А що по пралці?

– Я зараз пралку запускатиму, тобі… – Толік як завжди несподівано увірвався в кімнату Макса, але застиг прямо на порозі. – З тобою все добре?

Максим сидів на краю ліжка, закривши обличчя руками і спершись ліктями на коліна. Поруч стояв ноутбук з поставленим на паузу відео на ютубі. Зазвичай, коли людина працює, вона тримає ноутбук на руках, а не сидить у позі мученика і думає як би так непомітно заплакати.

На запитання Толі Максим ніяк не відповів: мовчки повернув ноутбук до нього і натиснув плей. На екрані дівчинка з триколором стоїть на фоні Азовсталі. Знову тупа і цинічна росня? Ну нічого нового, чому тоді така реакція? А далі вона відкрила рота…

“Пливе кача”. Вони зазіхнулись на святе. Вони.. Боже милостивий, як це взагалі коментувати можна?

Толік додивився до кінця. Весь цей дуже патріотичний (в російському розумінні цього слова) репчик, чомусь українською мовою, всі ці відео розбомбленого Маріуполя і полонених бійців, весь цей жах. І крінж. І жах. І огиду. І жах. Пиздець.

Це огидно. Це надзвичайно цинічно і образливо. Напевно, враховуючи нестабільний емоційний стан, Максима це дуже заділо, адже за три хвилини безглуздих волань з ноутбука він навіть не змінив позу. А що Толік? Толік прихуїв. Зрозуміло, що росня максимально відбита, але щоб настільки… Він підійшов до ліжка, сів поруч з Максом і почав обережно гладити його по спині. Це галіма підтримка, але потрібно хоч якось розділити його біль, бо болить від цього у всіх.

– Вони перегнули палицю, -Толік почав говорити, – типу “вєткі калін пакланіліся” або “спі бєз сома” це весело, але “Пливе кача” – це вони дуже перегнули палицю. Давно, насправді, вони її перегнули зважаючи на Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Мелітополь, Харків і далі по списку.

Максим глибоко дихав, намагався заспокоїтись. Підвів голову і швидко закліпав, ніби тільки що ледь не заплакав.

– Мені фізично погано від цього висеру. Серйозно, мені хочеться ригати, – він засміявся (трошки як божевільний) і подивився на Толіка, – це ж не ок?

– Не знаю.

– І я теж. Я просто дивлюсь всі ці фото з окупованих міст. Як там плакати на дєнь побєди вішають з цими зетками їбаними. Як вщент розбиті будинки одягають у стрічки кольору колорадських жуків. Як бляха людей збирають на мітинги за їжу, бо іншого доступу до неї у них просто немає. Ще й це відео кінчене подивився. Це просто… Це такий цинізм, блять. Це настільки не в’яжеться в голові, що ригати хочеться, – він дуже активно жестикулював, а закінчивши, знову сів в улюблену позу мученика.

Толік не знав що ще сказати, тому просто розставив руки в сторони в запрошуючому жесті:

– Іди сюди.

Максим подивився йому в очі. Коротко, майже одразу кинувся до Толіка в обійми. Але в його коротесенькому погляді було все: і розпач від ситуації, і якась надія, і подяка, і невгамовний сум, і полегшення. Макс буквально скрутився калачиком біля нього, підібгавши під себе коліна і просто втиснувшись в інше тіло. Настільки сильно, що весь аж тремтів. Можливо, і з іншої причини, але він тремтів, а це точно не добре.

Толік обійняв його так сильно, як тільки міг. Поступово хватка слабшала, дихання вирівнювалось, Максим м’якшав, а Толік гладив його по спині, по плечах, по голові – усюди, куди міг дотягнутись.

– Щось я останнім часом дуже поплавився, – сказав Максим, сміхотливо хмикнувши.

– А ти відпочивав, щоб не поплавитись? – Толя навмисне опустив голову, щоб заглянути прямо в очі.

– Та ну тебе, – Макс демонстративно закатив ці самі очі.

– Не нукай, я впевнений, що ти навіть цю хуйню для якогось сюжету подивився, – вичитував Толік.

– Ну, так, – трішки присоромлено відповів Максим.

– От в цьому і проблема. Щоб не плавило, потрібно хоч іноді відпочивати.

– Як?

– Ну не знаю. Потрібно розслабитись і робити щось ненапряжне і те, що в кайф. У кожного воно по-різному. Я в твіттер іноді втикаю годинами на дивані – так відпочиваю.

Макс на хвилинку задумався.

– Слухай, а якщо мені зараз комфортно і ненапряжно?

