Фанфіки українською мовою

    — Раночку, сусідко! То що, так і не знайшли?

    — Ранку. — з характерною для старих легкою хрипотою та смутком в голосі — Не знайшли…

    ______________________________________

     

    Літо. На дворі початок червня. Навкруги все зелене, цвітуть пахучі квіти, приваблюючи до себе бджіл та метеликів. Сьогодні дуже тепло, та не жарко, як це зазвичай і буває на початку цієї пори року.

     

    В кінці вулиці, в такому самому будинку, як і у більшості жителів їх села, живе звичайнісінька родина. Сім’я їх складається з 10 персон, вісім з яких – діти. На ці часи, це не дуже велика. Живуть вони в мазанці. Біла мазана глиною хата, з солом’яним дахом, а стіни вкриті гарними малюнками петриківського розпису. А саме навколо дверей та вікон. Так ще й часто прикрашають печі. За хатою невеликий садок, де ростуть яблуні й груші з дуже соковитими плодами, декілька слив й трохи не фруктових дерев, а ще розмістився колодязь. Трохи далі город, а перед будівлею невеличка клумбочка. На ній росте багато квітів, але найбільше привертає увагу гарнюча темно-вишнева мальва. А навколо ділянки розкинувся тин, на якому висить пара горщиків. Один з яких, до речі, тріснутий вже багато років.

     

    І якраз від кам’яного колодязю в саду, йшов з коромислом на сильних юнацьких плечах, парубок. Відра були заповнені водою до самих країв, так, що подорозі трохи виливалося. Високий, молодий хлопець, шатен з трохи хвилястим волоссям, яке розвівав м’який вітерець, очі його карі з життєрадісним блиском. На торсі красувалася вишиванка з червоним геометричним орнаментом, довгими рукавами, що не щільно приляги до шкіри. Тканина сорочки діставала нище поясу, а на таліїї її зв’язував червоний поясок з китицями на обох кінцях. На ногах були звичайні білі штанці з коноплі. Вони закінчувались трохи вище гомілки. Взуття дуже просте. Звичайнісінькі лáпті. А під ними онýчі, аби ноги не натирало соломою.

     

    Підходячи до хати, аби поставити відра під стіною, молодик почув скрип дверей, а в наступну секунду вигук ” Дазаю, синку! “. Мати, що визирнула з хати, оглядалася, очами шукаючи хлопця. Лишивши відра в запланованому місці, молодший Осаму підійшов до жінки.

     

    — Кликали, мамо?

     

    — Так. Синку, любий, сходи-но в лісок по ягоди, будь ласка. Я на вечір пиріг спечу. — відповіла, посміхаючись жінка з довгим русим волоссям, заплетеним в товсту косу, в яку вплетена червона стрічка. Їй років тридцять з хвостиком, та вона виглядає не зовсім на свої роки, а трохи молодшою. Багато жінок та дівчат їх села, вже давно гадають, в чому ж секрет. Очі в неї такі само карі, як у сина. Насправді вони( Дазай і його мати, якщо-що ) дуже схожі. Напевно, одна з найбільших відмінностей – те, що у старшої під лівим оком акуратна родинка. А ще мати трошки вища, та це мабуть не на довго. Дазай росте як на дріжджах. Одягнена жінка у довгу, білу вишивану сорочку з квітковим орнаментом. Поверх неї вдягнений біленький фартух, трохи забруднений, як і поділ сорочки. Жінка багато робить по господарству, ще й з дітьми сидить. Ніжки її босі.

     

    — Звісно, матусю. — посміхаючись матері у відповідь, промовив шатен.

     

    — Дякую тобі, щоб я без тебе робила? — з материнською любов’ю сказала вона. — Зараз кошик принесу, зачекай. — почулося через секунду, а в наступну мить пані Осаму зайшла до хати.

