країну, аби сховатися від фанатів, а тепер до нього домахувалась чайка. Не те, що вона просила в нього автограф, та сама її присутність так близько не віщувала нічого хорошого. — Тобі тут не раді. Киш.

Він повторює свій рух, намагаючись налякати ту, та нахабна пташка не те що не боїться, а взагалі розправляє крила й підлітає ще ближче до нього, сідаючи на столик. Спартак миттєво усвідомлює, що їй потрібно, й хапає свої горішки раніше, ніж до них дістається чужий дзьоб, що знов розкривається й горлає від обурення. Не звикла, що їй відмовляють, та з ним цей номер не пройде.

— Геть кажу!

— Що, поки мене не було, знайшов собі цікавішого співрозмовника? — зі сміхом питає його рідний голос, і Спартак повертає голову до Жені, приспускаючи сонцезахисні окуляри, аби бачити того.

Янович голий. Майже. В самих шортах для плавання, таких жахливо червоних і вщент мокрих, як і він сам, що цупка тканина лише й може, що облягати чужі стегна, підкреслюючи сильні ноги й ще дещо, що не варто бачити іншим людям. Солоні краплі збираються в струмочки, біжать по гарному засмаглому тілі, крапають з кучерів на широкі плечі. За ці роки, що вони регулярно займалися в спортзалі, Женька нормально так підкачався, хоча все ще лишався стрункішим і менш масивним, ніж він. І гарним, неймовірно гарним, наче весь цей час лиш додавав йому привабливості. Спартак заздрив, але не надто. Все одно уся ця краса належала йому.

— Ну, вона, принаймні, не гадає мені на картах таро. Думаю в ній є… — він не встигає договорити, як Женя різким рухом проганяє чайку, що вже підбиралася ближче до своєї здобичі, й дивиться на нього, насупивши брови. Суббота посміхається, але лиш повертає свої горішки на місце. — Потенціал.

— Це було один раз, Спартак. Чотири роки тому на якомусь ефірі, де ми дуркували, а ти досі мені це згадуєш, — Женя нахиляється до нього. Солоні й до біса холодні краплі падають на його одяг і оголений живіт, та Спартак нічого не каже, лиш підіймає голову, заглядаючи в кохані очі. — Ще й з чайкою порівнюєш!

— Це ревнощі, Суббота? — питає зі смішком і дивиться, як Женька плавиться від його слів. Звісно він знав, як тим маніпулювати. За весь цей час, що вони провели разом, він знав про Яновича все: від того, як той любить спати під стінкою й вічно бурчить, що в них вдома ліжко стоїть посеред кімнати, до всіх його родимок на спині й цяточок ластовиння на щоках, коли золоту шкіру облизувало сонце. Щоправда, зараз їх не було видно, тому що дехто наплюхався у воді, змивши весь сонцезахисний крем зі своєї моськи, і знов обгорів. Спартак хитає головою на цього дурника й посувається, поставивши босі ноги на теплий пісок, а телефон — до горішків. — Сядь.

Женя підкорюється. Сідає поруч на розстелений рушник, незважаючи на те, що мочить його морською водою, і дивиться якось так лагідно й із захопленням водночас, змушуючи смикнути бровою, поки сам Суббота риється у сумці.

— Що таке?

— Та нічого, — той хитає своєю курчавою головою, розсіюючи бризки в тому числі й на нього самого, і тихо сміється, зачісуючи пальцями вологі пасма назад. Його шкіра, як і погляд, блищить в сонячних променях, й Спартак на мить відривається від пошуків, аби роздивитися того. Засмаглий, високий, сильний. З ідеальною усмішкою білих рядочків зубів. З чарівними зморшками, що трохи заглибились за ці роки. Чоловік в самому розквіті сил. — Просто дивно все ще.

— Що ти тепер Суббота? — питає й все ж відвертається назад, дістаючи крем і пляшку з питною водою, аби не зависнути на тому й не забути, що взагалі збирався робити.

— Ну, так. Ти сам подумай, ми коли познайомились, я був простеньким коміком. Ну й трохи актором. А потім Аспен, війна, фільм на Нетфліксі, наші подкасти, тури, перемога… Весілля, — Женя ковтає ніби клубок в горлі, та Спартак на це нічого не каже. Пам’ятає ще, як лились з чужих очей сльози, коли він вдягав обручку тому на палець, і як довелося потім довго й лагідно гладити чужу спину, заспокоюючи свого вже не нареченого, а чоловіка. — Якось це все так закрутилося, і ось вони ми, молоде подружжя Суббот, проводимо медовий місяць на островах. Якби мені хтось це сказав років десять тому, отримав би в жбан.

