Виходить, що так

Чи можна вважати себе мазохістом, коли під час війни ти дивишся фільми про Голодомор і війну? Це ж як їсти макарони з хлібом – один неправильний рух і вдавитись можна. Хоча, можливо, це просто бажання зрозуміти, що раніше був пиздець і поглобальніше ніж зараз, і що нєхуй соплі жувать. Або впевнитись, що русня не має мозку, людяності, гідності і будь-якої іншої риси, яка притаманна людині. Ну або це все ж таки мазохізм.

Який би напрям БДСМ-практики то не був, але Толя свій єдиний вихідний присвятив саме цьому. Шоколадка, з якої він починав кіномарафон, скінчилась вже давно, тому він агресивно боровся з бажанням гризти нігті від сюжетної напруги.

– Сука, на найцікавішому! – серіали на те і серіали, щоб їх хотілось дивитись.

– Ти так весь день просидів? – Макс стояв, спершись на дверну раму. Так, звичайно, він зміг зайти так тихо і непомітно, бо ж за Толіними прокльонами режисерів цього серіалу можна було б і ядерну бомбу не почути.

Але сам Толя знатно прихуїв.

– Ну… Так, – Толік ніяково розвів руками, бо він один-єдиний лишився вдома на вихідний.

– Скажи, ну от як так виходить, – Максим посміхнувся, – що живу я наче з двома схожими людьми, але одного додому до комендантської години не запхнеш, а інший на вихідних з дому не виходить?

– Не знаю, але я б йобнувся з Чирковим весь час вдома бути. Тому тут радіти треба, – пожав плечима Толік, викликавши широку усмішку і демонстративне закочування очей у співбесідника. – До речі, Сергій вже вернувся?

– Та ще ж тільки восьма.

– Ну тоді іди сюди, я тобі сюжет розкажу, – Толік зробив запрошувальний помах рукою і влігся на диван. Він з нього весь день не вставав, але то таке.

Максим здивовано схилив голову, прищурив очі, але не відхилив запрошення, теж ліг поруч. Толя вмощувався по-зручніше. По-зручніше було чомусь у Макса на грудях, але він сказав, що це доля обирає географічні координати цього місця і вдало віджартувався від порівнянь з духамі і похамі Арестовича.

– То що ти дивився, юний учню апостола Мунтяна, – Макс запустив руку в біляве волосся і почав хаотично, але обережно перебирати короткі пасма. Толіку чомусь дуже подобався цей його жест вияву любові. Можливо, тому що ця білява голова була його макітрою.

– “І будуть люди”, ти дивився? – Толя запитально повернув голову, а згодом і сам влігся на бік, щоб краще бачити співрозмовника. Робив це з обережністю Джеймса Бонда, бо не хотілось, щоб спецоперація по визволенню його зачіски зі сталого режиму, здійснена рукою іноагента НАТО Максима Щербини, колись закінчувалась.

– Було колись діло, – Максим згадував основний сюжет, – воно ж сумне трохи, чого тебе на таке потягнуло?

– Не знаю, захотілось…

Толік лежав на боці, головою притиснувшись до грудей Макса. Він лежав і намагався придумати причину цього спонтанного бажання. Він лежав і слухав, як повільно й спокійно б’ється його серце. Тихенько, ритмічно, не різко, комфортно. Якби він міг, то на всі пісні світу наклав би саме цей біт. Добре, не на всі, тюремний шансон не гідний бути настільки прекрасним.

– Ну, зазвичай, коли людина вйобує весь день на сумний серіал, то шось точно  не так, – дойоб зарахований, контраргументів поки що не знайдеться, – тим паче ще й під час війни. Це вже заявочка на мазохіста.

Макс ніби думки вгадував. Але Толя лежав на боці і слухав серце. Лежав і…

– Як ти думаєш, чому саме зараз ми зійшлись? – він не дивився Максу в очі. Він взагалі не зрозумів чому це сказав, напевно ця атмосфера трошки розморила мозкові звивини, і все, що було заховане глибоко між їхніх складок, повилазило назовні через рот. Але як уже ляпнув, то кажи до кінця. Тим паче, чомусь же захотілось. – Чому не раніше, а блять зараз?