     

     

    ***

     

    Оскільки сім’я Осаму живе у самому кінці вулиці, до лісу їм йти пішки хвилин зо тридцять. Якщо взимку чи в дуже жарке літо, йдучи туди, ти буквально помираєш від температур повітря, то зараз найкращий час для подібних прогулянок. Дуже тепло, та не парко, вітер не холодний, а на небі жодної сірої хмари. Йдучи від свого двору по стежці, Дазай насолоджувався краєвидами їх невеликого села. По обидві сторони від шатена зелені полонини з морем різнобарвних крапочок. Це схоже на нічне зоряне небо. Тільки замість безмежного темно-синього полотна – велика галявина, а зірки замінили духмяними квітами. Такі ніжні й не дуже примітні ромашки, палаючі маки й оксамитові волошки. А подивившись догори, можна побачити птахів, що мов пливуть по небу. Кароокому завжди подобалось їх село. І в плані будівель, і краєвидів, і самих жителів. Всі дуже дружелюбні, щедрі, відверті й завжди допоможуть у скруті. За винятком однієї сварливої бабці, яка лякає одним лиш своїм поглядом…

    Заходячи в лісок тебе зустрічають розлогі дуби й високі ялинки. Дерева ростуть доволі щільно, та крізь листву, де-не-де, видно небо. Чутно спів крилатих, голос подають й інші лісові мешканці. Дазай знає – десь неподалік росте суниця. Йдучи глибше в ліс по стежці, молодий Осаму розглядає усе довкола. Він любить природу. Любить за тишу, за мальовничі краєвиди. Любить, бо це чудове місце, аби побути наодинці зі своїми думками, або ж забувши про всі проблеми, розслабитися. В якийсь момент кароокий сходить з доріжки. Решту шляху шатен повинен щось переступати чи нахилятись. На землі багато гілок, періодично зустрічаються повалені дерева. Та вже за декілька хвилин ти опиняєшся на досить великій галявині. Туди потрапляють сонячні промені, що стало чудовими умовами, аби виросли смачні ягоди. Підійшовши до кущиків з червоними плодами, Дазай починає обережно збирати їх у плетений кошик.

     

    — Вони дуже соковиті. — почувся чийсь голос. Він належить комусь, кого Осаму не помітив, прийшовши на галявину. Судячи з усьго, розмовляє хлопець, одноліток шатена.

     

    Повернувши голову в сторону, звідки, на думку кароокого, лунав звук, він побачив під деревом сидячого юнака неймовірної краси. Майже того ж зросту, що й Дазай, з курчавими, рудими пасмами, зібраними в коротенький хвостик, очі кольору пролісків. На торсі абсолютно нічого, тому видно його акуратне і трохи жіночне тіло. Очевидно, що хлопець сильний, але ця талія…така струнка і приваблююча. Все, що є на тілі незнайомця – білого кольору штанці, котрі чимось схожі на шаровари, але рази в півтора вущі. На талії їх притримує широкий, червоний пояс з дрібними золотими візерунками. В їх селі, безсумнівно, багато симпатичних дівчат, та ця людина і поруч з ними не стоїть. У молодшого Осаму почало лоскотати в животі. Це відчуття називають…метеликами. Так, метелики. Вони наче раптом прокинулися і почали літати, швидко машучи крильцями, тим самим заповнюючи тіло дивними відчуттями.

     

    — Я тебе не бачив. — трохи сміючись. — Як тебе звати? — все, що може вимовити шатен, досі милуючись красою рудого.

     

    — Чуя. — посміхаючись, відповідає він.

     

    — Я – Дазай. Дазай Осаму. — у відповідь представляється шатен.

    Раптом новий знайомий піднявся та підійшов до Дазая зі словами ” Давай допоможу “. Так вони і почали збирати суниці вдвох, з різних сторін галявини.

     

    ” А ти місцевий? ” хотів було спитати Чую Дазай. В селі всі одне-одного знають, але блакитноокий ні разу не потрапляв шатену на очі. Тому це й здалося останньому трохи дивним. Та жоден звук ну встигає злетіти з вуст хлопця, бо Накахара раптом питає:

     

    — А ти це на вечір збираєш? — піднявши голову на Осаму.

     

    — Так, мати попросила назбирати. Пиріг готуватиме.

    – Я просто подумав, що ми могли б прогулятися, бо ж ти все одно раніше закінчиш. – посміхається рудий .

     

    Це здалося кароокому чудовою ідеєю, тому він охоче погодився.