Женя замовкає, та лиш з однієї причини — Спартак знов повертається до нього й виливає на почервоніле обличчя воду з пляшки, аби змити сіль, а потім дбайливо протирає чистим рушником, прибираючи зайву вологу. Женька мружиться, відпирхується, кліпає своїми довгими віями, й він не стримується — тягнеться до того й цілує у ще трошки солоні губи, лишаючи цей цнотливий дотик між ними.

— Ну, я теж не думав про це десять років тому, — гмикає, востаннє проводячи чистою тканиною по привабливому обличчю, і хитає головою, бо обгорів той щось зовсім кепсько. Треба буде купити крем від опіків, бо ж буде потім ходити й нити, що все пече й чухається. — Вчився, розводився з дружиною. Виглядав жахливо. Ти б на мене такого й не глянув тоді.

— Ой, та наче б ти на того Женю Яновича глянув, — Женя закочує очі, але не відсувається. Навпаки — підставляється під кожен дотик, лащиться й сумно зітхає, коли Спартак забирає руку, аби намастити свої пальці кремом. — Назвав би посміховиськом й пройшов би повз.

— Неправда, — Суббота хитає головою й торкається гарячої шкіри. Розподіляє крем обережними, лагідними рухами, не тисне надто сильно. Взагалі, по-хорошому, треба було б вже не його наносити, а забиратися в номер і лікувати цей опік, але ж він свого чоловіка знав. Не піде той нікуди, зостанеться знов гратися й плавати, наче якесь земноводне. Лишалось тільки змиритися й мазати його лоб і ніс зі щоками, аби справи не стали ще гіршими. — Ти що тоді, що зараз дуже гарний, Женька. Мені б сподобалося спілкуватися з тобою.

— А мені б наче ні, — Женя пирхає й супиться, підіймаючи руку, аби торкнутися чужої скроні вказівним пальцем. — Оці от півтора кілограма у твоєму черепі — це найкраще, що я бачив у своєму житті. Так, Спартак, бачив, бо я бачив твоє МРТ, це рахується.

— Я навіть нічого не сказав, — посміхається Спартак, відмахуючись від цього дивного дотику.

— Я бачив твою думку. Цей намір. Він був у твоїх очах, — він сміється, переказуючи старий мем з тіктоку, й Спартак теж тихо пирскає, хитаючи головою. І скільки це було Женьці, вже тридцять п’ять? А досі інколи поводив себе як мале дитя. Пригадував несмішні жарти, які, коли промовлялись його губами, чогось здавались смішнішими, ніж будь-коли були, купався у морі так, наче був гібридом тюленя й лабрадора, не слухав порад і обгорав, аби прийти оце й підставитись для нової порції крему на червоний ніс. Але він не був проти, ні, ні в якому разі. Бо ці жарти й крапля ревнощів, цей голос і обличчя, цей невичерпний оптимізм і цілий вагон веселощів, це все і робило Женю тим, ким той був. Тим, хто кохав такого дивака, як він сам.

— Дурко, — ніжно промовляє Спартак, злегка плескаючи того по оголеному плечі, аби забирався геть. Женя все ще сміється, коли встає. Дивиться, як він знов вмощується на шезлонгу, згинаючи ноги в колінах, аби сховати ті від сонця, що поступово підбирається все ближче до його лігвища, але не йде. Суббота вигинає брову, знов взявши телефон до рук, але Женя не дає йому повернутися до манги, а впирається долонею біля його голови й нависає, заглядаючи йому в очі. Спартак посміхається цьому й сам не знає чому. Тягне руку до його волохатої щоки, трохи підіймає своє підборіддя й отримує м’який та глибокий поцілунок, дозволяючи волого вилизувати свій рот. І те, що солона вода знов крапає на нього, його зовсім не обходить.

— Ти — найкраще, що сталось зі мною в цьому житті, — шепоче Женя, коли все ж відривається від нього, даючи можливість зазирнути у свої теплі горіхові очі. — І я був би щасливий зустріти тебе раніше. Будь-коли й будь-де, бо я все одно б з тобою одружився. Нічого б тебе від мене не врятувало.

