2

Чон виліз із автобуса на зупинці. Ось те, про що він мріяв: свіже повітря, спокій та бабуся, яка вже стоїть навпроти нього.
– Сину, чого ти там чекаєш так довго? Давай сумки сюди,- кричить вона.
– Да, бабуля,- переходить той через дорогу, дивлячись за машинами.
– Можеш не оглядатися, тут проїжджає тільки один автобус на тиждень, і це той, на якому ти приїхав,- посміхається жінка,- який ти вже дорослий в мене, такий гарний.
– Бабусь, на вулиці так жарко. Пішли вже до дому,- жаліється Чон.
– Вже йдемо, тільки спочатку зайдемо до тітки Ані за сметаною.
– Вона далеко живе?,- боїться поцікавитися Чон.
– Ні, у нас тут маленьке село. Всі один одного знають. У вечері до нас зайдуть у гості подивитися на тебе,- посміхається бабуся.
– Подивитися на мене? Навіщо?,- Чонгук у шоці, він прагнув спокійного життя без метушні.
– Як це нащо, я всім тебе нахвалила, розказала який внук гарний. Не переживай.
– Боже, бабусь. Навіщо?,- злиться Чон.
– О, Аня. Ти чекала на нас?,- кричить бабуся.
– Звісно, тримай сметану,- каже жінка, передаючи банку.
– Доброго ранку,- вітається Чон позаду.
– Боже, сину. Як я тебе вже давно не бачила, який ти гарний виріс, дорослий. Скільки тобі?,- цікавиться тітка Аня.
– Вже дев’ятнадцять,- Чонгук намагається бути привітним після довгої та спекотної поїздки.
– Ань, ми вже підемо. Приходь вечером,- прощається бабуся.
– Баа, я хочу холодної водички,- плачеться цілу дорогу Чон.
– Ми вже прийшли, відкривай хвіртку.
Будинок виглядав мило, по-домашньому. Зелений, дерев’яний заборчик не вищий коліна. У саду росла яблуня, яка створювала тінь та прохолоду, маленька криничка- це все нагадувало Чону дитинство. Його кімната зовсім не змінилася, тільки тоді ліжко здавалося дуже великим, а зараз якраз добрим.
– Гукі!,- кричить бабуся з кухні,- я йду на город за овочами на вечерю, йди кудись прогуляйся.
– Добре,- кричить той у відповідь.
Обід- найспекотніша пора дня. Чонгукові зовсім не хотілося кудись йти, але потрібно було знайти місце де ловить зв’язок. Чімін напевно зараз десь переживає за нього.
Навпроти бабусиного будинку стояв гарний дім з великим садом та територією.
– Це чиясь дача? Не схоже що тут хтось живе,- промовляє сам до себе Чон,- Вауу, тут є гамак, я ніколи на ньому не катався, лише на качелях.
Не довго думаючи, хлопець переліз через забор та почав гойдатися на гамаку. Чонгук заплющив очі, та почав розхитуватися ще дужче. Холодне повітря, те що треба для щастя у таку погоду.
– Це що, вишня?,- Чон відкриває очі та бачить над собою гарний плід,- виглядає такою соковитою.
Не довго роздумуючи, хлопець почав карапкатися угору, дерево велике та виглядає міцним. З кожним разом йому стає все важче триматися.
– Драбина потрібна?,- чується голос позаду, а за ним крик Чонгука:
– АААААААААА, як боляче,- хлопець впав на землю.
– Ей, з тобою все добре? Не дуже болить?,- переживає незнайомець.
Чону страшно відкривати очі, але чуючи настільки приємний голос, це зробити легче. Перед ним стоїть молодий хлопець з кучерявим волосям та глибокими очима. В голові крутиться лише одне: “який же він красивий”.