     

    ***

     

    Коли кошик був повний, хлопці кудись попрямували. Хоч Дазай і йде попереду, та він не може точно сказати, де опинився. Він раніше не бував у цій частині лісу. А Чуя тут ніколи не заблукає, адже знає цей ліс, як свої п’ять пальців. Юнаки йдуть, розмовляючи про все на світі, іноді Осаму жартує, а блакитноокий заливаєтья сміхом, тим самим мотивуючи свого супутника жартувати більше. Через якийсь час, парубки опиняються на уквітчаній галявині. Накахара радісно біжить блище до центру, дивом не запинаючись, адже рухається спиною вперед, схопивши Дазая за руку. Осаму не чинить опір і вже скоро молоді танцюють, сміючись. Шатену здається, що його новий знайомий взагалі не торкається землі. Жодна травинка не зігнулась. Рудий рухається так легко…Він дуже сподобався Осаму за проведений разом час, та у того з’явилося дивне відчуття. Десь у глибині свого розуму він чує тихе ” Тут щось не так… “. Накахара кружляє, сповнений енергії і кароокий раптом бачить спину рудого. Досі йому не доводилось бачити її, бо Чуя вправно робив усе за для цього. І тепер стало зрозуміло, чому. Це важко пояснити, але ні кісток, ні шкіри, ніби нема. Замість цього видно всі внутрішні органи: легені, печінку, серце, що не б’ється… Дазай не помітив, як його тіло раптом стало зовсім легким. Він практично перестає відчувати його. Таке враження, наче він ширяє у повітрі. Розум починає затуманюватись. Думати та адекватно оцінювати ситуацію виходить погано. Чуя більше не танцює. Тепер він з інтересом хижака спостерігає за Осаму.

     

    – Що за чортівня?.. – останнє, що зміг промовити шатен. Сили остаточно покинули юнака. Повіки стали важкими, очі запющились. Останнє, що він бачив – хитра усмішка, яка розквітла на вустах рудого та дивний блиск в його блакитних, мов проліски, очах.

     

     

    ***

     

    Пані Осаму вже давно приготувала вечерю і нагодувала сім’ю. Порція для Дазая досі стоїть на столі й холоне. Син вже мав прийти, тому жінка хвилюється. Вона вже декілька разів виходила у двір та оглядалась довкола, сподіваючись побачити шатена, що повертається додому. В голову лізуть погані думки, але кароока намагається себе заспокоїти. ” Він зараз прийде. От вже прямо зараз… ” . Почекавши ще якийсь час, пані не витримала й вирішила, що піде на пошуки. Нашвидкоруч взувши свої лáпті, вона вибігає у двір. Жінка ледь не спіткнулася об щось, що стояло на землі. Поглянувши вниз, пані Осаму побачила повний суниць кошик. Той самий кошик, з яким йшов у ліс її син. Очі мимоволі починають оглядати горизонт, шукаючи людину, яка могла б це лишити тут. Мати дуже сподівається, що цією людиною є Дазай, але нікого окрім сусідки не видно.

     

    – Галко, привіт. – досить гучно каже кароока, підійшовши до тину.

     

     

    З того боку огорожі хтось заметушився, і вже через секунду обзивається жінка – та сама сусідка.

     

    – Вечір добрий. – посміхаючись відповідає вона.

     

    – Слухай, а ти нікого поруч не бачила?

     

    – Та ні, наче. Зараз більшість по хатах сидять. Тільки молодняк на гульки ходить. Але ж це окраїна, тому це місце не користується популярністю серед них. А чого питаєш? Невже хтось знову по твоїх чорнобривцях протоптався?

     

    – Якби ж то.. – з журбою в голосі починає розповідати пані Осаму. – Відправила Дазая в лісок по ягоди, а той досі не повернувся. Лише повний суниць кошик якимось чином опинився під дверима.

     

    – Ото дивина.

     

    – І де мені тепер синочка шукати? – ледь не плачучи, прикривши обличчя дололонями, тихо промовляє жінка.

     

    – От тобі на. Не хвилюйся, обов’язково знайдемо. – торкнувшись плеча тої, що у розпачі, заспокоює її сусідка. – Треба інших покликати та й підем шукати.

     

    Так вони і зробили. Мешканці їх вулиці, які були вільні, охоче допомагали шукати Дазая. Народу й справді було багато. Перевіряли всюди, за кожним кущем, питали в перехожих, чи бачив хто сина бідної пані Осаму, у котрої серце пропускає удари. Минав час…Настала глибока ніч…У надхмар’ї почали з’являтися маленьки світила – зірки, виплив із-за хмари повний місяць. А там і до світанку не далеко, але скільки не шукали, шатена ніхто не знайшов…

     

    0 Коментарів