— Іди геть, — сміється Спартак, трохи червоніючи від чужих слів, і дивиться м’яко й закохано на цього дурника, який все ж слухається й відходить, відправляючи йому повітряні поцілунки. — І не пірнай, бо знов крем змиється!

Та новоспечений Суббота його, звісно ж, вже не чує. Обертається та мчить назад до води, змушуючи його лиш похитати головою й все ж повернутися до манги. Вранці він чемно відпрацював свої чотири години, поки Женя катався на аероплані, намагаючись побороти свій страх висоти, а тепер відпочивав, інколи поглядаючи на широку спину свого чоловіка, що визирала з хвиль. Той вже знайшов собі компанію і грав з кимось у м’яча, і Спартак тільки диву давався, як в того це виходило. Та він, звісно ж, не був проти. Вони тут були заради цього, аби Женька відпочив і награвся, а він просто спокійно полежав у тіні, бо ненавидів це дурнувате сонце, що опаляло йому шкіру при першій же можливості. Але, попри свою нелюбов до моря, йому було добре. Дійсно добре.

“Хоча, — думає він, закидаючи собі в рот ще горішків і повертаючи окуляри на ніс, — мені завжди добре там, де є Женя. Тому ми й одружені”.

Коли він відривається від телефона наступного разу, то сонце вже сідає. Спартак вибирається зі своєї схованки, лишаючи окуляри й айфон на столику. Заривається пальцями ніг в теплий пісок, потягується, солодко позіхаючи, і йде ближче до води, туди, де поміж золотистого сяйва відблисків виринала курчава маківка. Зупиняється на межі, куди не дістає морська піна, ховає руки в кишені своїх темних шортів і дивиться на горизонт, глибоко вдихаючи солоний запах. Вітер роздмухує його волосся й легку чорну сорочку, що не була застібнута на ґудзики, тож тепер розліталась, наче вітрила, оголюючи вкриті татуюваннями груди. Та тут вже нікого не було, тож він міг собі це дозволити. Просто бути тут, підставляючи чутливу шкіру лагідним променям сонця, що вже ховалось за небокрай. Десь поруч знов голосили чайки, та тепер це не дратувало, навпаки, їхній клекіт змішувався з шурхотом хвиль, і Спартак насолоджувався цими звуками, дивлячись на небо, яке малювалося в помаранчеві відтінки. Споглядання все ще було його улюбленим видом відпочинку.

— Виповз зі свого лігва нарешті, — кричить йому Женька, виходячи з моря. Суббота обертається й дивиться на те, як той бореться зі стихією та обтрушується, мов пес від залишків води. Мабуть, це мало б виглядати до біса круто. Але це не було схоже на “ту саму” сцену з фільму, де спокусливий чоловік виходить з хвиль, наче грецький бог у променях сонця. Точно не тоді, коли Женя стрибає на одній нозі, намагаючись витрясти воду з вух (знов пірнав, дурбецало), і не коли сякається в руку, змиваючи шмарклі в морі. Це не романтично. І навіть не дуже привабливо, чесно кажучи. Та Спартаку він подобається таким навіть більше. Бо цей Женя — справжній. І кохає його по-справжньому.

— Отримую трохи вітаміна D, якщо ми вже тут, — відповідає, посміхаючись на те, як Янович охоплює себе руками й тремтить від вітру і різниці температур.

— Ну, ти отримуєш вітамін “ді” більш ніж регулярно, — жартує той, і Спартак пирскає, не маючи сил стриматися. О, так, на відсутність вітаміну “dick” у своєму організмі йому скаржитись не доводилось.

Женя у відповідь посміхається ще ширше. Стає поруч, дивиться на хвилі, що облизують берег, стираючи його сліди з вологого піску. Торкається чужого попереку, м’яко той погладжуючи. Гарно тут. Добре, що приїхали.

Вони стоять так десь хвилину чи, може, дві. Спартак навіть нічого не каже про холодні й мокрі руки свого чоловіка, від дотиків якого по шкірі пробігають мурахи, аж раптом той сіпається й хутко біжить до шезлонгів, викликаючи легке здивування. Суббота вигинає брову, обертаючись, та нічого не каже, знов переводячи погляд на воду. Зараз повернеться й сам розповість. Він вже знав це метушіння перед черговою геніальною ідеєю, що прийшла в чужу голову. Вивчив за п’ять рочків, що були знайомі.