Рука Максима на хвилину зупинилась. Він хмикнув – почав обдумувати відповідь. Рука знову заворушилась:

– Можливо, через типу стресову ситуацію, – дивлячись на стелю, він видвинув свою теорію. – Я не сильно розбираюсь в біології чи фізіології, чи як-там-воно-логії, але, напевно, через те, що організм тривалий час був у постійному стресі, а звичні джерела енергії типу сну чи смачної їжі, чи банально подрочить були недоступні, то він почав шукати інші. От і знайшов, хоч і в трошки збочений спосіб.

Толік весь час уважно слідкував за змінами обличчя кучерявого недобіолога. Він роздумував над темою, як над важливим запитанням, значить сприйняв це серйозно і, головне, адекватно (а не як чергові дедінсайдовські замашки Толі).

– Добре, в цьому є логіка, – Толік теж задумливо подивився на стелю. – Тоді чому мій мозок обрав саме тебе?

– Ну це вже більше до тебе питання, – Максим глянув на нього, посміхнувшись.

– От і я не знаю… – Толя подивився Максиму прямо в очі. Незважаючи на яку-не-яку серйозність розмови, його погляд був теплим.

– Можл…

Макс збирався озвучити свою нову теорію, як Толік його перебив:

– Чому тоді ти відповів взаємністю?

Максим знову задумливо подивився на стелю. Таке відчуття ніби на тій стелі відповіді на всі запитання написані. Можна було би пожартувати про звернення до бога, але трохи не час.

Макс знову зазирнув у очі:

– От і я не знаю, – він продублював відповідь Толіка.

– Значить, ми, двоє дорослих чоловіків, не знаємо чому просто так почали лизатись у воєнний час? – Толік підвівся на лікті, підсумовуючи результати дискусії.

– Виходить, що так, – Макс кивнув головою.

– І нам з цим комфортно і змінювати ми нічого не плануємо?

– Виходить, що так.

– Виходить якийсь пиздець, чесне слово.

– Виходить, що так, – Макс посміхнувся. – Але ж він тобі подобається.

– Виходить, що так, – Толік теж посміхнувся у відповідь.

Вони дивились один одному в очі. На зморшки біля них, на вії, на поєднання кольорів у райдужці, на широкі темні зіниці.

– Їбана русня. До чого вони людей доводять, – випалив Толік, наближаючись до Максима.

Це був довгий поцілунок. Довгий, комфортний, неспішний, повільний, трошки жадібний, запаморочливий, тривалий. Особливий. 

За вхідними дверима промайнув брязкіт ключів.

– Сука, – коротко і лаконічно випалив Макс, знехотя відсторонившись від такого бажаного заняття.

Вони розсілись так, ніби нічого й не було. Толік, увімкнув якесь відео на ютубі. За декілька секунд до кімнати зайшов Сергій.

– А шо це ви тут робите, мої натуральні, як цей віскі, любі друзі? – сказав Чирков замість “привіт”, розмахуючи пластиковою пляшкою з сумнівною світло-коричневою, більше схожою на колір гівна, рідиною.

– Блять, знову віскі? – Макс розпачливо закрив обличчя рукою (по-молодіжному – зробив “фейспалм”) і засміявся. Чи заплакав. Він просто якось незрозуміло сіпав плечима, тому точно сказати ніхто не міг.

– А шо таке? Що сталось? Ми із України можем как-то помочь? – Чирков відверто глумився над ним.

– Я його вже бачити не можу, – Максим безсило і приречено скривився.

– Кого? Сергія чи віскі? – включився в діалог Толя.

– Отак от ви значить? Я їм найдорожче приношу, а вони… Ну все, вип’ю сам! – торжественно проголосив Чирков і розвернувся на кухню.

– А не лопнеш? – дружньо дорікнув Толя і підвівся з дивану. – Ти йдеш? – звернувся він до Макса, простягнувши йому руку.

– Якщо я помру, то це на твоїй совісті, – прирік він і взяв Толю за руку.

– Невероятньіе истории о которьіх невозможно молчать, – почувся з кухні голос Сергія разом з брязкотом чашок.