– Значить це твій відпочинок, напевно, -Толік несміливо відповідав, відчуваючи провокацію і величезні наслідки цих слів.

– А ти лишишся зі мною тут? – Максим запитував так само несміливо, зупиняючись на кожному слові.

– Ну так, чому ні?

Макс засвітився від щастя і ще більше притиснувся до Толіка. Він ліг йому на коліна, скрутившись калачиком, заплющив очі і широко усміхнувся. Боже, він.. щасливий? Ну або серйозно поплавився. Навіть якщо так – плювати. Головне, що усміхається. Але який же він гарний. Зморшки біля очей і кутиків губ, трішки кирпатий ніс, волосся, яке спадало на чоло, густі брови і усмішка. І зараз він, такий щасливий, такий красивий і просто надзвичайно комфортний лежить прямо у Толіка на колінах. Це знову сон? Чи як це пояснити?

Такий Максим притягував до себе. Він, впринципі, і раніше це робив, але зараз магнітне поле навколо посилилось в мільйони разів. Зараз його хотілось торкатись, гладити, обіймати, говорити, не відпускати, бути поруч, ще раз торкатись, відчувати, цілувати. Не тільки зараз. Завжди. Але чомусь саме зараз це стало зрозуміло.

Він досі усміхається. Макс такий відкритий і щирий перед ним. Такий чарівний. До нього так тягне, що…

Поцілунок.

В плече. Коротенький. Толік просто не втримався. А коли розігнувся і зрозумів, що зробив, то йому аж зле стало.

Макс розплющив очі. Ні, ви не розумієте. Макс розплющив очі!!! Ще й перестав посміхатись!!!

(Якби на Толікових колінах не було іншої людини, то він би вже давно побіг плакати в туалет)

Макс розвернувся на спину і чи то з цікавістю, чи то з азартом або надією, або… Як взагалі в цих емоціях розбиратись? Коротше, заглянув йому в очі. Толік не настільки сміливий, щоб першим відводити погляд, тому вони дивилися прямо одне на (чи в) одного. Довго. Дуже довго. Принаймні, так здавалося. Обидвоє посміхнулись. Трошки незграбно – через це посміхнулись ще раз. Макс хотів щось сказати, але так і завмер з відкритим ротом, в останній момент вирішивши не порушувати ідилію.

Толя колись читав, що якщо змусити двох незнайомих людей пару хвилин мовчки дивитись одне одному в очі, то швидше з’явиться взаємна симпатія і спільна мова. Про яку ще спільну мову можна було говорити на хуй зна який рік дружби – не знаю. А от з симпатією, то походу статті в інтернетах не брешуть. Бо вони дивились, дивились, дивились… З напруги між тими поглядами можна було зарядити телефон, а на залишок ще весь сусідній мікрорайон. Але вони не зупинялись.

Макс повільно підвівся на руки, не відводячи погляд. Порівнявся з Толіком. Занадто близько. Лише на секунду перервав візуальний зв’язок, опустивши свій погляд на.. губи?

– Я… Можу? – спитав Максим несміливо, тремтячим голосом.

– Так, – перебив його Толік.

Нарешті зоровий контакт перервався. Очі заплющились, тіла зрушили з місця, а губи доторкнулись. Спочатку невпевнено, боязко, одразу відсторонившись. А потім, не розплющивши очі, ще жадібніше впившись одне в одного. Насолоджуючись кожним моментом, розтягуючи його якомога довше, запам’ятовуючи назавжди. Руки Толі обережно доторкнулись до щік, пішли далі до вух і заблукали десь серед чорнявих кучерів. Максим, в свою чергу, не лишав жодного живого місця на спині, обпалюючи шкіру дотиками. Можна було почути (і відчути) дихання один одного. Близькість зводила з розуму. Запах, смак, відчуття…

Відсторонившись, знову подивились одне одному в очі трохи затуманеними поглядами.

– Ми що геї? – Толік на повному серйозі задав це питання.

Макс хмикнув, посміхнувся, далі вже повноцінно засміявся. Толя сидів з незрозумілим обличчям, намагаючись вловити хоча б якийсь натяк на відповідь (бажано словесну).

– Боже, – заспокоївшись, Макс почав пояснювати свою реакцію, – з усіх слів, які ти міг обрати, ти обрав саме це?

– Ну, так, – тепер уже і Толік посміхнувся, засоромлено відводячи очі.

– Дурко, – посміхнувся Максим і знову потягнувся за поцілунком.

– Так а що по пралці? – Сергій заходить без стуку. Завжди. – Йоп! Я нічо не бачив!

Він прожогом вибіг, ще й закрив за собою двері.

Тепер сміялись усі, навіть Чирков.