Так і стається. Женька повертається з телефоном у витертих насухо руках, й по одному погляду на вигин його брів, що стає благальним, Спартак може сказати, що це буде якась романтична маячня, яку він терпіти не міг. Щось жахливе, від чого його зазвичай навіть трохи нудило, і Женя це знав, тому й підходив отак, вже складаючи долоні в молитовному жесті, сподіваючись на чужу жалість до його почуттів.

Переважно він відмовляв. Спартак не дуже розумів ці романтичні позиви чужого організму і не хотів витрачати на них свій час. Та зараз… Вони були у відпустці. У медовому місяці, щойно одружившись в рідному Києві, бо Конституцію й Сімейний кодекс нарешті було змінено. Уся ця поїздка була суцільною романтичною маячнею.

— Добре, — каже він, злегка посміхнувшись, коли Женя, що тільки й встиг відкрити рота, закриває його знов, приголомшено кліпаючи.

— Та я ж ще… — Янович надуває щоки, обурюючись чужій відповіді, хоча наче про неї й просив. Але ж, ну, не так! — Ти ж гадки не маєш, що я хочу сказати.

— Ти хочеш зробити щось романтичне й банальне, бо ти закоханий і дозволяєш собі робити різні дурниці, — м’яко пояснює Спартак, обернувшись до того всім тілом і склавши руки на грудях. Схиляє голову трохи вбік, немов каже “знаю я тебе”, і дивиться своїми хитрими блакитними очима так, що в Женьки перехоплює подих. Ну не міг він дихати нормально, коли його Спартачок так заглядав йому в очі. Не міг. — Тож добре. Я зроблю все, що ти хочеш.

І це дивно. Але приємно. Женя дивиться на цього маленького всезнайку і все, що він може зробити, це знов широко посміхнутися до гусячих лапок навколо очей. Таку довіру, коли відповідь була одразу “так” на все, що ти тільки хочеш і можеш сказати, за один день не побудуєш. І він, трясця, до біса щасливий, що з усіх людей на планеті цей неймовірний чоловік ввіряв себе саме йому.

— І навіть бурчати на мене не будеш?

— Не буду, — Спартак усміхається, але лагідно. Дивиться на ці прекрасні зморшки, тягне долоню до чужих кучерів, обережно прибираючи ті, жорсткіші, ніж зазвичай, від солоної води, з очей. Торкається чужої щетини, проводить кінчиками пальців по почервонілій вилиці. — Тільки давай скоріш, бо в тебе обличчя благає про Пантенол.

Женя сміється й ловить чужу долоню у свою, ніжно огортаючи довгі пальці. Гладить трохи й тягне ближче до губ, аби поцілувати м’якенькі подушечки, й відпускає ті, нарешті згадавши, для чого взагалі бігав за телефоном.

— Так от. Хочу сфоткати наші сліди на піску. Лишимо відбитки долонь і… — Янович пускається в довгі пояснення того, що саме хоче піймати в об’єктив свого смартфона, й Спартаку лишається тільки кивати, присідаючи вслід за Женькою до піску.

З першого разу не виходить. Сліди виявляються нечіткими, обручки заважають і падають. Один раз їх затоплює пінна хвиля, і він ледь встигає відібрати свою каблучку у моря, що вже тягне ту у свої глибини, і все ж бурчить на Женю, змушуючи того відійти далі від хвиль.

Після кількох спроб і пошуку найкращого ракурсу, Спартак йде до води, аби вимити руку від піску, й дивиться на чоловіка, який все ще стрибає навкруги їхніх ідеальних відбитків, навіть впавши на коліна й вимазавшись, здається, по саму дупу. Знов глибоко вдихає, озираючись навкруги, й радіє, що вони обрали готель з приватним пляжем, і світлину не псували ще кілька десятків чужих ніг.

— Спартак, дивись, — Женя підіймається з колін, робить крок до нього, та на пісок знов набігає хвиля, і той йойкає, кидаючись рятувати їхні обручки. Спартак хитає головою й підходить до того сам, забираючи свідоцтва їх шлюбу й ховаючи їх у свою кишеню. Треба буде вимити в номері, а мокрій ганчірці, що висіла на чужих стегнах замість шортів, він не довіряв.

