Почуття

Давні рани загоєнні. Де колись хвилювало та кипіло, тепер тихо та гладко. Але чому так тривожно стискається моє серце?

Куточки губ сіпнулись вниз, жовна заходили на вилицях. Міцні руки, сховані під щільною й сталевою тканиною дрібно затремтіли. Думки оточують мене з різних сторін, мов бджолиний рій, вони жалять мене.

…Почуття провини?

Воно затоплювало неочікувано. Так само раптово й зникало. Залишаючи післясмак розчарування і слугувало фундаментом для вечорів сповнених меланхолії. «Розбещений розкішшю егоїст». «Ледь не вбив єдину, рідну людину». «Боягуз. Сором родини». Думки навіки втовкмачуються в кістки черепа.

Проте, інколи гірка правда потрошку тонула в нічній темряві. Коли до мене простягалися теплі та смагляві руки, сміялися блискучі очі, мов небесний навіс, що відсвічує ніжним-блакитним і охолоджує розум, я вірив, мріяв, кохав.

Як мені шептали солодкі слова твої малинові уста. Як з розуму сходив від твоєї слямзарності. Від легкості чуттів. Я тонув душею в рожевім тумані, і в одночас розбивався о скелі. Тримаючи тебе в руках, моє палке кохання, по жилах, неначе розливавсь вогонь пристрасті й бажання. Нестримані поцілунки, гарячі обійми та небачена ніжність запалювали вогонь всередині сильніше. Я вірю в тебе, як у самого себе. Я вкладаю все своє життя, всю свою душу й серце в кожний свій погляд, у кожне своє слово. Я віддав тобі те найкраще, що належало моїй душі. Я поклав до твоїх ніг увесь свій світ і свою долю. Хоч ти й обіцяєш, міцно тримаючи мою долоню, що давно пробачив. Але без жалю поглянути на пересічену повіку, пошкоджену власною рукою, ненаважуюсь.

Від авторки: я вперше пишу в подібному стилі, тому буду вдячна за фідбек.