— Гарно вийшло? — питає, поки Женя намагається обтрусити долоню від піску й води об власні плавки. Той радісно киває й аж світиться від щастя, відповідаючи на так і не поставлене Спартаком самому собі питання. Ось для чого було це все.

— Казково, — чужий смартфон нарешті опиняється перед його обличчям. Просте фото, не професійне. Два відбитки із каблучками, вставленими в пісок на безіменних пальцях, хвиля й відблиск золотого сонця. Нічого “надто”, нічого й наче “особливого”, але Спартак відчуває те “казково”, про яке каже Женя. Бо це про них. Про їхні стосунки, про їхній шлюб, про їхнє “кохаю”, зображене в таких простих речах.

— Казково, — тихо погоджується він, м’яко посміхнувшись. Все ще розглядає фото, помічаючи відбиток Женькіної ноги, й тихо пирскає з того. Не ідеальне. Але чудове. — Те, що треба. Для сторіз. Ти ж ще ніде не виставляв, що ми одружилися?

— А… Та ні, — Женя знизує плечима, вимикаючи екран, і намагається сховати той в шорти, та ті вщент мокрі, і айфон точно не буде радий такому сусідству. Спартак закочує очі й забирає телефон з чужих пальців, вкладаючи той у власну кишеню. Потім поверне. — Думаєш треба?

— Якщо хочеш, — каже, відчуваючи, як Янович заходить йому за спину й обіймає, зціпивши долоні в нього на животі. Крижані долоні. Спартак тихо шипить, трохи смикнувшись від контрасту, та Женю не відпускає. Накриває його змерзлі руки своїми, дозволяє притиснутись вологими грудьми до спини й прилаштувати підборіддя на своєму плечі. Приємно. Навіть попри холод. — Все одно твої батьки вже знають, що ми разом. Та й найближчі знайомі теж.

— Вони мене приб’ють за те, що я не покликав їх на весілля, — бурмоче Женя, важко зітхнувши. Спартак не тисне. Він знає, що процес прийняття й усвідомлення себе самого і їхніх стосунків для Яновича пройшов складно, та й розмова з батьками з цього приводу легкою не була. Тому він лиш закидає одну руку назад і навпомацки знаходить чужі кучері, аби лагідно зануритись в них пальцями. Женька від цього задоволено видихає, лоскочучи його шию теплим повітрям, й він продовжує гладити того по голові.

— Ми нікого не кликали, — м’яко каже. — Скажи, що я не хотів, аби хтось ще бачив цю щасливу мить і… Що там ще кажуть?

— О, так, егоїстичний Спартак Суббота захотів окольцевать свого хлопця приватно, аби ніхто не побачив, як той щасливо розмазує шмарклі по своєму обличчю, — Женя сміється трохи істерично. Обіймає його міцніше, притискається ближче, майже занадто та навіть незручно. Тіло Яновича говорить значно більше правди, ніж його губи, і поки той намагається удати, що нічого не відбувається, й жартувати, він відчуває, як глибоко насправді зачепив його. Спартак підтискає губи від цього, бо він не для того сказав про сторіз. Йому здалося, що це романтично, в дусі того, що вони робили щойно. Та й фото було гарне, він… Він хотів ним поділитися.

— Це було дуже щасливе розмазування шмарклів, — пирхає він і повертає до того своє обличчя, торкаючись чужої шиї ззаду.

— І дуже огидне, — Женя втискається своїм носом в його плече й тихо стогне, згадуючи той до жаху бентежний момент. — Я радий, що це ніхто, окрім тебе, не бачив. Ну, ще й окрім тої жіночки, що нас розписувала. Ото певно вона не так собі уявляла свій день. Зранку сніданок, вдень Янович ридає на таємному весіллі, ввечері…

— Я кохаю тебе, — каже Спартак, і Женька стуляється вмить, забувши, як дихати.

Суббота очікує, що Женя щось скаже. Підводить на того погляд, трохи чекає, перш ніж тяжко зітхнути, але притискається ближче й цілує в солону щоку, прикриваючи очі. Він… Ніколи не казав цього. Усі ці роки, увесь час, що вони зустрічались і кохалися, він не обмовився про почуття жодного разу. Не тому, що не бачив сенсу, ні. Просто не був певен. Не розумів, в який момент те невимовне “люб”, яке він не казав нікому й ніколи, перетворилось на повноцінне “люблю”, а згодом стало і “кохаю”. Але зараз знав. Знав, що це воно, бо коли вони отак робили якісь абсолютно безглузді й милі речі, він не хотів це спинити. Ні, йому було добре. В теплих обіймах холодних рук і в променях заходу сонця, він відчував себе щасливим.

Тому він дозволив цим словам прозвучати вперше ще тоді, на їхньому весіллі, коли вдягав каблучку на палець вбраного в білий смокінг та й без того розчуленого Жені. Тому він казав їх зараз. Бо це була правда, яку він хотів сказати, а Женя — хотів почути.

— І я тебе, — шепоче врешті Янович, обіймаючи того ще сильніше й відчуваючи лагідні рухи чужих пальців на своїх. Він проковтує клубок в горлі, глибоко вдихає чужий запах, і теж повертає голову, аби трохи незграбно, але все ж поцілувати його губи. І знов притиснутись до того чимдуж. Солоні краплі знов збираються в куточках його очей, та він не дозволяє їм пролитись цього разу. Досить вже, наревівся.

Вони мовчать знову. Слухають море, дивляться, як сонце повільно закочується за горизонт, і вітер стає все прохолоднішим. Спартак думає про те, що треба вже вертатися, бо він не знає, чи є в Жені з собою спрей від опіків, чи їм ще шукати місцеву аптеку з місцевим аналогом, аби не зіпсувати собі залишок цієї подорожі. Хоча, принаймні для нього, поки Женя поруч — ніщо цю подорож зіпсувати несила.

Він обертається в рідних руках. Стає своїм обличчям до чужого, обережно ловить вкриті щетиною щоки у свої долоні, гладить їх, оминаючи почервонілі місця. Дивиться в ці очі мінливого кольору, які зараз чомусь були сірі й прозорі, як вкрите хмарами небо. Женя не пручається цьому. Мовчить і дивиться у відповідь, лиш обережно погладжуючи чужий поперек, на якому зараз опинилися його руки, наче чекає на щось.

І отримує.

— Я кохаю тебе, — знов каже Спартак. Втретє за все своє життя. — Це все, що має для мене значення. Лише ти. Скільки б часу не пройшло, поки я кохатиму тебе, мені буде цього більш ніж достатньо, мені буде більш ніж достатньо тебе. Мені не потрібне чиєсь підтвердження і схвалення. Я просто щасливий з тобою. Це єдина причина, чому я сказав про те сторіз.

Женька мовчить. Відкриває рот, та нічого не каже, тільки кліпає приголомшено, намагаючись зрозуміти, чи не почулось йому це все. Бо схоже, що він вже отримав сонячний удар і марить, бо Спартак робить безглузді романтичні речі, зізнається йому в коханні і говорить про це значно більше тих самих трьох слів. Точно марить, трясця.

Але слухає. Слухає, поглинає, всотує в себе це щире зізнання в коханні й відчуває, як сльози, попри всі його зусилля, все ж котяться по його щоках, лишаючи солоні доріжки. Він схлипує. Притискається до Спартака своїм лобом, знаходить його губи, цілує, цілує й цілує, поки вистачає повітря, поки губи не починають боліти. Відривається, втягує кисень у свої легені й цілує знов, відчуваючи, як чужі руки обіймають його за шию, й сам Спартак встає навшпиньки, аби цілуватися було зручніше.

— І я. Я кохаю тебе. Я так кохаю тебе, сонечко, — шепоче, знов відірвавшись, аби ковтнути повітря. Осипає поцілунками чуже обличчя, його щоки, повіки, брови, охоплює за спину міцніше, притискає ближче, не лишаючи між ними й міліметру простору, і знов схлипує, не маючи сил спинити сльози. — Вибач.

— Це наша щаслива мить. Я хочу цю фотку собі. Як наші обручки, це нагадування про те, що ти робиш моє життя кращим, і що я вдячний тобі за це, — шепоче Спартак, притиснувшись до чужого лоба своїм. — Це все, що мені потрібно, Женька. Лише ти.

Женька лиш вкотре схлипує, намагається заспокоїтися, але сьогодні для нього це вже занадто. Бо це ж, трясця, Спартак. Холодний і не емпатичний, який і “кохаю” ніколи не казав, і коли зараз він чує це все, це просто… Просто занадто для нього.

— Ти робиш з мене кляте желе, — каже він, намагаючись витерти очі пальцями однієї руки й одночасно не відпустити Субботу від себе. — Я рознився через тебе. Знову, Спартак.

— Вибач, — шепоче, той, цілуючи Женю кудись у скроню. — Я просто не хотів, аби ти парився через сторіз.

— Та… Плювати на нього. Ти найкраща людина в цьому світі. Я пишаюся, що ти мій чоловік. Що ти обрав мене, — він знов схлипує. Стогне сам з себе й ховає ніс в чужій сорочці, принципово розмазуючи по ній свої шмарклі. Спартак не перешкоджає. Як він і казав колись давно, він і його одяг до Женькіних послуг, якщо є така потреба. — Просто не хотів хейту. Він же буде, знаєш, не всі вони…

— Але всі вони візьмуть усі свої дуже важливі думки з цього приводу і підуть нахєр, — м’яко перебиває він, лагідно погладжуючи чужу потилицю.

— Не толерантний психотерапевт ти шось, — сміється Янович, глибоко дихаючи й поки що не лишаючи своєї схованки в чужому плечі.

— Зате людина з чіткими особистими кордонами, — відгукується той, і Женя посміхається, погоджуючись і обіймаючи того лиш міцніше.

Чомусь здавалось, що це все — нереальне. Що не може бути в цьому світі стільки щастя для одного Жені Субботи-Яновича. Що він не здатен на таке заслужити, скільки б хороших вчинків не зробив за своє життя. Але було. І ці сильні руки, що гладили його, і дбайливий голос, що шепотів про кохання, і цей пляж, і фотка в його телефоні.

У нього був його Спартачок. Хіба він міг колись бажати більшого?

— Найкраща людинонька, — посміхається Женя, видихаючи вже майже без схлипів, і обережно відривається від чужого плеча, аби поглянути в кохані очі. — Здається, я ще досі не вірю, що ми справді… Одружені.

— Краще повір, — каже Спартак, обережно отираючись своїм носом об чужий й лагідно чухаючи Женьку. — Бо тобі ще всі документи міняти на Субботу.

— О, як я міг забути, — пирскає той і бухтить навмисно перебільшено, аби самому ж й припинити нити. — Я ж тепер ноунейм, хто такий Євгеній Суббота? Він навіть сторінки у Вікіпедії не має, в жодному фільмі не знявся. Ти зруйнував мою кар’єру, Спартак.

Спартак у відповідь закочує очі, та не відсувається. Хитає головою й посміхається, бо так, саме з цим хлопцем він і одружувався. З чутливим, щирим красунчиком з дурнуватими жартами. Саме його він і покохав. Та перш ніж той встигає бовкнути ще щось, Суббота знов стає на кінчики пальців і займає його губи поцілунком, цього разу самостійно вилизуючи його смачний та гарячий рот. Женя кинув палити, тож тепер завжди був неперевершеним на смак. Тільки заради цього Спартак готовий був терпіти й не думати про цей нескінченний обмін бактеріями.

Відриваються. Дихають важко, притиснувшись один до одного, поки він ховає свій ніс в чужій шиї, вдихаючи її запах. Женька тепер теж пахнув морем. Сіллю й водоростями, і ще чимсь, тільки своїм, від чого в Спартака була пілоерекція. А інколи і просто ерекція.

Вони стоять так ще трохи, знов у тиші, поки Женя не заспокоюється остаточно й не зігрівається нарешті, переставши тремтіти від холоду. Доводиться трохи перехопити того, аби мати можливість ковзати долонями по чужій холодній і вологій спині, і чекати, прикривши очі й не посунувшись від його шиї ні на сантиметр.

Ніхто не дивиться.

Ніхто не сфоткає їх випадково, не підійде взяти автограф.

Вони самі на цьому березі, в цьому житті і їхньому коханні.

— Гей, Спартачку? — шепоче Женя, все ж перериваючи їхнє мовчання, й Спартак знов лагідно проводить теплими долонями по його спині.

— Так? — питає, лишивши трохи вологий відбиток своїх губ на чужій шкірі.

— А мені ж можна тепер..? — Янович замовкає, наче збираючись із силами, й видихає трохи нервово. — Можна називати тебе… Коханим?

Спартак відривається від чужої шиї. Задирає голову, аби подивитись в ці горіхові очі, що знов потемнішали, вкладає долоню на його щоку, обережно зариваючись пальцями в щетину. Посміхається так ніжно, що Женя якось знов забуває, як дихати, і просто дивиться зачаровано на свого законного чоловіка, відчуваючи, як щемить у грудях серце.

— Звісно, — каже той, і новоспечений Суббота видихає з полегшенням, бо вже дуже, дуже давно цього хотів.

— Добре, — шепоче, обережно притискаючись до чужого лоба своїм, і мружиться знов, забираючись пальцями під чужу сорочку, аби доторкнутися до оголеної шкіри на попереку. — Коханий.

Спартак від цього тремтить. Сам не знає, від чого більше — чи це все ще холодні пальці викликають табуни мурах по всьому тілі, чи це саме слово відгукується десь всередині, ворушачи те крихітне, що відповідало в нього за почуття. Це… Так добре. Приємно. Солодко до сліз в куточках очей, до рваного видиху й міцніше стиснутих пальців. Він коханий. Женею. Він вартий любові від нього усі ці роки й усі ті, що ще будуть, бо він… Для Жені. І думати про це — задоволення. Майже ментальний оргазм.

Він тягне чуже вродливе обличчя до себе й знов цілує ці пухкі червоні губи. Прикушує їх, прихоплює своїми, лиже, ковзає язиком у вологий рот і стогне від цього сам просто в поцілунок. Чіпляється за Женьку, досліджує знов вже давно вивчені вигини, торкається ідеальної крайки зубів і ясен, сплітається з чужим язиком в мокрий, гарячий танок. Навіть дозволяє себе трохи прогнути, нахилити назад, віддавшись цим сильним рукам.

Коли вони відриваються, то сміються. Просто так, тому що можуть, тому що щастя переповнює їх і виходить тихим сміхом й колючими поцілунками, що Женька лишає на його шиї. І Спартак дозволяє, закидає голову назад, підставляє шию, сміється ще гучніше, бо чужа щетина лоскоче його шкіру, змушуючи гигикати й чіплятися за свого чоловіка, аби не впасти. Прогинається в спині ще дужче, тікаючи від найприємніших у світі дотиків, та врешті дозволяє піймати себе й сам притягує чуже обличчя до себе.

Знов завмирають, притиснувшись один до одного, важко дихають із залишками сміху. Обережно вирівнюються, бо ризикують впасти, і обіймаються так міцно, що не розчепиш. Наче папуги нерозлучники.

— Коханий? — кличе його Женя, й Спартак тихенько муркоче, отираючись обличчям о його плече.

— М?

— В мене ніс пече, — шепоче той трохи винуватим тоном. — Дуже.

Суббота відкриває очі, що вже встиг примружити. Відсторонюється, дивиться на вже не червону — багряну шкіру, й важко зітхає, ховаючи обличчя в долоні.

— Господи, — каже він, хитаючи головою. — А я тільки подумав, що мені пощастило з чоловіком.

— Гей, ну Спартачок!

— Ходімо, горе ти моє… Цибулеве, — Спартак тихо сміється під обурені звуки Женьки, й тягне того за собою, вхопивши чужу долоню своєю. Просто, аби не загубився. Бо іншого такого він собі вже точно не знайде. Але іншого йому й не треба.

***

Here we go again. Так, я люблю милі речі. Ні, ви нізащо мене не переконаєте, що ці два котиська не сплять, бо я перед своїми друзями голим в самій шапці (ще й чужій) не тусуюсь. Можете вважати це не офіційним продовженням Свят, бо вони не конфліктують за сюжетом)

Усе відношення Спартака до Женьки, деякі фрази Женьки та його гумор було всотано з однієї неперевершеної людинки. Ця людинка моє головне натхнення, мій редактор, моє місце для захоплення і моя зграя. Дякую, Мрійнику. Мені дуже пощастило, що ти є в моєму житті.

Якщо хочете більше контенту по спарженятам, то можете приєднатись до нашої групи This is СПАРЖА, де є я, є неперевершена артерка і купа контенту з милими серцю хлопчиками.
Дякую, що дочитали аж сюди. Я буду вдячний за кожен коментар, що ви залишите :3